Автори / Юрій Андрухович / Змінити себе і Європу

Письменник Юрій Андрухович належить до числа тих публічних інтелектуалів, які послідовно обстоюють ідею європеїзації України вдома та закордоном. Усвідомлюючи складність і можливі ризики цього геополітичного проекту, автор все ж таки переконаний, що опиняючись поза межами Євросоюзу, «ми ризикуємо назавжди лишитися при власній другосортності, меншовартості, пасивній невдоволеності – поза сучасністю, поза історією, поза майбутнім та поза вічністю». З іншого боку, Андрухович уважає, що без України Європа не відбудеться у всій своїй повноті, не стане континентом, залишаючись «відростком Азії» чи «недо-Європою».

Інтеграція за покликом серця

– Пане Юрію, Ви давно виступаєте на Заході з літературними читаннями та презентаціями. Ви бачите динаміку змін у ставленні до України й українців?

– На мій погляд, ситуація погіршилася суттєво порівняно з 2005 роком. Якось так страшенно активізувалися у громадській думці діячі, які виступають, я сказав би, з антиукраїнських позицій. У тому сенсі, що багато звучить заперечень будь-якої європейської перспективи для нашої країни. Я не знаю, з чим це пов’язувати. Мені в цьому ввижається якась спланована акція. Насправді шкода, що наше керівництво дає привід для цих речей.

– Які найпоширеніші стереотипи про українців існують в Європі? Чи завжди вони справедливі та коли звучать незаслужено?

– Дивіться, коли весь час підкреслюється чинник роз’єднаності, розколу всередині країни і говориться обов’язково про якийсь «прозахідний», «проєвропейський» Захід і «проросійську» решту України, то начебто, грубо кажучи, це правильно. Кожен наш співвітчизник може десь із цим погодитися, а з іншого боку, це дуже неправильно, тому що це схема, стереотип. Насправді є дуже багато нюансів. Необов’язково Захід такий «проєвропейський», а Схід – «проросійський».

Але наша проблема в тому, що в Україні практично відсутні акредитовані журналісти з провідних західних видань. У нас дуже невиразне в цьому сенсі Міністерство закордонних справ, яке неспроможне нормально артикулювати зрозумілі і правильні месиджі. У зв’язку з цим стереотипи перемагають. Тобто західні журналісти, які сидять у Москві, користуються російськими джерелами і ретранслюють їх на свої країни. Таким чином, у нас досить невтішна ситуація.

– Щойно Ви згадали про антиукраїнські публікації в європейській пресі. Скажіть, Вам не здається, що Україна практично відсутня у світовому інформаційному просторі – як туристично приваблива країна і як потенційний регіональний лідер? Хто має більше перейматися популяризацією України: державні інститути чи меценати, тобто те, що ми називаємо приватною ініціативою?

– Це мають робити державні інститути в тому числі, але знову ж таки – їм не можна всього віддавати на відкуп, бо виявилося, що в нас чиновництво ще недорозвинуте, недовиховане. Коли чиновники починають пропагувати країну, як їм здається, з найкращими намірами, то вони роблять це в такий старомодний, нецікавий спосіб, що спричиняють протилежні ефекти.

З одного боку, я маю надію на омолодження і оновлення державних еліт, які би мали представляти країну. Скажімо, той чинник, що Яценюк вільно і легко говорить англійською, а головне він вміє жартувати цією мовою – дуже важливо. Однак це малесенький, незначний приклад. З іншого боку, безумовно, в процесі популяризації України мусять бути незаангажовані люди, які просто роблять це так, як дихають повітрям, за власною ініціативою, незалежно від державних настанов і директив.

– Сьогодні багато українців живуть закордоном. Дехто з них залишиться, дехто повернеться додому. Ось ті, хто залишиться, як вони мають поводитися: ізолюватися в етнічне гетто чи інтегруватися у тамтешні суспільства? Чи вірите Ви у перспективу нового українського лобі у світі?

– Ось дивіться, коли на «Євробаченні» Португалія завжди дає 12 балів українському виконавцю, то це ж насправді не португальці голосують, а українські заробітчани. У цьому сенсі вони якимось лобі вже стали. Як складеться їхня доля, нині передчасно говорити, тому що це дуже коротесенька історична перспектива, починаючи від 1990-их. Одні заробітчани планують повернутися додому, інші – ні. Я знаю людей, твердо переконаних, що вони повернуться. Із кожного заробітку вони шлють грошові суми в Україну, де їхні родичі будують котеджі. Довкола Івано-Франківська, наприклад, із заробітчанських грошей цілі містечка виросли. Будування дому означає, що людина збирається жити вдома і пов’язує з цим майбутнє. А є такі, які хочуть по швидше забути, розчинитися у світі. Я не знаю, хто з них переважає. Зараз робити висновки ще зарано.

«Випромінювання України не знає кордонів»

– Україна проголосила офіційний курс на євроінтеграцію. Що значить для країни цей «похід в Європу»: ціннісний, цивілізаційний вибір чи прагматичний розрахунок політичних еліт?

– Я не вірю, що нинішні еліти щиро цього хочуть. Проголосити курс – це одне, а виконувати його – зовсім інше. Тому що насправді кому-кому, а для еліт ця євроінтеграція страшенно незручна, бо треба фактично відмовитися від способу життя, звикати до прозорості, абсолютної відкритості всіх політичних процесів. Я думаю, що це до певної міри гра нашого політикуму, з одного боку, з Росією, з іншого – з Євросоюзом і з третього – з власним суспільством, яке дедалі більше інтегрується в Європу, на відміну від наших політичних еліт. Можливо, це призведе до якісних змін, коли громадяни просто змусять цих політиків або радикально змінитися, або піти зі сцени.

– В одному із публіцистичних творів про ЄС Ви написали: «Можна скільки завгодно звинувачувати «брюссельську бюрократію» в її дрімучому нерозумінні того, що у ХІІІ столітті саме майбутня Україна врятувала майбутній Європейський Союз від монголо-татарського єдиного економічного простору, за що нині їй, Україні, належиться до цього Союзу особливо почесне запрошення»...

– Я боюся іншого, коли нас із часом будуть тягнути в ЄС тільки тому, що це загрожуватиме всій Європі, якщо не всій Євразії. У нас країна техногенних катастроф, який-небудь Чорнобиль може щохвилини повторитися і від нього не відгородитися кордоном, Шенгенською зоною. Це такі речі, які Європа змушена буде вирішувати за нашою участю, а не просто так залишити цю країну. Тому що Україну можна було б покинути напризволяще, але її випромінювання не знає кордонів і з ним треба щось робити – треба рятувати, допомагати. На це я сподіваюся, але в голови західних діячів, я думаю, ще не прийшло розуміння цього простого факту. Вони наївно вважають, що від нас можна відгородитися кордонами. На жаль, вирішальних гравців в Євросоюзі – таких, як Німеччина і Франція, можна однозначно зараховувати до противників української євроінтеграції.

– Пане Юрію, чи припускаєте Ви, що засобами культури і мистецтва можна здобути більше адвокатів і симпатиків України, а також переконати політиків-євроскептиків – Романо Проді та Ґюнтера Фергойґена?

– Цих – ні, але можна, безумовно, переконувати їхніх громадян, які є так чи інакше виборцями фергойґенів і проді. Раніше чи пізніше зміни серед суспільства повинні змінити ставлення політиків до нас, але ми повинні бути надзвичайно активними і страшенно багато змінити в собі.

– Виступаючи 2006 році в Лейпцигу на врученні премії «За європейське порозуміння», Ви сказали, що літературою можна змінити не тільки Європу, але й світ. Сьогодні Юрій Андрухович вірить, що писанням творів можна змінити якщо не світ, то принаймні Європу?

– У 2005 році я вирів, зараз – менше. Але я вже не дивуюся, бо це як із припливами і відпливами на морі. Це різні смуги. Мені здається, що нині ситуація гірша, однак це не означає, що я припиняю щось робити. Якщо є потреба і необхідність писати, з кимось цим ділитися, це вже означає твою налаштованість на те, що я щось зміню. Якби цього переконання не було, то я не писав би.

Сергій Шебеліст

Додав Art-Vertep 12 березня 2010

Про автора

Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.