Автори / Степан Процюк / «Власний досвід неврозу»

Біографічний роман – рідкість в українській прозі. Тим більше, коли говорити про сучасний етап літпроцесу, то це явище є унікальним феноменом доби. Чому? Відповіді можна моделювати по-різному, але найбільша причина, напевно, вимогливість цього жанру, який передбачає синтез історизму та творчого інсайту. Останнє можна інспірувати, натомість перше можливо приборкати виключно власною волею та посидючістю. Інших рецептів немає.

З’явився роман про Василя Стефаника. Автор – Степан Процюк. Навколо цього твору з назвою «Троянда ритуального болю» ми ведемо розмову.

Степане, розкажи про задум роману. Чи довго Ти «носив в собі» тему? У якому видавництві чекати з’яву цього життєпису?

Я про Стефаника потроху писав ще від початку 90-их років. То це було ювілейне есе в «ЛУ», то статті про тему смерті у його новелістиці, то постійні згадки про нього у своїй прозі. Здавалося, що він постійно стоїть на віддалі, але такій, де ще відчувається присутність його енергетики...

І коли директор київського видавництва «Академія» Василь Теремко, продовжуючи серію «Автографи часу», пропонуючи мені співпрацю, назвав кілька прізвищ наших видатних письменників, я одразу сказав: «Так. Стефаник». Не було ні сумнівів, ні остраху.

Коли говорити про технічний бік, то роман писався легко. Зате енергетика і метафізика твору потребували від мене, без перебільшення, великої напруги...

При кінці лютого чи на початку березня «Троянда..» має появитися у книгарнях.

В одному з інтерв’ю Ти говорив, що внутрішній світ Стефаника є близьким Тобі, зрозумілим. Подібність психотипів відіграла свою роль у процесі написання?

Я вже чимало про це казав... Думаю, що так, бо інакше я би не взявся за написання цього роману. Відчуття подібності психотипу є питанням віри. Ще змалечку мене не «лякали» твори Стефаника, навпаки - приваблювали. Я інтуїтивно розумів, що справа не в тематиці, яка може видатися доволі одноманітною, а у його важкому дарові відчувати трагічний бік людського життя.

Такі письменники, як Стефаник, сльозою очищають наші душі. Хоча особисто для нього цей дар був і благом, і тягарем. Взагалі, у його житті було немало суперечностей, як відкритих ран... З іншого боку, він був сильною людиною.

Цей букет суперечностей і харизма трагедійного таланту зробили із русівського хлопця Василя письменника Стефаника. Він, Богдане, виконував своє призначення, яке було неможливо відмінити ні довгими роками мовчання, ні навколополітичною діяльністю, ні втечами до алкогольного божка...

Степане, поясни таку досить своєрідну назву «Троянда ритуального болю». Про який ритуал тут йдеться і чи не є ця назва конденсатом думок роману?

Спочатку роман називався «Помазаник», але потім назва змінилася. Чому? Це вже письменницька «кухня»...

Ритуалом є творчість Стефаника. Кожен словесний шаманізм, кожна мистецька теургія є формою ритуалу.

Мені можуть закинути (як це часто роблять, я вже звик), мовляв, все так пафосно, надміру серйозно... Особливості нашої доби, з її майже суцільними підробками, погано пристосовані до «пафосу». Але це не пафос! Стефаник був ворогом пафосу із його поверховим псевдоекстазом, в тім то й річ...

Його творчість є суцільним болем, якими би не були його витоки. Про ці витоки йдеться у романі, як і про поклоніння героя троянді, що є символом і життя, і смерті. Суперечності стефаниківських «я» ця квітка-символ передає якнайкраще. Життям поборювати смерть, смертю героїв навчати живих. І цей ритуальний біль, цей гарт стражданням є способом самонаповнення і просвітлення.

Ця назва має чимало смислових пластів. Мені найменше ходило за її «попсовість» чи кумедну претензійність. «Троянда...» є відкритою до різноманітного відчитування її смислів. Вона не догматична, не авторитарна, не нав'язує читачеві моноконцепції.

Розкажи будь-ласка про роботу з архівними матеріалами. Як на мене, блискуче представлені стосунки Стефаника та Пшибишевського. А це, зрозуміло, змушувало попрацювати з історіографічними матеріалами. Можливо вдалось «витягнути» щось нове, невідоме, що не ввійшло в роман?

Не претендую на лаври «архівіста». Моє нове – це спроба вийти за межу канону жанру. Звісно, що перечитав усе, що зміг, бо одними рефлексіями при написанні творів такого типу не відбудешся. Навіть мої алегорії побудовані на фактах, взятих із стефаниківського епістолярію.

Ідол тогочасної модерни Станіслав Пшибишевський, зокрема, його творчість, теж приваблювала Стефаника, подобається це комусь чи ні. Але молодого краківського студента відштовхувало ставлення «ідола» до сексу як релігії, а до творчості як плацдарму, де немає місця етичному. Отруйна притягальність Пшибишевського-письменника та особистості було одним із випробувань у житті Стефаника.

Пшибишевський йому чимало допоміг. Інша справа, що Стефаник прохолодно, а можливо, із острахом ставився до власних можливостей відбутися за життя, як європейська літературна зірка. Хоча чи не єдиний із наших класиків мав таку можливість. Це теж одна із головоломок його долі, про яку йдеться у романі...

Коли Ти моделював певні життєві ситуації свого Героя (наприклад випадок з Вайгелем), не виникало відчуття, що можеш помилятись у грі фізіологічних реакцій, адже зовнішня сторона цієї історії відома (йдеться про сюжет), а внутрішню Ти наповнюєш власним змістом: тут більше Процюка, ніж Стефаника?

Якщо роман написаний Процюком, то Процюка у творі є достатньо, бо інакше це був би інший твір іншого автора. Все, що відбувається, повинно відбутися.

Коли нікчемний учитель Вайгель знущається над малолітнім Васильком, то я маю цього Вайгеля гладити по голові, мовляв, як йому важко працювати в гімназії? Ти ж розумієш, що я люблю свого Героя – і відповідно не шкодую фарб для змалювання ницості закомплексованого педагога.

Цей випадок Стефаник згадував до кінця життя! Можна, звісно, ще уявити, що Вайгель тоді страждав похміллям чи у нього був геморой. Чи повернувся із директорського кабінету, де йому читали мораль, бо директор гімназії не любив цього вчителя, усвідомлюючи його істинну суть дрібного садиста. Але я вибрав іншу версію.

Кого насправді цікавить якийсь Вайгель? Його запам'ятала історія нашої літератури лише через знущання над майбутнім видатним письменником. Мотивації цього чоловічка, як на мене, тут не мають істотного значення.

Я зупиняюся на цьому епізоді не через головоломки над справжніми мотивами вчинку Вайгеля (хто може зараз це встановити достеменно?), а тому, що цей епізод мав значення у розвитку психічної біографії Стефаника.

На початку твору Ти застановляєшся уникати «полуничного» присмаку», але речі драстичного характеру зустрічаються у романі. Зокрема згадка про краківські ночі. Ці моменти будуть неприйнятними для консервативно налаштованої аудиторії. Як на Тебе – золота середина витримана?

Богдане, я пишу про людину, а не про єгипетську чи ще якусь там мумію! Можна подумати, що «консервативно налаштована аудиторія» ніколи не закохувалася чи не мала жодних любовних пригод. Якщо це може бути для когось неприйнятним, то хіба що для людей украй закомплексованих і, даруй жорсткість, трохи неадекватних.

Я не шукав жодних середин, бо тоді я був би бухгалтером, а не письменником. Я не можу бути вагарем, а лише чесним перед собою і своєю суб'єктивною версією життя великого письменника. У нього не бувало золотих середин, то як вони можуть бути у романі!?

Коли він страждав від тяжких депресивних станів, то це золота середина? Коли палив написане, то це теж середина? Коли, перед одруженням із Ольгою Гаморак, ще раз перепитував Калитовську, чи вона дозволяє йому це зробити, то це середина? Стефаник – письменник контрастів. Шукати «середин» тут означає множити підлаковану неправду.

Золота середина у моєму романі хіба що в відчутті етичної міри, а не у замовчуванні відомого.

Якщо говорити в цілому про роман «Троянда ритуального болю», то здається, що це більше психоісторія, ніж біографія в образах. Трагізм і емоція Стефаника є центром, який рухає внутрішній сюжет. Яким чином Ти вимірював шкалу почуттів героя, адже це дуже відповідально говорити, що в житті письменника той чи інший випадок був визначальним, або не визначав нічого?

Богдане, можна і так сказати. Але…

Я не є вагарем, який вимірює стефаниківські емоції. Цю функцію виконує лише його власна творчість, епістолярій, зрештою, його життя. Там все сказано!

Я пропоную свої суб’єктивні версії, будучи добре ознайомленим із обставинами його життя. Можеш спитати, яке у тебе право саме на ці версії? Я готовий коротко відповісти і на таке «прокурорське» запитання.

Стефаник є мені ментально близьким. Я, на жаль(?), знаю на власному досвіді, що таке дія неврозу на людину і як важко позбуватися невротичних захистів і ритуалів, сформованих, як то переважно буває, у дитинстві, Мене завжди притягувала, із якоюсь паралітичною красою, атмосфера його новел і листів. Мені є зрозумілим його драматичний пошук ідеалу Жінки, його, із трагедійним присмаком, боротьба із щупальцями своїх гірших сторін «я».

Отже, кожен випадок є визначальним і кожен випадок – поодинці – не означає нічого, лише їхня сума, яка витворює тенденцію життя і творчості...

У Твоїй прозі, як на мене, спостерігається тенденція до зменшення сюжетного плану, власне події як історії, натомість більшу увагу Ти приділяєш психології персонажа, внутрішній стороні його життя. Якщо говорити предметно – це можна побачити у романі «Руйнування ляльки». Зіставляючи у цьому аспекті згаданий твір з «Тотемом», можна чітко бачити зміну. «Троянда...» ще більше ілюструє цей процес. Це концептуальні переміни чи випадковість?

Не випадковість. Мені давно не було цікавим описувати, хто що їв і куди пішов – хіба що, як глянув... «Руйнування ляльки» є романом, задивленим усередину людини. У цих хащах можна загубитися...

«Руйнування ляльки» є спробою психоаналітичного роману. Можливо, мені не все там вдалося, я не уникнув зайвих ускладнень, але наскрізна метафора Ляльки, принаймні, коштувала мені здоров'я. Не хочу деталізувати...

Звісно, що «Троянда ритуального болю» є варіантом психографії Василя Стефаника. Мені здається, що скрупульозні дослідження його реальної біографії (хоча я не перекручую факти, лише по-своєму інтерпретую їх) написати не важче. Добре, що у нашій літературі, бідній як і на біографічну, так і – особливо! – на психографічну прозу, появляються перші варіанти і того, і іншого. Це свідчить про її певне видужання і ріст її внутрішньої сили.

Степане, говорячи про неврози Стефаника, його пристрасть до алкоголю, білих сорочок, не боїшся, що це здеформує образ власне творчої природи письменника?

А як це може здеформувати його творчу природу? Вона є стихією, а не канцелярським засобом від ризиків. Її може надламати лише впущена у душу руйнівна енергія. Якраз біла сорочка і є символом внутрішньої чистоти, принаймні, туги за чистотою.

Невроз не залежить від волі людини. Як правило, неврози формуються у ранньому дитинстві. Тоді ж утворюються так звані невротичні захисти, позбутися яких у дорослому віці дуже важко, а ще і такому письменнику, як Стефаник, що писав власною кров'ю.

Алкоголь є часто лише одним із наївних способів полегшення внутрішніх страждань. Для Стефаника вживання міцних напоїв було аж ніяк не формою епікурівського ритуалу.

Можливо, ти маєш на увазі вороже ставлення деяких літературознавців до будь-яких способів написати не про пам'ятник, а про людину? Але це проблеми їхнього світогляду і не стосуються реальної постаті Стефаника.

«Троянда ритуального болю» для тих, хто цінує прозу Степана Процюка, читається з інтересом і відповідним розумінням контраверсійності суджень автора, власне провокативної функції цього письма. Скажи, цей роман міг би стати лектурою учнів старших класів чи студентів?

Знаєш, колись Валерій Брюсов казав, що нечемних гімназистів, які не вчитимуть напам'ять його вірші, колись каратимуть ударами різки. Принаймні, він би цього хотів... Я ще не чув могутнішої антиреклами власної поезії!

Богдане, невже я настільки не люблю власну творчість, щоб перейматися, чи будуть( а якщо будуть, то які? а уривками, чи повністю? а чого не онті?) включені мої твори у шкільні чи вузівські програми? Це не мій клопіт. Зараз є стільки версій шкільних хрестоматій, що там у розділі сучасної літератури можна знайти надто екстравагантні, щоб не сказати жорсткіше, твори. Мої деякі твори, до речі, теж є у шкільних хрестоматіях.

Думаю, що мій роман міг би бути читаний всіма, хто читає українською.

І наостанок - універсальне запитання – які плани на майбутнє? Можливо хтось ще з українських класиків опиниться у центрі Твоєї творчої уваги?

Затягнулася робота над романом «Надто затягнена роль». Треба було так не називати! Жартую. Щойно у київському «Грані- Т» вийшла книга моєї есеїстики «Аналіз крові». А у мене вже є майже готовий рукопис наступної книжки есеїв. Написання есеїстики - це моє інше літературне «я». Канони жанру дозволяють мені тут бути більш раціоналістичним і стриманішим щодо вихлюпу емоцій, на відміну від прози. Також у цьому кварталі у новому київському видавництві «Бібліограф», яке очолив письменник Сергій Грабар, вийде мій роман «Руйнування ляльки».

Хотілося би видати томик своєї поезії, яку вже не пишу дванадцятий рік.

Щодо українських класиків, то, не претендуючи на лаври «українського» Андре Моруа, можливо, ще писатиму роман про Володимира Винниченка. Цей письменник мені ментально більш чужий, ніж Стефаник, але не настільки, щоб я не спробував дати свою версію загадки його життя і творчості.

Загалом, мені цікаво працювати у різних жанрах, що дозволяє реалізовувати різні сторони свого літературного «я». І у кожному жанрі, у кожній книжці не «сачкувати», а зробити все, що мені дозволено Тим, хто є реґентом підключень до космічної енергії.

Дякую Тобі за цікаву розмову.

Розпитував Богдан Пастух (Львів)

Додав Art-Vertep 26 січня 2010