Автори / Культура / Біло-блакитна Реставрація і нові/старі виклики гуманітарному розвитку України
Колись гіпотетичний, а нині вже цілком реальний, прихід до влади Віктора Януковича не жарт стурбував значну частину національно-ліберальної інтелігенції, що небезпідставно вважає реванш регіоналів чи не головною загрозу державності. І, може, найперше ці побоювання стосуються згортання націєтворчих гуманітарних ініціатив, котрі різним ступенем успішності намагалася втілювати команда Віктора Ющенка. Тому наразі інтелектуальна спільнота зі змішаними почуттями очікує, якою ж буде культурна політика нової/старої влади. А знаючи москвоцентричні світоглядні орієнтири регіональної «еліти» не складно спрогнозувати, який «естетичний ідеал» невдовзі запропонують українському суспільству. Хоч і тут можливі деякі несподіванки.
«Вони» повертаються
Віктор Янукович, здобувши не надто переконливу електоральну перевагу, відразу заявив про те, що він буде президентом всієї України, а не якоїсь її частини, нехай і досить значної, густонаселеної, промислово розвинутої. Як зауважила в коментарі «Дзеркалу тижня» Оксана Забужко, «Янукович – не президент Донбасу, Україна – не Донбас. Не тільки Донбас... Тепер – це вже не «агітаційний» простір». Відтак Віктор Федорович, якщо він справді хоче бути національним лідером, то неминуче мусить іти на певні поступки, що враховують інтереси тих, хто зробив інший ціннісний вибір. Таким компромісом може бути непризначення в гуманітарний блок уряду одіозних осіб, передовсім – демонізованого Дмитра Табачника, ймовірне віце-прем’єрство якого не обіцяє культурній галузі особливих перспектив розвитку. «Щодо останнього не варто довго плутатися в здогадах: війна з усім українським, себто тим, що гідне називатися українським, для нього – справа честі, звитяги й геройства», – зазначає оглядач «Українського тижня» Юрій Макаров. Урешті-решт, у пам’яті небайдужої громадськості ще свіжі кількарічної давнини «одкровення» Дмитра Володимировича про те, що «не можна проводити культурну політику тільки в інтересах вузького прошарку україномовної інтелігенції, яка боїться конкуренції в усьому».
До слова сказати, з реалізацією культурної політики у переможців виборів-2010 існують серйозні проблеми. Оскільки якщо портфель гуманітарного віце-прем’єра ще можна віддати Табачникові, то з Міністерством культури і туризму виникає питання. Навіть у «тіньовому уряді» Віктора Януковича опозиційний міністр культури Михайло Кулиняк з’явився… лише наприкінці 2009 року. Навряд чи нинішній очільник Мінкульту Василь Вовкун втримається у своєму кріслі за правління регіоналів – хіба що націонал-демократи з НУ-НС ввійдуть в «широку» коаліцію і вимагатимуть для себе гуманітарний блок, не допускаючи таким чином реалізації зловорожого «кремлівського сценарію».
Якщо «націоналіста» Вовкуна, як і, до речі, керманича Міністерства освіти Івана Вакарчука, таки звільнять з уряду, то очевидно їхніми наступниками призначать поміркованих управлінців, кандидатури яких не викликатимуть значних заперечень. Серед претендентів на посаду міністра культури, наприклад, фігурує заступник глави Секретаріату Президента Ющенка Юрій Богуцький, досвідчений менеджер і, що важливо, компромісна постать із досвідом роботи в команді прем’єра Віктора Януковича. Однак в активі Партії регіонів є ще інші кандидатури безпосередньо з артистичного табору. «Лунає й оперна арія у збірній програмі – співак Володимир Гришко. Колись кум королю (помаранчевому), а нині – символ вірності ідеалам і додатковий «золотий голос» зі стану біло-блакитних. Персоналія особливо притягальна для медіа, оскільки можна тільки уявити кількість його жанрових витівок у разі входження в цей кабінет», – прогнозує оглядач «Дзеркала тижня» Олег Вергеліс. Але, як ми вже не раз переконувалися, професійні митці (Богдан Ступка чи Оксана Білозір) – не надто ефективні й успішні керівники в масштабах країнах.
«А по-человечески можешь?»
Окрім застосування адміністративних важелів упливу на культурні процеси, команда переможців, безсумнівно, намагатиметься вирішити на свою користь мовне питання, себто спробує порушити навіть той хисткий паритет української і російської мов, що існує в Україні. Суть пропонованого проекту двомовності влучно схарактеризував в інтерв’ю Всесвітній службі «Радіо Україна» журналіст Юрій Макаров: «Це, як завжди, означатиме, що від україномовних вимагатиметься вивчити російську, а від російськомовних нічого не вимагатиметься». Утім, попри бравурні обіцянки, законодавчо закріпити двомовність (насправді – фактично одномовність), регіоналам буде дуже складно, бо для цього потрібно мати щонайменше 300 голосів у парламенті, а також результативне голосування, позитивний висновок Конституційного Суду й успішне натискання кнопки «за» у другому читанні. Назбирати три сотні голосів під такі зміни доволі непросто, тому, ймовірно, заяви про підтримку і захист російської мови залишаться на рівні риторики, що мобілізуватиме довірливих виборців. Однак нещодавній вердикт тлумачів Основного Закону про необов’язкове застосування української мови у школах в позакласний час може неабияк надихнути частину політикуму і громадян на нові «звершення».
Не виключено, що не здобувши переконливої перемоги в загальнонаціональному масштабі, Партія регіонів спрямує зусилля на місцевий рівень, апелюючи до ратифікованої Верховною Радою Європейської хартії міноритарних мов. Запровадити її положення на Півдні та Сході біло-блакитні вже намагалися 2006 року, однак «парад мовних суверенітетів» зупинили судові постанови. Хоч би скільки регіонали не покликалися на світовий (насамперед – швейцарський і канадський) мовний досвід, чекати від них сумлінного виконання цивілізованих стандартів не випадає, адже вимагатиме від них значних зусиль, якщо, звісно, йдеться про справжню, а не декларативну двомовність. Тому цілком справедливо звучать у цьому контексті запитання публіциста Миколи Рябчука: «Чи готові прихильники офіційного білінґвізму законодавчо підтримати жорстку вимогу до всіх без винятку держслужбовців володіти обома офіційними мовами і неухильно застосовувати будь-яку з них на бажання громадянина/клієнта? Чи готові вони запровадити систему мовної атестації всіх службовців і поставити прийняття їх на службу, посадове підвищення чи пониження у залежність від атестації? Чи готові створити повноважні комісії, котрі би здійснювали таку атестацію й моніторинг мовного режиму, розглядали скарги громадян, накладали санкції на порушників тощо? Чи готові внести відповідні зміни не лише до мовного законодавства, а й до трудового, адміністративного, бюджетно-фінансового? Все це не риторичні запитання, а дуже конкретні й практичні речі, від яких вирішальною мірою залежить, як реалізовуватиметься цілий проект національної двомовності – по-європейськи чи по-совєтськи».
Безглуздя опору та опір безглуздю
Повернення до влади «колишніх» також означатиме відновлення певного естетичного канону, що існував за президентської каденції Леоніда Кучми, своєрідним символом якої були творчі зустрічі Яна Табачника «Честь маю запросити…». Не виключено, що проект отримає новий імпульс розвитку і відповідний, як тоді казали, «патронат». Не залишиться поза увагою і мистецький пул Віктора Януковича – Таїсія Повалій (до її честі, вона не зрадила Лідера, на відміну від інших голосів і облич кампанії 2004 року, які в 2009/2010 перейшли у «ворожий табір» Тимошенко), Володимир Гришко, гумористичний дует «Кролики», Віктор Павлік, який, за повідомленням «України молодої», ніяк не дочекається присвоєння звання народного артиста – ось уже 10 років він «лише» заслужений. У Секретаріаті Президента українському шикидимові відповідають у дусі «От прийде ваш Янукович, то й дасть народного». Зрештою, тут теж нічого дивного немає – нагородна політика вже тривалий час викликає значний скепсис у суспільстві, а за правління Віктора Андрійовича, який, здається, перевершив навіть свого попередника, вручення державних відзнак скомпрометувало себе чи не найбільше. Останні залпи указів, як правило, лунають під завісу президентської каденції, що, власне, і відбулося. На прощання з кабінетом на Банковій Віктор Ющенко ще й призначив самого себе головою наглядової ради Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал», аби в такий спосіб гарантувати реалізацію свого амбітного гуманітарного проекту.
Нав’язати всій країні свої смаки новій/старій владі цілком не вдасться, бо культура не належить до її пріоритетів. Нині для політиків набагато важливіше, як кажуть, «сісти на потоки» й «освоїти кошти», тому на «гуманітарку» чи то пак «духовку» перепадатимуть крихти і відносно менша увага. Парадоксально, але цих умовах культура має шанс на незалежний розвиток. «Якщо, приміром, проросійська лінія влади буде активною й агресивною, а цього електорат Януковича від нього очікує, і щоб добре виглядати в очах «своїх», тиснутиме, то такий чинник мобілізуватиме нас, стимулюватиме до дуже цікавих нових явищ. Все ж таки наше суспільство змінювалося, є вельми непоганий досвід «вільних» років, багато нових людей, молоді, яка себе не може не реалізовувати… Ми багаті на сильні культурні особистості, які за будь-якої політичної влади, системи мають що сказати (або вдають, що мають що сказати), але їх бачать і до них дослухаються», – зі стриманим оптимізмом пише Юрій Андрухович в есеї «Переживемо».
Але там, де чиновники з «команди професіоналів» таки захочуть долучитися до гуманітарної сфери, слід очікувати таких же «успіхів», яких Україна досягла на книжкових ярмарках у Варшаві (2007) та Франкфурті (2008). Унікальну нагоду позитивної презентації країни чиновництво змарнувало, перетворивши її в черговий шароварний фарс, атмосферу якого вдало передала письменниця Леся Воронина: «Головне на цьому ярмарку, на думку наших чиновників, було... Ну? Саме так – танці! Тому з Києва привезли ансамбль танцю ім. Павла Вірського. І розпочався концерт. Закосичені дівчата у вишиванках, плахтах та віночках, хлопці у зелених, синіх та червоних шароварах танцювали завзято й професійно. Вони стрибали й дріботіли, крутилися й ширяли, і усміхалися, усміхалися й усміхалися. Потім танцюристи хутко скинули шаровари, перебралися у матроські костюмчики і, тримаючи на обличчях ті ж самі сліпучі усмішки вшкварили матроський танок! Ну хіба може якийсь там Юрій Андрухович ось так навприсядки облетіли геть усю сцену Конгрес-холу?! А Ірен Роздобудько спроможеться вдарити закаблуками по паркету Палацу культури та науки, де, власне й відбувся урочистий концерт з нагоди почесного гостювання нашої країни на Варшавському книжковому ярмарку?».
Отож чекати від такого просунутого «істеблішменту» заснування культурних представництв України закордоном – на зразок Ґете-Інституту чи Польського Інституту – не варто. Залишається покладатися на міжнародні проекти та приватну ініціативу ентузіастів, які солідарно відстоюватимуть честь української культури у світі. Перемога команди Віктора Януковича – це, звісно, не катастрофа, але вона несе в собі потенційні небезпеки для націєтворчого розвитку, важливою складовою якого є гуманітарний сегмент. Імовірне «закручування гайок» здатне відіграти мобілізаційну і консолідаційну роль, адже обмеження свобод породить опір, який спонукатиме суспільство бути активнішим і відповідальним, причому не лише за культуру.
Сергій Шебеліст, для «Арт-Вертепу»
Додав Art-Vertep 17 лютого 2010
Про автора
Розділ "Культура" містить інформацію, яка не може бути віднесена до конкретного Автора і стосується подій української культури.
