Автори / Євгенія Гапчинська / «Люблю працювати на замовлення...»
Євгенія Гапчинська – одна з найвідоміших і наймодніших українських художниць. Мати її роботи у своїй колекції для українських, і не тільки, селебритіс заледве не справа честі.
Її картини зберігаються у світових музеях, а на їх цінниках стоять суми із пристойною кількістю нулів. У неї персональні галереї у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Москві... Але це зараз. А колись художниця починала з нуля, маючи за плечима лише одинадцятирічну мистецьку освіту, кілька років поневірянь на різних роботах, не дотичних до мистецтва, та впевненість у собі та своїх «чоловічках» – героях картин. Про те, як мисткині вдалося з 2001 року, коли вона почала малювати своїх чоловічків, і до сьогодні стати настільки популярною, про цінову політику на мистецтво, замовлення і замовників кореспондент «ВЗ» поцікавилася в Євгенії Гапчинської.
- Ще кілька років тому ваше ім’я нікому нічого не говорило. А зараз не знати, хто така Євгенія Гапчинська, - соромно. Як вам вдалося зробити цей стрибок із небуття до популярності і медійності?
- Чесно кажучи, сама точно не знаю, як так вийшло. Просто мені завжди було цікаво і важливо, щоб про мене і моє мистецтво дізнавалося ще кілька нових людей. Коли мене почали запрошувати виставлятися у ресторанах, мої клієнти говорили: «Як тобі не соромно! Це нижче твого рівня! А мені здається, якщо ще хоча б 25 людей дізнаються про мене, значить, недарма я це все затіяла. Плюс до того, думаю, якщо роботи цікаві, то клієнти і від їжі відірвуться, і голову піднімуть, і на картини подивляться, і оцінять їх. Мабуть, саме така легкість підходу, гнучкість і невимогливість до організації виставок на початках і допомогли мені стати на ноги. Чималу роль зіграла і здатність на ризик. Ми з Дімою (чоловік художниці. – О.З.) продали у Харкові квартиру за 7 тис. доларів, а на видання мого першого каталогу витратили 5 тис. доларів. Зараз це навіть страшно згадувати... У нас на той час вже дитина була, а ми так ризикнули і поміняли головну матеріальну цінність – квартиру, на такий неймовірний еквівалент – каталог. Але тоді у мені була така впевненість: от я видам каталог, про мої роботи дізнаються якомога більше людей – і все буде добре.
- А за рахунок чого росли ціни на ваші картини? Вони ж не від самого початку коштували тисячі доларів...
- Ціни росли не тому, що я собі хотіла поставити таку-от ціну на картину. Спочатку вони підростали через видатки на рекламу, яку я сама почала давати у журнали, а потім через те, що їх хотіла придбати все більша кількість людей. Попит на мої роботи був, а пропозиції не було – я просто не встигала малювати таку кількість картин. У мене були випадки, коли я робила виставку із 15 картин у невеличкій галереї, хтось приходив і купував усі ці роботи нараз, а наступного дня, коли мені телефонували у майстерню (а це звична буденна ситуація) і казали, що хочуть прийти і подивитися на мої творіння, мені доводилося казати: «Зі мною ви можете прийти познайомитися, а от робіт подивитися вам не вдасться – їх зараз просто нема...». Розуміла, що така ситуація щонайменше дивна, бо я ж цим людям не потрібна, їх мої картини цікавлять. Тож треба було підняти ціни, щоб у мене «на руках» завжди була певна кількість робіт, які я зможу показувати, робити з них виставки. Ціни зростали відповідно до попиту й зупинилися на оптимальній межі. Щоб і картини у мене не залежувалися, і я не залишилась завалена ними, і щоб у мене завжди був якийсь мінімум, який можна виставляти. Зараз середня ціна моєї роботи десь п’ять тис. доларів. Основний діапазон - від двох і до восьми тис. доларів. Є картини і за сто тисяч, але це, зрозуміло, вже щось неймовірне...
- В Україні і за кордоном ваші роботи коштують однаково?
- Однаково. Така у мене політика. Я у всіх галереях, своїх і чужих, в Україні і за кордоном, виставляю картини за однаковою ціною. Мабуть, тому, що працювала два роки куратором і знаю: якщо галерея ставить свої націнки, то потенційні покупці чекають закінчення виставки і тоді йдуть прямо до художника, щоб купити картини за його ціною. Тому такі виставки проходять, як правило, марно для галереї. Тож я придумала собі, що замість покупця сама доплачу ці декілька процентів галереї. Й галеристи можуть з високо піднятою головою говорити покуцям – це ціна художника.
- У вас є сформоване коло покупців?
- Звісно, є постійні клієнти, у колекції яких десятки моїх картин і які від виставки до виставки купують мої роботи вже роками. Але постійно з’являються і нові покупці. Коли ти зупиняєшся і користуєшся симпатією обмеженого кола своїх клієнтів, друзів, давніх прихильників, це неправильно... Треба весь час працювати, щоб додавалися все нові й нові шанувальники і покупці.
- А як ви ставитеся до робіт на замовлення?
- Надзвичайно добре. Звісно, є замовлення, яких не виконуватиму, і замовники, з якими не працюватиму. Але зазвичай я це розумію ще при першій зустрічі із потенційним клієнтом і відразу йому відмовляю. Але коли мені людина повністю довіряє, розповідає якусь історію про того, кого хоче, щоб я намалювала, у мене виходять такі картини, що просто... Надзвичайно вдячна цим людям. Завдяки їм придумуються такі сюжети, до яких я б сама не додумалася, і до мого послужного списку додаються все нові й нові чудові творіння. Замовники приходять до мене вже з готовою історією, сюжетом і дарують мені ці ідеї, яких у мене в голові не було.
- Частіше замовляють в Україні чи за кордоном?
- В Україні і у Росії. Не можу похвалитися такою відомістю і популярністю за кордоном. Ні, такого нема. Я співпрацювала як дизайнер з іменитими журналами – англійськими Vogue, Harper’s Bazar... Але там була звичайна робота із термінами, дед-лайнами, за яку я хапалася і в яку поринала з головою. Все, про що я тоді думала, то це яка у мене класна робота і яка я молодець, а не про те, як стати відомою і популярною.
- Останнім часом українські імена все частіше звучать у контексті світового мистецтва. Українським художникам вдалося знайти свою нішу?
- Я не великий фахівець у цій галузі. В Україні є галеристи, які на цьому розуміються і бачать місце українського сучасного мистецтва у світовому контексті. Але я у цьому питанні - некомпетентна. Це, звісно, неосвіченість, але так вже є. Не цікавлюся цим і у цьому не розуміюся...
Довідка «ВЗ»
Євгенія Гапчинська народилася 1974 р. у Харкові в родині військового. Навчалася у Харківському художньому училищі, Харківському художньому інституті, Нюрнберзькій академії мистецтв (Німеччина). Чоловічків, які зробили її популярною, почала малювати у 2001 р. Роботи Гапчинської зберігаються у приватних колекціях Лучано Паваротті, Андрія Шевченка, Софії Ротару, Івана Малковича, Микити Михалкова, Марії Бурмаки... Окрім живописних робіт, ілюстрації книжок, займається дизайном сумок, футболок, подушок, марок, іграшок, посуду... З чоловіком Дмитром познайомилася, коли їй було 13 років. Їхній доньці Насті - 15 років.
Оксана Зьобро, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 28 січня 2010
Про автора
Євгенія Гапчинська народилася 1974 року в Харкові у родині військового. Наймолодша серед п’яти сестер. Навчалася у Харківському художньому училищі, Харківському художньому інституті, Нюрнберзькій академії мистецтв (Німеччина).
