Автори / Денис Струк / Вогонь та Лід, або Нє богі горшкі обжигают!

Отакої: нещодавно я не десь, а в гутній мастерні побував! Єсть такий художник – Денис Струк. Мій друзяка. Ну, це лірика. Так осьо ж. Допався Денис до улюбленої справи. Криза, хе-ге, вона така. Самий катарсис. Багатьо-ох художничків до чистої творчості повернула. Я і сам такий. Спочатку пив-гуляв як дурний, неначе востаннє, а потім і схаменувся. Оце ж дзвоне мені Струк та каже, мовляв, приходь подивися. Ну, я і згодивсь. О, гадаю, я ж того дива ще ніколи не бачив. А процес унікальний. Ото й пішов. Й не пожалкував. Да-а! Диво – сказано без перебільшення! Та це і вправду а ні з чим не зрівняти! То ж осьо вам, друзі, і казочка. «Нє богі горшкі обжігают» - назва для неї чьотка, саме воно.

На фотці – печище з кам’яною ванною всередині. А в ній скло. Тут воно вариться, тут і зберігається розплавленим до стану рідкого меду. Зафоткати нутро неможливо. Пече так, що брови вицвітають. Як нема звички, то й не підійдеш. Я був спробував - зась! Цегла така розпечена, аж біла, дивиться на неї боляче. Полум’я реве, пнеться язиком з форсунки, і виліта з верхнього продуха аж попід стелею. Ну, боронь боже не збрехати, десь так на вишині коло чотирьох з половиною – п’яти метрів. І там благополучно пірнає у витяжку. Словом, не піч – геєнна! Місцева хвілія, не інак. Поряд з робочим вікном єсть металічна плита – відбійник жару. Крім того холодне повітря дме по дотичній. Це аби майстер сам не поплавився. Денис, канєшна, хлоп дебелий, він і сам ніби з шамоту мурований. Підходе та легенько так свою склодувну трубку у ванну зі склом умачає. Сєксгігант! І нічого йому, гад, не стає! Подивиться, трохи скривиться, а сахаться не спішить. Дбає діло, чортяка. Оце ж набере, тоді хормує на кінчику рівну гульку, качає скло по залізнім «пюпітрі». Потім – починає піддмухувать, а тоді викачує бульку на дерев’яній «ложці», аби рівненька була. Та щоб стінки були завтовшки однакові. Ложка до води вчащає, пірнає раз-по-раз. А ви як думали? Інак вона прилипне до вироба, спалахне і всю красоту спорте. На бакові, в якім тримають воду, єсть пакіл з підшипниками. Це – аби ловко було трубку крутить. Пузир бо важкенький. За зміну як накрутишся – це, рахуй, під сорок соток суданки укосив! Да-а… Бульба розпечена, аж біла. Мокра ложка парує, як той диявол у лазні. Потроху бульба вичахає, перетворюється на поки ще сяйну, але вже геть прозору кулю. Вже вгадується товщина стінок та внутрішній об’єм. На вигляд то воно поки лампочка, тільки м’яка, жива. І росте потроху. Клас!

Кілька разів маестро то піддмухує пузир, то вмачає у ванну з розпеченим склом, аби набрати об’єм заготовки. Потім прозора бульба вмачається у кольорову крихту, і знов гайда до пекла. Аж коли крихта розтане, пузир виймають. Майстер пінцетом розтягує попливші гульки кольорового скла, хормує розводи на прозорій основі. І знову гріє той пузир, піддмухує та викочує на ложці. Гріє та піддмухує, гріє та піддмухує. Інколи мачає у ванну зі склом, та по-новій! Нижче на фото видно надлишок розпеченого матеріалу, який вистигає в залізнім баку. Він стік, струшений з пузиря, впав тугим білим струменем, неначе п’яна блискавка ушкварив, і розплився медом по холодних уламках… Е-ге ж! І повітря довкола неначе закипіло, коливнулося і попливло, немов тая мара пустельна. Буквально на очах вогонь перевтілювався на лід. А це, я вам скажу, не коники-ліпеники відомі. Кишеньковий вулкан, доісторична магія, сім’я дажбоже!

Піддмухуєм, качаємо, піддмухуєм, качаємо… Отут важливо не втратити температурний баланс – іззовні булька має буть мняка, пластична, але всередині – жорсткіша, аби не спливла з трубки на долівку. Як настане перегрів, трубку вішають на гак, доки бульба не вичахне. Тоді знову до печі, набирати поверхневий накал. І зновe підмхуй та качай, качай та піддмухуй…

Коли скло підгусає, стає тугим та в’язким, ну, десь таким приблизно, як наче глей з абрикостини, то тоді воно ще трохи піддається стисканню чи витягуванню. О, оце самий час, щоб горло посудини щипцями хормувать. Потім – «сеанс телипатії». Тобто майстер теліпає, а вірніш – плавно хилитає пузирем, подовжує його його ж вагою. Тоді притискає до залізної плити – виходить денце.

Коли виріб набуває бажаних контурів, час забирати його з трубки. Для того на другій трубці робиться скляна «ліпка». Це кавалок гарячого скла, який хормується у вигляді ребристої «присоски», вмачається у порохню на деревній підлозі та приліплюється до денця виробу. Мокрим терпухом послаблюється майбутнє горло посудини, і після того вона легко відколюється з першої трубки. Свобода!

Місце відколу запікається у печищі. Тоді тим самим мокрим терпухом послабляється зв’язок «ліпки» з другою трубкою. Хрестоподібний декор на вазі-«шлунку» – розплавлені скляні нитки, нанесені на бульбу дещо раніше. Тепер вони смачно порозпливалися. Сам виріб під час вистигання міняє свій колір. Він то яскраво-білий, тоді оранжевий, потім каламутно-зелений, тоді ізнов набуває прозорості і світлі рожево-малинові плями поступово стають фіолетовими, аж нарешті наближаються до свого кінцевого густо-синього тону. Чим не алхімія! Та! Поки не побачиш, не повіриш, що таке на світі буває!

Коли заплавлене горло вигладжене щипцями, можна трохи остудити посудину та віднести її в піч для відпалу готових виробів. Її кличуть «припічком». Таких печей в майстені багато, але тепер працює лише одна. Питання навіть не в кризі – майстрів мало.

Температура в «припічку» набагато нижче. На дні чистий пісок. Денис який-то час витримує посудину на трубці, тоді легенько стукає терпухом, трубка вібрує і послаблене скло відколюється. Ваза падає в пісок. Вона вже трохи вичахла, стала досить цубкою і тому падіння на пісок анітрохи їй не зашкодить. Тепер вона млітиме в печі не одну годину, доки не зніметься уся напруга, що виника у склі в процесі витягування та додавання кольорових домішок. Потім, коли виріб вже холодний, ліпка, що була приклеяна на пилюку, має легко віддертися від денця. Асиметричні бульби в печі – це і є оті «шлунки». От, Струк, ну хіба не гуморист!

Стосовно хорми твору, то тут усе в руках митця. Добре подумав – добре зробив. А от колір треба ловити. Це вам не уніхвікований фабричний процес. Густина забарвлення залежить від самих різних факторів. Наприклад, одного чудового дня скло захоче, та ввійде в реакцію з випадковім реагентом на поверхні. Принесе від сусіднього печища якийсь випар – і баста. Або колір може вигоріти до прозорого зсередини, якщо ти перейдеш якусь нечітко окреслену межу температурного режиму. Тут тобі навзнаки і теплі та холодні протяги, які гуляють приміщенням. Гаряче скло живе своїм життям. Звичайно, багато чого залежить від якості сировини. Денис приходить в орендовану майстерню, де скло варять навмання, і тому він мало застрахований від невдачі. Це вам не Німеччина. Сертихвікат як мєчта ідіота. Можна відробити проплачені тобою зміну, дорогезні матеріали та енерговитрати, й наприкінці – одержати потріскані вироби. Але всі оті незручності окупає мить успіху. Згорнути елемент випадку до мінімума – це і є майстерність. Авже, так воно в любій справі, але тут це відчутне, як ніде. Бачте, скло, воно таке. Норовисте. Це допотопний змій, котрого тільки-но збудили. Так дивишся – лід-льодком. Е-ге ж! Осьо, тільки відтав – і пішли сюрпризи! Щоб його приборкать, потрібне чимале знання, а ще – точене практикою розуміння міри. Отоді лиш і явиться світові дивина чудернацька.

Вази-акваріуми. Зовнішні об’єми налиті водою, в ній плавають рибки, а в припаяних внутрішніх посудинах мусять стояли земні квіти. На фото ви бачите, що замість квітів у них поналивано всіляку флюрну химородь, і вази сяють, мов медузи маріанські.

О, яке утина, чортило! Маг і волшебнік цей Денис!

А це я побачив у парку. Самоцвіти – товсті коржі потрісканого кольорового скла на шамотному блоці. Блок – частина старого гутного печища. Денис казав, що такі ось вмуровані в архітектуру сюрпризи можна зустріти по Львову в кількох місцях. Піч була розібрана приблизно десь роках в п’ятидесятих і по ній залишалася отака от згадка. Ще одна легенда у Львові. Не така нехитра, як цікава!

М-да! От, місто! Я по нім вже десь так год чотирнадцять ходю-походжаю, а таке вперше побачив.

І люди тут єсть ду-уже цікаві. Дарма що доїжджєючі.

Євген Дуля
Дивитися фотографії

Додав Art-Vertep 22 лютого 2010

Про автора

Народився 15 січня 1978 р. у Дніпропетровську. 2003 р. закінчив Львівську Академію Мистецтв за спеціальністю худ. скло (дипломний керівник проф. Роман Петрук). Живе і працює у Львові. Виставки: 1998 р. IV Міжнарод