Учасники

Автори / Володимир Єшкілєв / Володимир Єшкілєв: До світу я ставлюся, як гурман до добре накритого столу (Інтерв’ю з ідеологом так званого «Станіславського феномена»)

Івано-франківський

прозаїк, поет, есеїст, екзегет, 41-річний Володимир Єшкілєв літературною працею займається з 1987 року. З 1996-го видає нерегулярний часопис «Плерома», а з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 76».

Він є членом Асоціації українських письменників. Автор роману «Адепт», написаного у співавторстві з Олегом Гуцуляком (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997), а також книги прози «Візантійська фотографія», романів «Пафос» та «Імператор повені».

Володимира Єшкілєва вважають ідеологом так званого «Станіславського феномена».

— Володимире, Вас знають не тільки як письменника, але й як політолога, частково як філософа, а також в багатьох інших іпостасях. Ким Ви більше себе відчуваєте?

— В усякому знанні є багато помилок. В першу чергу, я не політолог і не політтехнолог, не соціолог і не сексопатолог, а… скажімо, метафізик. А всю ту політику і всі гуманітарні технології маю глибоко в носі. Коли ти знаєш як цю зупу варити, вона стає нецікавою. Демістифікується, «брєдьот в западло».

— То Ви метафізик? Нехай. А до якої школи Ви себе відносите? Чи є улюблений філософ?

— Моїм улюбленим філософом є Рене Генон. Але я на цьому пацані не зациклююсь, я люблю багато різних філософів. Кожний філософ як добрий коньяк, його можна смакувати, можна робити якийсь купаж, змішувати… І змішання цих філософій дуже цікаві. Можна змішати Ніцше з Достоєвським, як це зробив Лєв Шестов. Можна змішати, скажімо, Батая з Бартом, як роблять деякі сучасні французькі філософи. І від цього купажування вони стають навіть смачнішими, ці філософії. Але жити за ними неможливо. Це все «астрологія висловлювань», не більше.

До світу я ставлюся, як гурман до добре накритого столу. Я споживаю смачні образи, смачні філософії, рівно як і смачні східні чаї, алкогольні напої, ароматизовані суміші. Й, власне, з того всього я виробляю літературу, якщо, зрозуміло, вважати, що я виробляю саме літературу, а не щось інше.

Я, зокрема, не хочу, щоб це моє «роблення» сприймалося абсолютно в образі споживання й, відповідно, «виходу в нарід», в образі того, що Пєлєвін називав «ротожопієм». Все-таки я сподіваюся, що те, що я роблю в літературі не «ротожопіє», й не «змістова булімія».

— Чи, на Вашу думку, в Україні склалися свої оригінальні філософські, чи, принаймні світоглядні академічні школи? Чи є серед них Вам симпатичні?

— В Україні, наскільки мені відомо, взагалі немає ніяких визначених філософських шкіл. Для того, щоб була школа філософії, потрібно, щоб був якийсь потужний харизматичний український філософ, який би навколо себе збирав людей і продукував не філософське «бла-бла», а системні спроби відповісти на такі собі «межові питання» навколишнього сущого.

Є, кажуть, якісь осередки, де проходять певні філософські дискусії, але про школи говорити ще дуже рано. Тим більше про українські якісь автохтонні школи, які можна було б назвати дійсно українськими, а не відлунням певних московських франкофонних тусовок або семінарів, які проходили свого часу десь там у Прибалтиці (чи в якомусь паралельному світі, як іноді здається після кількох бокалів доброї вірменської «коніни»). У нас тут є люди, які свого часу одним вухом десь там щось слухали, а тепер кількома отворами говорять і всіма кінцівками пишуть. Така от «пєчаль». Тому я би зараз не вів жодних розмов про українську філософію.

Ще один момент, який мене тут зупиняє, це те, що я не є все ж таки професійним філософом. Я не живу у питомо філософському середовищі, й, навіть, певною мірою дистанційований від літературного середовища. Я живу в тому світі, який я сам собі створив і в якому мені жити комфортно.

В 90-ті роки в Україні були цікаві тусовки, зокрема, та, яку я в свій час назвав «Станіславським феноменом». Але на сьогоднішній день усі ці люди мають свою долю. І свій шлях широкий. Хтось виїхав на Захід, хтось зайнявся такими речами, які мені не цікаві, хтось взагалі відійшов від інтелектуальних практик у якесь тупезне заробляння грошей. Тому на сьогодні всі ці компанії розпалися, виникли якісь молодіжні угрупування, але їм з нами не цікаво та й ми вже «відірвалися» від молоді.

— То Ви не цікавитесь молоддю? Хіба Вам не цікаве щось нове і модне, що вона, молодь, намагається вибрати для себе взірцем, пропагувати?

— До молоді у мене ставлення споживацьке. Молодь мене цікавить здебільшого в плані сексуального спілкування. Метафізикові взагалі важко спілкуватися з людьми початкового досвіду. Стара істина (здається з Толкієна): обирай собі у співрозмовники мудрішого за себе. Хоча іноді люблю «грузити» молодих всілякими провокативними фішками. В них реакція живіша, аніж у старих пердунів. Молодь тому і є — як на мій смак — універсальною «річчю буття», що вона така собі «антипердунська».

— Але все ж таки цікаво, ким таки Ви себе визначаєте? Хто Ви «по життю»?

— Є такі люди, які до кінця життя не можуть визначити, хто вони є насправді. Вони беруться за різні способи роблення, способи залишатися в цьому світі і, можливо, у них дещо виходить, але до кінця назвати себе вони бояться.

Я не побачу той напис, який зроблять на моїй могилі, тим більше, я не побачу тієї бридоти, яку напишуть про мене через 10–20 років після моєї смерті, але я думаю, що там будуть намагання мене десь всунути в якусь там категорію людности. Себто, є якась велика картотека з багатьма теками, в кожній з яких запаковано дещицю люду. Цього визначають «філософом», цього «метафізиком», цього «письменником», цього невдахою, цього кар’єристом, цього зрадником Батьківщини і так далі. До усеру, себто — до безкінечности. Сподіваюсь, що в якусь таку ляду й мене визначать після смерті. Люди так мислять пацавато. Скриньками, каталогами.

— В яку з тих «скриньок» Ви б не хотіли потрапити за жодних умов?

— Не хотілося би потрапити в одну скриньку з маркізом де Садом або Чікатілом. Але Бог його зна… До якихось каталожних химарів кляті дослідники мене таки запакують.

Все моє життя я дивувався тому, що я думав сказати одне, а люди це сприймають абсолютно інакше. Себто, коли я говорив «на повному серйозі», казали: «ото стьобається пацан», коли ж я іронізую, то це цитують, скажімо, в польських підручниках. Наприклад, якісь іронічні характеристики, що я давав іншим людям, вони до них причепилися, як ріп’яки. А те, що я намагався написати статтю про котрогось з письменників, де на повному серйозі визначав якийсь там дискурс, у якому він перебуває, жанрові чи стилістичні особливості його творчості, сприймалося приблизно «як класно він стьобеться, це ж хохми класні». При тому, потім все те, що говорив я, повторювали інші, вже доктори та кандидати наук, професійні філологи і це сприймалося абсолютно адекватно.

У нас примітивне суспільство. Соціальний статус транслятора думки часто-густо важить більше за форму, стиль та наповнення самої думки.

Я думаю, може у мене є щось таке в інтонації голосу або в обличчі, що не дає можливості сприймати мене в якості академічного визначальника. А може Господь Бог мені так натякає, що «не намагайся на такому „морозі“ існувати, не намагайся бути надто серйозним». В світі дуже багато людей з серйозними обличчями, проте небагато справжніх. Я взагалі весь час перебуваю в сумнівах і це єдине, що мене рятує. Себто, там, де інший сказав «так» чи «ні» і йому настав кінець після цього, я не сказав ні «так», ні «ні» і поки-що нормально живу.

— Повернімося до Вашої літературної діяльності. Нещодавно вийшла Ваша нова книга «Інше гроно проникнень і свідчень». Як її сприйняли? Якими є відгуки критиків?

— Сприйняли на диво добре. В тому плані, що навіть люди, які зазвичай ставляться дуже критично до моєї творчості, сказали, що їм це сподобалося. Це мене тішить, враховуючи те, що книга дуже непогано продається. Певно я таки навчився «упаковувати» парадокси у симпатичні наративчики. З одного боку якось занадто «білопухнасто» для такого олдового химаря. З іншого боку ми живемо у такому галімому світі, де все поділяється на «цікаве-нецікаве». Для адекватного існування треба бути «цікавим». І не сповзати ані в нікому не зрозумілий герметизм, ані в політичні клоунади.

Читачі задають мені багато запитань і це мене тішить. Вони нормально «врубаються» у створений мною світ. Тобто є люди, які ходять на занедбаний франківський цвинтар і шукають могилу вампіра, інші розпитують, хто такі розенкройцери, де вони в Івано-Франківську мають офіс. Зрештою відбуваються якісь такі зрушення в головах піплоїдів та поліплоїдів.

Єдине тільки, що у мене в книзі є низка оповідань, присвячених неправильним краєзнавцям. От цей прошарок населення поки-що ніяк не зреагував на появу нової книги. Навколо ціла купа неправильних краєзнавців і всі на морозі! Оце попадалово, нє…

Наталя Вінничук, ІА «Західна Інформація Корпорація»

Додав Art-Vertep 19 грудня 2006