Автори / Богдана Матіяш / «У літературі найцікавіше, коли в ній говориш так, як до друзів»
Її звуть Богдана Матіяш, і вона – одна з найкращих людей, яких мені доводилося зустрічати. Наша героїня – фаховий літературознавець, редактор видавництва «Критика», організатор і модератор літературних зустрічей у Києво-Могилянській академії, представник редакції «Українського журналу» (Прага) в Україні, перекладачка з польської й білоруської мов, авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005 р.) та «Розмови з Богом» (2007 р.). Богдана Матіяш розповідає «Високому Замку» про себе, літературу та… вміння говорити зі звірами.
- Як сталося так, що ти вибрала літературу як сферу зацікавлень і самовираження?
- Знаєш, не знаю. Самій цікаво. Мені часто здається, що не я вибрала літературу, а вона мене. І не знаю, як довго це потриває. Ніколи не хотіла стати письменницею, про переклад узагалі не думала – мені здавалося, що на це мені не вистачить посидючості… Маю враження, що коли я була дитиною, мені не хотілося взагалі кимось «ставати». Не казала, ким буду, коли виросту. Тепер думаю, що хотіла просто бути. Мені й тепер цього хочеться. Часом оповідь про те, як ти є і який є світ довкола тебе, якраз і називають літературою...
- Які твої улюблені дитячі письменники?
- Назву двох найулюбленіших авторів і книжки: «Брати Лев’яче Серце», «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндгрен та «Момо» Міхаеля Енде. Шаную тих, хто вміє писати для дітей.
- У дитинстві ти плакала колись над книжками? А зараз таке трапляється?
- Було таке. І тепер часом є. Зворушити може все: книжка, музика, фільм, врешті – просто побачене заломлене світло...
- Яку професію ти б обрала, якби зараз ще можна було щось змінити в житті?
- Ніякої. З мене був би добрий противник професій узагалі. Людина мусить мати час для себе, час думати, бачити світ, говорити, дякувати, сміятися, просто бути – без жодного поспіху. Мені найліпше там, де я є тепер. А з другого боку – хтозна. Може, з мене міг би вийти добрий садівник або офіціант. До речі, не хотіла би, аби письмо було для мене фахом. Сприймаю його як справу приватну.
- Як тобі пишеться: легко чи важко, швидко чи впродовж довшого часу?
- По-різному. Хоча – таки легко. Легко – бо записується те, що має записатися. Навчилась дякувати за те, що написати не можу, що мені не вдається або не піддається. Важливе й ненаписане. А щодо швидкості письма... Це залежить. Є образи, які побачила ще роки два тому, а так і не знайшла слів і мови, щоби їх розповісти, хоча і далі пам’ятаю. А є речі, які не знати звідки приходять, і сідаєш – і записуєш. Це як потік думки. Хоча буває так гарно проживається день, що не потребуєш у ньому жодного письма. І це відчуття – коли не потребуєш уже нічого писати – воно ще гарніше, ніж те, коли писати потребуєш.
- Якою має бути книжка, аби тобі сподобатися?
- Був час, коли я не могла читати книжку, якщо розгортала її і в мене з’являлося відчуття, що в ній «забагато слів». Люблю книжки без будь-чого зайвого і книжки, у яких багато спокою. Книжки прості, книжки, що мають свою гідність, а також просто добрі (і в сенсі доброти, і якості) книжки.
- Твоя сестра – теж авторка і перекладачка (Дзвінка Матіяш. – А. Л.). Ви мешкаєте разом. Заважаєте одна одній чи доповнюєте одна одну?
- Ми, хоч і займаємося речами спорідненими, але якось так є, що не перешкоджаємо одна одній. Кожна робить щось своє, не повторюємо одна одну. Коли пишемо, не перетинаємося в жанрах. І в побуті ми навіть їжу різну готувати любимо. Єдине, що часом конфліктує, це те, що вона більше любить рух, а я – спокій.
- Чи несе зараз література на собі хоч відбиток тої первісної відповідальності, котру несла колись: «Спочатку було слово»?
- Відповідальність існує, але радше не літератури як абстракції, а особи, яка пише. У письмі можна зробити все: можна подарувати світові багато любові, а можна говорити, що в світі немає нічого, крім якоїсь гидоти, й змусити інших у це повірити. Якось треба усвідомлювати, що і як пишеш. І як то все може відгукнутися – десь у світі.
- Чи не хотілося тобі колись – можливо, мимохідь – починаючи писати рядок, продовжити його ще одним, таким чином написавши прозу?
- Колись щось таке вже було. Один текст більший (повість) лишила в комп’ютері. Не стала її друкувати. То був би кепський прозовий дебют. Якби можна навчитися писати прозу тією мовою, якою пишуться листи до друзів, – приватною, світлою і лагідною, – напевно, так, я би хотіла її писати. Мені тепер у літературі чи не найцікавіше, коли в ній можна говорити так, як говориться до друзів. А отже, про речі, які справді тобі важливі, хоча комусь збоку вони могли би здатися тотальною дурницею; речі приватні, фактично без «літературності». Щоправда, підозрюю, що коли так писати, то це виламуватиметься поза літературний жанр, а може, й поза літературу як таку.
- Якими книжками хотілося би ділитись із іншими, а які хотілося б залишити собі, нікому про них не кажучи?
- Всіма книжками, які люблю, мені подобається ділитися. Хоча декотрі книжки не кожному можна подарувати – скажімо, книжки про святих, яких любиш, або про молитву. Вони частіше залишаються для себе. Виявляються інтимнішими, ніж художні книжки.
- Які твої улюблені заняття: чи любиш готувати, малювати, гуляти, ловити рибу, збирати гриби тощо?
- Найдужче люблю ходити пішки і, коли так ходиться, думати про найпростіші речі, з яких стає радісно. Люблю бути в лісі, говорити зі звірятами й тішуся, що можливо їх розуміти. Люблю готувати просту їжу. Люблю садити дерева навесні й збирати трави на чаї. Люблю дарувати прості речі й знати, що є люди, яким із ними буде добре. Люблю писати й тішуся, що письмо може висвітлювати все всередині – несподівано для тебе самого, робити тебе радісним.
Андрій Любка, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 24 лютого 2010
Про автора
Поетка, літературний критик, редактор видавництва і часопису “Критика”, представник київської редакції часопису “Український журнал” (Прага).
