У зовсім юному видавництві «Український пріоритет» вийшов другий за ліком роман Павла Вольвача«Хрещатик-плаза». Його автор – уродженець Запоріжжя і справжній «махновець» – вже став одним із провідних письменників завдяки своїй поезії, відзначеній самим Миколою Вінграновським. Поетичний вимір доповнився прозовим у 2000-них роках, із виходом знаменитої «Кляси», яку помітила критика, рясно відлунивши відгуками та рецензіями. Цей роман про мистецького пролетаря на тлі індустріального, майже мільйонного Запоріжжя, відмічений «Коронацією слова», перекладений кількома іноземними мовами. Про що новий художній твір? Саме це і стало предметом нашої розмови. Попутно цікавився у Павла про журналістський фах, роботу в службі «Радіо Свобода», вплив міського простору на творчість тощо.

– Павле, ще перед виходом «Хрещатик-плази» ви полаялись із деякими видавцями, що це за історія така? І як вона розв’язалася?

– Ні з ким я не лаявся. Просто вчергове зіткнувся з українськими видавничими реаліями, з якими стикається будь-хто з літераторів, незалежно від прізвищ. Богу дякувати, історія скінчилася. З «Клясою», до речі, було теж непросто. Принаймні попервах. То вже потім перевидавали, перекладали… Тож початок шляху «Хрещатик-Плаза» я сприйняв як даність. Відома перекладач з Москви, Єлєна Марінічєва, прочитавши текст ще в комп’ютерному наборі, висловилася на предмет того, що «ето очень хорошая проза», але «легкой судьбы у романа не будет…». Ну, що ж. Мені подобаються слова одного хорошого поета, мого товариша, мовляв, раз так важко йдеться, значить – чоботи справжні. Зрештою, роман вийшов, я вже трохи поїздив з ним Україною – і Західною, й Східною, й встиг побачити читацьке зацікавлення. Наскільки знаю, вже допродується перший наклад.

– Я сприйняв роман, як певну провокацію. Багато персонажів у ньому із літературного цеху впізнавані, деякі оцінки щодо них різкі та суб’єктивні. Не боїтеся, що після прочитання цього роману колеги образяться?

– Розпочинати читання рекомендую з першої сторінки, де «чьорним по руському» вказано: «Будь-які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові». Це по-перше. По-друге, робити впізнаваність наріжним каменем я не збирався. Кожен вільний за персонажами побачити те, що він побачить. Одна з редакторів-коректорів (а їх за час видавничої епопеї змінилося кілька) розгледіла, наприклад, у безневинній згадці про «обшарпаного Івана-художника, котрий живе на даху» чомусь знаменитого маляра Івана Марчука. Хтось домислив натяки на якихось політиків. Дехто страшенно напружився, самонавіявши з тексту постаті відомих літераторів. А я, повторюся, писав про час і життя. Хоча це не зменшує кількості запитань: «То в тебе там письменник Олесь Ульяненко?» «А Кучма справді приймав вас у президентському кабінеті?!» «В якому то році унсовці билися в Могилянці»?

– Але літературний цех в романі не основний. В об’єктиві вашого осмислення-опису робота в київській «Радіо Свободі». Чого в романі більше про неї – вигадки чи правди?

– Як на мене, не можна розглядати текст в цих координатах. Це не «правда» чи «неправда», а погляд літературного героя на світ. Погляд, котрий, якщо й не повністю збігається з авторським, то обов’язково пропущений через лінзу його долі. Де була й робота в Українській службі Радіо Свобода, так. До речі, саме там прийшло усвідомлення: радіо – це прекрасний «спостережний пункт». Звідки відкриваються якісь знакові точки доби, нерви й сенси суспільних процесів, зрештою – людські сутності. Це удача для літератора, такий «пункт».

– До речі, вона зараз активно пише про Євромайдан і робить багато інтерв’ю з регіоналами. Така у них не однозначна позиція. Як ви це оцінюєте? Слідкуєте за публікаціями служби?

– Ні, не слідкую. І коли працював на Радіо, надто не слідкував за його контентом, вважаючи (так здавалося), що й без того знаю все, чи майже все, «ізсередини». Тепер не слідкую, бо вистачає тієї інформації, що дають інші ЗМІ, інтернет-простір, а надто ж – ФБ. Втім, якщо випадково трапляється щось цікаве від Радіо в мережі – читаю, чому ж ні? Інша річ, що цього мало для якихось оцінок. Та й не хочеться щось чи когось оцінювати.

– Що дає письменнику робота в журналістиці?

– Віднімає час, який міг би піти на писання. Дає певні кошти, щоб на те писання була таки змога хоч якось здобутися. До речі, сам фах завжди викликав у мене повагу. Бо, попри розхожі стереотипи про журналістику, як про щось поверхове (якесь «бла-бла-бла», й не більше), вона й потенційному літератору може дещо дати. Зокрема, здатність віднаходити в явищі чи події головний «нерв», увагу до деталі, зрештою, різноманіття реалій. Не раз про це говорив.

– Багато персонажів-журналістів дуже карикатурні і розмовляють, і пишуть ламаною мовою. Невже наші сучасні журналісти такі безграмотні? Чи це просто стьоб?

– Дивне питання. І щодо «карикатурності», й щодо «ламаної мови». Тим більше, що романні журналісти живуть не в замкнутому студійному просторі, а в редакційній і вуличній круговерті, як і інші численні персонажі. Вони живі люди, вписані в атмосферу доби, а не пласкі, знеособлені манекени. Вийдіть на вулицю, спробуйте ширше розкрити очі й чутливіше налаштувати вухо – певен, питання відпадуть мимохіть.

– Як «Кляса», так і «Хрещатик-плаза» романи автобіографічні. Не пробували вигадувати сюжети не зі свого життя й обороблювати їх?

– Писати про те, про що маєш лише віддалене уявлення, про те, що й близько не пережив – це не по мені. Такого штибу письмаків вистачає, у когось виходить гірше, в когось краще. Але, повторюю, мені це нецікаво. З іншого боку, не менше й авторів, що пишуть «про себе». На жаль, неперетравлені кавалки дійсності замість художнього світу тут теж трапляються. Або навіть не дійсності, а якоїсь безпомічності. Тому не важливо «про що». Скорше «як». Або навіть – «хто», як говорив Вінграновський…

– Цікаво спостерігати над мовою роману. Герої говорять і російською, і суржиком. З чим це пов’язано?

– З реальністю. Між іншим, українською вони говорять найбільше – то ви не помітили.

– Форма твору теж цікава: потік свідомості. Які зразки подібної прози із сучукрліту ви для себе відмітили? Або, може, із зарубіжної літератури?

– Потік, кажете? Ну-ну… В «Хрещатик-Плаза», як і в «Клясі», до речі, всі ходи, всі «переплетення» цілком логічні й, до того ж, міцно поєднані з реальністю. Попри нелінійність, попри рваний монтаж тексту, немає там і плутаності, отої «каші в голові». Так що я тут не згоден з визначенням. Хоч великої ролі воно не грає… А щодо зразків… Я знаю? Можна навмання наговорити імен і творів, ну, наприклад, «Бродяги дхарми» (читав російською) Дж. Керуака чи «Поштамт» Буковскі. Хтось із журналістів, маючи на увазі впізнаваність персонажів, питав мене за якісь речі Андруховича. А, скажімо, Михайло Бриних дуже тонко й несподівано відчитав натяк-зв’язок із таким дивним твором, як тютюнниківський «День мій суботній». Хтозна…

На презентації «Хрещатик-плази» у Києві. Модератор – Михайло Бриних

– А де краще писати: в Києві чи Запоріжжі?

– Лежачи в гамаку. Мабуть… А якщо серйозно, то все залежить не від географії, а від обставин і настрою. Чи не більшість віршів зароджувалися в русі: в потягу, тролейбусі, маршрутці, серед вуличної акустики. Одна з основних поетичних «барокамер» – тамбур потягу, що поночі кудись котиться, переважно й бажано – на Південний Схід. Що ж до конкретних «точок»… Є безліч місцин, де мені добре писалося. Або не писалося.

– Міський простір дуже тисне на психіку людини, в місті постійна метушня і робота. Не хотілося б із сім’єю переселитися в село і там творити?

– Щоб аж так, не тисне, ні. Ну, хіба згадана Вами «постійна метушня». В селі такого немає, це правда, а от «постійної роботи» там, думаю, значно більше. Ну, для справдешнього селянина. А переселитися туди таким собі перманентним «зеленим туристом» чи, ще краще, новітнім дозвільним «баріном» штибу якого-небудь російського Прілєпіна… Як жартую в подібних випадках – «ето ж как пісать надо»?! Ні, поки що мені це не загрожує… Та й попри все, я люблю місто, і є якісь речі, суто міські, сам його дух рукотворний, без чого не можу. Принаймні поки що.

– А близькі Вам люди не заважають створювати романи?

–       Ні. Хіба мимовільно, але загалом – ні.

– Що хотілося б побажати майбутнім читачам «Хрещатик-плази»?

– Стати авторськими очима й нервами – на час читання, звісно. А загалом – усіх гараздів, тепла й людського щастя, що тут ще побажаєш?

Розмовляв Яр Левчук

Фото з архіву П. Вольвача

Портал ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/interview/33685/)