Автори / Кіно / «Мелодія для шарманки» - важкий кайф Кіри Муратової
Останній фільм Кіри Муратової «Мелодія для шарманки» вже у перших кадрах містить зародок людської поразки. Двоє ангелоподібних сиріт – сестра і брат – після смерті своєї мами їдуть в електричці до незнаного міста з простою метою – знайти своїх батьків. Й одразу ж зрозуміло, що нічого доброго з ними статися не може. Цей наперед визначений трагізм реальної ситуації, давно відомої муратовської «чорнухи», що була достовірно виписана у стрічках зламу 80-х і 90-х («Астенічний синдром», 1989; «Чутливий міліціонер», 1992 та інших), в «Мелодії» обростає додатковими планами – символічним і міфологічним. І це лише підкреслює всепереможну мелодію тотальної безвиході.
Режисерка розгортає пронизливу різдвяну казку навиворіт. Ось двоє нещасних дітей, які потрапляють у цей шизовий і абсурдний світ у час передсвяткової лихоманки. Ось світ людей, званий науковим терміном «соціум», у якому самотня й покинута малеча шукає бодай якось зачіпки. Все начебто елементарно і про це давно й неодноразово показано-розказано-написано. Однак Муратова не була б собою, якби звела цю історію до соціальної агітки на злободенну тему. Все значно цікавіше і складніше.
«Мелодія для шарманки» – майстерна узагальнена і стилістично довершена насмішка над життям узагалі й над нашим конкретним життям зокрема. Життям похапцем, життям неуважного до свого ближнього і життям без любові. І річ навіть не в тому, що суспільству вкотре було вказано на його хронічну й невиліковну хворобливість. Цього разу ні окремій людині, ні соціуму художниця просто не залишила жодного шансу.
Муратова зайшла на «територію дитинства» і повелась як екстремалка. Там, у її художньому просторі, всі винні й не існує нічого святого. А що ж там є? Лише абсурд, у якому жити за визначенням неможливо, але якось живеться. Лише байдужість, автоматизм, зацикленість, ходульність, рольові ігри – гіперболізовані до межі неможливого людські якості, ці достоєвські «почесывания» великої пострадянської соціальної істоти. Все, як у житті, але набагато страшніше. Бо все це – велика неправда, бо такого не буває, бо такого бути не може. Але все одно є.
Режисерка уникає банальностей і пафосу, монтуючи реальність у формі сну. «Мелодія для шарманки» – фільм, створений за логікою і духом сновидіння. Коли треба втікати, а ноги не слухаються. Коли щастя – ось воно, руку простягни – в останню мить вислизає із раптово задерев’янілих рук. Коли діти – не найбільший дар, а набридливі й нікому не потрібні приблуди. Персонажі Муратової поводяться, наче уві сні, де невидимим скальпелем ампутовано все фальшиве і де показано людей не такими, якими вони хочуть здаватись, а якими вони є насправді – без соціальних умовностей і культурних фундаментів. Люди промовляють завчені фрази так, немов у них їх забили в голови молотком. Річ лише в тому, що в якийсь момент розумієш, наскільки хиткою є межа між художньою реальністю Муратової і реальним світом, з яким ти зіткнешся, вийшовши з кінотеатру.
Режисерка дає зрозуміти, що вся проблема не в тому, що людина добра або зла, а в тому, що вона монотонна, автоматична, злочинно шаблонна. Людина Муратової вихолощена, заведена, наче шарманка. Але якщо зла людина здатна стати доброю, то робот у людській подобі добрим не стане ніколи. І пронизливий сюжет із братом і сестрою, яких збираються розлучити, розвівши по різних дитбудинках, і особливо його трагічне завершення демонструє, що з порочного кола автоматизму може порятувати лише смерть. Тільки так можна зупинити шарманку нудного і безглуздого існування.
Фільми Муратової – завжди випробування для глядача. «Мелодія для шарманки» – випробування стократ. Туди треба йти приготовленим. Приблизно так, як готується дитина до першого візиту до кімнати страху. Однак, якщо дитина від початку переконана, що рано чи пізно вона звідти вийде, то глядач Маратової якийсь момент усвідомлює, що з цього світу не існує виходу. Так само, як не існує надії на те, що ця різдвяна казка навиворіт може закінчитись якщо не добре, то бодай з крихітним натяком на світло в кінці тунелю. Муратова не дає цього натяку. Ні героям, ні глядачеві, ні насамперед, мабуть, собі самій. Але дивним чином залишається щось дуже справжнє. Як після пірнання в ополонку, як після очисного вогню. Те, що часом називають давньогрецьким поняттям «катарсис» або сленґовим слівцем «кайф». Важкий кайф Кіри Муратової.
Андрій Бондар для ZAXID.NET
Додав Art-Vertep 26 грудня 2009
Теж нещодавно переглянув цей фільм. Дуже сильно! Автор має рацію - нібито неодноразово пережований сюжет, але як майстерно втілений - без зайвих соплів і пафосу. А які колоритні образи! Начебто зявляються на пару хвилин, зате кожний дорослий - ніби вирок!
Фільм року-2009, адназначна!!!!!