Автори / Василь Шкляр / Назад у гетто або все як завжди
На добре відомому всім, хто цікавиться сучасною українською літературою сайті «Літакцент» прочитав рецензію Роксани Харчук на роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» під назвою «Героїчна анархія як стиль». Матеріал викликав у мене масу здивувань. А якщо бути зовсім відвертим, то я просто був заскочений певними думками рецензента, за літературно-критичною творчістю якої спостерігаю не без задоволення. Але у даному випадку тези, висловлені Роксаною Харчук є, як на мене, досить однобічними і не зваженими. Про що йдеться? п. Роксана говорить про роман «Чорний Ворон» як зразок (не плутати з взірцем) якісної масової літератури. Тут маємо першу апорію. Якщо цей твір рецензент віднесла до масової літератури, то і оцінювати його потрібно саме у такому аспекті. Бо десь зникає логіка, коли критик стверджує, що щаслива кінцівка є природною для творів масової літератури але тут же бачимо її іронію з приводу того, що волюнтарист зробив складний крок у виборі «вижити за всяку ціну» чи вмерти. Якщо «Чорний Ворон» є масовою літературою, то за логікою герой мусить мати happy’and і легкий усміх тут зовсім не до речі. Подібних випадків у рецензії є кілька. Заявлена дефініція роману не відповідає поставленим оцінкам. Різницю у жанрових різновидах ще ніхто не відміняв. Не можна ставити одну планку для роману Стефана Цвейга та Германа Гессе. Це речі абсолютно різного характеру. До речі, про цей роман як масовий говорити, звісно, можна, але якщо тональність розмови задана саме у таких параметрах, то потрібно витримувати весь дослідницький сюжет на відповідній планці. Наступне неприйнятне твердження, нібито Чорний Ворон прагне «вижити за будь-яку ціну». У даному випадку ця теза має відверто пейоративне забарвлення. Тут насамперед йдеться про моральну кардіограму героя. Але у творі зовсім немає фактів аби отаман продав когось ворогові чи зрадив ідею. Те, що він не вмирає у лісі не може використовуватись як невідповідність сюжету заданій концепції – ніби в ідеалі він мав би померти в боях у лісі, бо не здобув України, а якщо він вижив, то зрадив власні ідеали. Тут я трохи відійду вбік і приведу такий приклад. Згадаймо Декалог українського націоналіста. Як тоді нам трактувати те, що упівці після наказу Шухевича виходили з теренів України на Захід (багато їх, як до речі і головний герой роману Василя Шкляра, залишились там та ще й одружувались не завжди з українками). Вони що, теж прагнули «вижити за будь-яку ціну та жили життям пристосуванців «vita minima»? Тут потрібно бути трохи обережнішим у висловах і не підганяти все під один гребінець. Життя, а власне вибір, як говорить п. Роксана, має справді дуже багато відтінків, а не тільки два кольори.
Щодо тези про відсутність психологічного аналізу, то тут теж є певні складнощі. Образи москалів є відверто негативні. Особисто я отримував величезну насолоду від подібного, піду навіть далі за рецензентку, трафаретності образу. Що поганого у тому, що ворог змальований на контрасті з образом «свого»? Де ми знайдемо у повісті Гоголя «Тарас Бульба» поляка, який би нам імпонував? Свідомо ілюструю цей момент прозовим твором, а не поемою Шевченка «Гайдамаки», бо п. Роксана фахово зауважує, що «існує відмінність між літературними родами». Це правильно, бо якби не існувало відмінності, то і родів би не було, але до Шевченка ми ще повернемось, тому що згадка про нього в цьому контексті тільки розширює рецепцію роману. Щодо психологізму у «Чорному Вороні», то розв’язування психоемоційних вузлів зменшило би навантаження на власне подієвість, фабулу твору: психологічний та історичний романи є, за своєю суттю, досить різні і домінують там відмінні аспекти. Хочете психологізму – читайте Ульяненка, Пашковського, Процюка, персоналії можна продовжувати. Прийнятним зауваженням могла би бути психологічна неадекватність, невмотивованість певних дій того чи іншого персонажа, але не брак психології. Можливо ця відсутність якраз і використовується у романі як засіб підсилення образного контрасту. До речі, зверну увагу на образ Птіцина – він, як на мене, психологічно виписаний, а не тільки «дрібний, кривоногий та мордатий». Погодьтесь, у нього є і інші якості. Чомусь рецензент це оминає.
Ще одне твердження, вже трохи історіософське: про недовіру українців до будь-якої держави. Тут у мене просто опустились руки. Сама по собі теза є алогічною. Чому українець має вірити якійсь державі (хіба мало він в своїй історії довіряв?), а у тому ж числі і своїй, якщо добре знає що у ній відбувається? Йдеться про той самий постпомаранчевий час. Невже п. Роксана довіряє українській політиці? Тут мені здається зайві будь-які коментарі.
Тепер щодо протиставлення Великої України і Галичини. Тема ця досить драстична. На перший погляд вона видається саме такою як її подає рецензент, але погляньмо глибше. У романі, як на мене, йдеться не про ворожість галичан до представників інших територій України, а радше про різні світоглядні структури, які формувались при доволі відмінних історичних обставинах. І ідеалізування галичан у рецензії викликало би у самих галичан різні реакції. Одні били би себе розмашисто кулаком у груди, активно при цьому киваючи головою «так, ми справді такі непіддатливі», а інші (відверті) розповіли би як насправді часто використовується патріотична риторика як камуфляж, за яким приховані власні хворобливі амбіції і не більше. Загально, п. Роксана має рацію, але можна навести безліч випадків (не будемо вдаватись у певні політичні і не тільки персони), де є все насправді дуже далеким від ідеалу, який пропонує критик.
Хочу звернути увагу на ще один момент, який викликав у автора цих рядків велике здивування. п. Роксана пропонує не згадувати «Гайдамаків» Шевченка у контексті роману «Чорний Ворон». Тут у мене є два варіанта: перший – можна скрушно знизати плечима і закінчити писати цей матеріал, а можна вибрати другий і роз’яснити, що насправді події Холодного Яру – це абсолютно пряме пророцтво Шевченка. Як тут не інтерпретуй, а «Повіяв новий вогонь з Холодного Яру». Це виразна і пряма алюзія роману «Чорний Ворон» і текстів Шевченка «Холодний Яр» і «Гайдамаки». Я би у цей контекст ввів би ще графіку Остапа Оброця «Гонта і Залізняк». Всі ці художні епізоди-тексти створюють ширше рецепційне поле. Як можна не бачити очевидного?
Роман «Чорний Ворон» прекрасно вписується у дискурс донцовського волюнтаризму. Твір для тих, хто сповідує ліберальну ідеологію за своєю ідеологічною структурою «чужий». І тут дуже доречно буде навести цитату Дмитра Донцова, яка більше роз’яснить психологічну атрофованість певних персонажів. Матеріал має дуже промовисту назву «Душа москаля»: «Є на тім обличчі [обличчі москаля – Б.П.] щось невиразне, неозначене, невирішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому що сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця – кинеться на вас, коли вовк – хвіст під себе» [Д. Донцов Московська отрута. – Торонто: 1955. – С. 260]. Роман варто читати у руслі його концепції, а не шукати там того, чого там немає. Є потреба порівнювати твори. Для того існує компаративістика, але підтягувати текст під певну планку – річ доволі сумнівна.
Тут трохи підсумую. У нас часто все відбувається за «накатаною» схемою. Вийшов хороший якісний, а головне читабельний український історичний роман, якого, погодьмось, досить сильно бракує сучасній українській прозі. Книжка розходиться величезними тиражами (це видно у книгарнях), але мусить бути хтось, хто має сказати «все це не те, бо тут чогось немає». Повість «Тарас Бульба» входила у обов’язкову лектуру російських офіцерів. Хіба було би погано, якби «Чорного Ворона» читали українські? А щодо Сенкевича, то саме він і формував націоцентризм у поляків, а от ми самі «скріпляти» собі серця чомусь заважаємо. І наостанок, якщо Василь Шкляр «адаптує історію Української революції (1917–1921) до масового сприйняття», то навпаки, потрібно цей процес вітати, а не замикатись у власні локальні непорозуміння з масою.
Богдан Пастух (Львів)
Додав Art-Vertep 23 лютого 2010
Про автора
Народився на Черкащині, сьогодні живе у Києві. Працював головним редактором книжкового видавництва, журналістом, був у різних «гарячих» точках (Чечня, Абхазия, Карабах). Володіє вірменською мовою, захоплюється рибальством.
