Автори / Отар Довженко / Merry Christmas, радянський народе! (Отар Довженко про Різдво на українських телеканалах)

Здається, наше телебачення відстає від своїх глядачів у розвитку. Воно досі орієнтується на радянську людину. Навіть у дні різдвяних свят.

У житті українця, — якщо він, звісно, сповідує християнство, — Різдво Христове завжди посідало особливе місце. Це «свято спасіння і прощення, коли ми особливо гостро відчуваємо всеперемагаючу силу любові… свято єднання… коли спокій і злагода приходять до кожної оселі», — цитую, до речі, нашого Президента. Ввечері 6 січня українці, — а за даними Центру імені Разумкова, 89% громадян України святкують православне Різдво, — із першою зіркою сідають за святковий стіл із дванадцятьма пісними стравами, моляться, згадують померлих, співають обрядових пісень; наступного дня — йдуть до церкви, відвідують рідних і колядують. Традиційно це свято було для українців початком нового року, нагодою підбити підсумки, зосередитись на духовних справах, на Богові. У житті ж радянської людини Різдва не було взагалі. Частково його роль виконував світсько-алкогольний Новий Рік, частково — напівсвято «старий Новий рік» як ще одна нагода випити й посидіти; і, зважаючи на те, який відсоток населення сьогодні ностальгує за давніми часами, велося радянській людині непогано. А що в нас-теперішніх українець ще не зовсім народився, а радянська людина — не зовсім померла, то й нічого дивного немає в тому, що балаганний несмак совковості поєднується в різдвяному телеефірі із зразково-показовою, просто-таки «піонерською» релігійністю.

Що у житті, те й на екрані, що на екрані — те в житті. Якось я бачив, як патріархальна галицька родина, скуштувавши дванадцять страв і помолившись (остання молитва, до слова, була за щастя Батьківщини та українського народу), перейшла до «неформальної частини» Святвечора — перегляду чергових «хороших песен» чи «максимів галкіних». Телеканали й собі добре знають: хоч скільки «українська» частина душі поринатиме до Бога й вищих матерій, та «радянська» все одно відчайдушно прагнутиме Петросяна. І якщо веселій родинній компанії, ще й «тепленькій» (традиція не рекомендує, але й суворо не забороняє), хочеться бачити Петросяна, вона його отримає, прикрашеного гарним спонсорським бантиком.

Державним і комунальним ЗМІ, що живуть на бюджетні кошти, доводиться-таки намагатись задовольнити духовні потреби глядача, показуючи богослужіння, бесіди з духовними особами, звернення політиків та саморобні релігійні телезамальовки. Окремо треба відзначити 5 канал — цього року він запропонував глядачам пізнавальні й доречні документальні фільми про християнство, його витоки та обряди, ексклюзивні святкові сюжети з різних регіонів України та світу, а також бесіди у студії на різдвяні теми. В ефірі ж інших комерційних каналів чого тільки не можна було побачити! Наприклад, 6 січня, засидівшись у молитвах та роздумах про вічне допізна, й увімкнувши опівночі канал «Enter-film», святочна громада мала нагоду побачити фільм «Вампіри», в якому, — цитую анотацію, — «сотні років іде війна з кровососами… на боротьбу з нечистю головного героя благословив сам Папа Римський… Загін повинен завадити вампіру Валеку, який уже 600 років шукає магічний Хрест, — символ вселенської влади й могутності…»; якщо нецікаво чи занадто страшно — можна було переключити на еротичний серіал «Побачення», яким щоночі тішить своїх глядачів канал «Кіно». Ввімкнувши «Інтер» о 21.50, можна було наразитись на сентенції на кшталт «иди в жопу», якими обмінювались герої російського кіна про любов під назвою «Связь»… Втім, це радше винятки: провідні всеукраїнські канали у цей особливий вечір вирішили не ризикувати, не гнівити Бога й Нацкомісію з питань захисту суспільної моралі, й крутили переважно легкі сімейні комедії та мелодрами або ж радянські фільми про Героїв Соціалістичної праці. Це, звісно, по закінченні «Песни года» («1+1»), «Новогоднего супер-шоу» («Інтер»), «Зимы на НТВ» (НТН), «Новогодней коллекции голубых огоньков» (ТРК «Україна») і т.п. «Звьозди» почали гоцати на екранах якраз у той час, коли в зимовому небі запалюється перша зірка, і християнські родини збираються за столом в урочистій тиші.

Не хочеться бути банальним, та й проти рейтингів не попреш: коли вже так склалося, що більшість щасливих власників піплметрів від GFK є шанувальниками російської естради та специфічного пострадянського гумору, меншість повинна змиритись і тихенько дивитися свої Discovery й Бі-Бі-Сі. Та все ж щороку мене відвідує зухвала фантазія: а ну, як на Різдво якийсь канал ризикне-таки стабільними «петросянівськими» рейтингами та збере, наприклад, у Палаці «Україна» найпопулярніших українських виконавців, що співатимуть колядки і просто добрі, веселі чи ліричні пісні — і все це видовищно, у сучасному форматі. Бо дивна штука виходить: наче й не зовсім провінційні наші музиканти, й популярні вже нівроку, й ті самі «плюси» та «Інтер» охоче запрошують їх до участі в своїх найрейтинговіших розважальних проектах, а все ж найбільше, що може чекати їх у Новий Рік або на Різдво — другорядні ролі у гламурних мюзиклах, де найяскравіше сяють російські «зірки». Спостерігаючи (зокрема, це помітно й у матеріалах авторів «ТК»), як поступово наростає незадоволення засиллям російсько-радянської попси в національному ефірі, мимоволі починаєш сподіватись, що щось таки в цій країні змінюється, і рано чи пізно ті 89%, які 6–7 січня святкують Різдво, отримають від телебачення Різдво, а не повтор «голубого огонька». Наразі ж — задовольняємось повтором "Новорічного концерту «По-нашому» на Першому каналі… І то — аж о 21.30.

Поки ж на комерційних каналах тривали «звіздопляски», Перший національний вдарився у другу крайність, улаштувавши пряму трансляцію богослужіння спочатку УПЦ КП (з Володимирського собору), а потім УПЦ МП (з Києво-Печерської Лаври). Чи є доречною двогодинна пряма трансляція богослужінь у Святвечір? Зважмо, перш за все, на те, що найбільш релігійна частина глядачів цих трансляцій однаково не побачить — бо перебуватиме у церкві, або ж сидітиме за святковим столом, коли телевізор недоречний. Менш віддані традиціям глядачі, що вмикають телевізори у цю пору, навряд чи дивитимуться літургію; до того ж, православне Різдво, крім Київського і Московського патріархату, святкують вірні ще декількох церков — УГКЦ, УАПЦ та деяких менш відомих. Греко-католики (яких, до речі, в Україні 12% — не набагато менше, ніж православних Московського патріархату) мали нагоду подивитись службу наступного дня о 9 ранку (коли абсолютна більшість тих, кого могла цікавити ця трансляція, перебувала в церкві), а вірні УАПЦ — о 16.00. Чи є резон у багатоконфесійній країні, де декілька православних церков змагаються за першість і «канонічність», офіційно віддавати перевагу двом, ігноруючи чи пересуваючи в «офф-прайм» інші?… Можливо, причина в тому, що на цих богослужіннях можна було бачити похилені в молитві голови наших можновладців?

Хто більше вірить, хто менше, хто від щирого серця, а хто вдає — не нам судити, а Богу (якщо він є). Та коли бачиш, як державні мужі чимдужче хапаються за церкву, стає смішно й ніяково водночас. 35 стаття Конституції категорично відокремлює церкву від держави, а політики, бач, усе ніяк не відлипнуть від цього благодатного джерела піару. На моїй пам’яті лише один політик першого ешелону насмілився відкрито зізнатись у тому, що не вірить у Бога — Олександр Мороз. Решта ж користуються Різдвом як нагодою ще раз, за посередництвом телебачення, нагадати народові (він же електорат) свою побожність, що мало б компенсувати всі нехристиянські діяння, скоєні політиками протягом року. Дивився я, як молиться Микола Янович Азаров, а з голови не йшло оте його історичне, перед усією Вкраїною мовлене — «Да пошли вы!»… Може, він мав на увазі: ходіть до храму, братіє, помоліться…?

Крім демонстрації власної побожності в прямому ефірі, перші особи держави обдарували народ різдвяними привітаннями. Перемикаючи канали ввечері 6 січня, можна було втрапити то на Президента, то на Прем’єра — як правило, наприкінці випусків новин. «События» ТРК «Україна» і «Новини» Першого встигли зробити повідомлення про те, як Віктор Федорович та інші офіційні особи відвідали літургію в Лаврі, з синхроном Прем’єра. Донецький канал, до речі, єдиний демонстрував російськомовну версію привітання Януковича.

Віктор Андрійович у своєму привітанні, як заведено, апелював до сімейних та національних цінностей: «нехай різдвяні дзвони і надалі пробуджують духовне відродження та моральне оновлення нації. Нехай розквітає вільна і соборна Україна, множаться наші здобутки, зростає добробут кожного українця». У Віктора Федоровича привітання вийшло вдвічі довше — ціле різдвяне звернення до нації. Вірніше, до співвітчизників, адже саме так звертався до нас Прем’єр — «дорогі співвітчизники» (тоді як Президент — «дорога українська родино!»). Слів із коренем «україн-» Віктор Федорович уникав; назва нашої країни зустрічається у тексті привітання лише раз — у словосполученні «Уряд України», а назва народу — лише у згадці про «українців, розсіяних по чужих світах». Певно, неполіткоректними видаються Прем’єрові ці слова. Зате вже з обрядовою фразеологією Янукович, — тобто, звісно, його спічрайтер, — знайомий чудово! «Коли зійде Різдвяна зоря, що сповіщає радісну Новину народження Христа»… «Живімо з надією на Благодать Господню»… І головне — «як кажуть у нашому народі, дай нам, Боже, наступних свят дочекати». Двозначно. Пасувало б Вікторові Федоровичу подякувати Богові за неприродно теплу зиму, завдяки якій народ доживе-таки до наступних свят, незважаючи на всі «благі» діяння влади.

Найкращий подарунок, який могли зробити святочній громаді на Різдво політики — просто зникнути з телеекранів і бодай пару днів не нагадувати про себе без крайньої на те потреби. За рік, що минув, ми на них доста надивились, а події 2006-го, здається, лише зміцнили й без того стійкі асоціації між політикою та брудом, ницістю, зрадою, користолюбством і безпринципністю. Невже без цього всього не можна обійтись хоча б у Святвечір? — «Ні!» — відповідають телевізійні новинарі.

У зв’язку з прикрою і, безперечно, важливою подією — отруєнням екіпажу судна «Odisk» у Ялті, — засвітився на екранах міністр з надзвичайних ситуацій Нестор Шуфрич. Не знаю, чи помічали ви, але до призначення Нестора Івановича чи то надзвичайних ситуацій було значно менше, чи то вирішувались вони в робочому порядку, без залучення найвищого керівництва та обов’язкових коментарів міністра. Увечері 6 січня новини повідомляли про безпосередню участь Шуфрича у рятувальних роботах, а ТРК «Україна» розпочала випуск «Событий» із радісного повідомлення, що «лично Нестор Иванович» відвідав судно. Це ж треба! Нова радість стала… У випусках новин більшості всеукраїнських каналів (Перший, «1+1», НТН, ТРК «Україна», ICTV, Новий канал) ліквідація аварії на турецькому судні стала топ-новиною, хоча сама аварія булла подією попереднього дня — 5 січня. Вірні своїм принципам верстки «1+1» і НТН відсунули «різдвяну» тематику у випусках новин 6 січня у заключну, «несерйозну» частину, де останнім часом, у зв’язку з приходом Нового року, домінували «лайфові» сюжети з життя свиней. Лише 5 канал та «Інтер» почали випуски новин із головної позитивної звістки дня.

А героями 6 січня стали «плюси», показавши в «ТСН» майже повністю запис страти Саддама Хусейна, аж до зашморгу на шиї. Наступного дня цей подвиг майже повторив Ігор Слісаренко у «Часі за Грінвічем» (5 канал): тут кадрів страти не було, зате ведучий надзвичайно докладно розповів, як само висів Саддам і від перелому яких саме хребців він помер.

Я оце давно сушу голову над тим, яку мету переслідують наші телеканали, протягом десяти днів мало не щодня, до речі й не до речі, мусолячи трагічний кінець іракського диктатора в усіх можливих ракурсах: Саддам на ешафоті, Саддамові накидають зашморг, мертве Саддамове тіло з неприродно викрученою головою… Ось які варіанти спадають на думку:

1. У жорстокі часи середньовіччя повішених або посаджених на палю злочинців чи політичних опонентів часто залишали висіти на фортечних мурах — на пострах усім іншим. То, може, щоденна демонстрація кадрів страти Хусейна — попередження всім потенційним диктаторам, душогубам, радикалам і терористам України? Ось, мовляв, що з вами буде, якщо не схаменетесь.

Або навпаки:

2. Оскільки Саддам Хусейн сам проголосив себе мучеником, і смерть його відлунює в серцях мільйонів мусульман усього світу, можливо, повторення страшних кадрів є підбадьорюючим закликом до його прибічників? Мовляв, дивіться, шановні ісламські фундаменталісти, що вони зробили з нашим Саддамом. Та не складайте зброї! Вбивайте ворогів, злодюг злодійських, вбивайте без жалю!

… А тим часом щодня в новинах з’являються повідомлення про дітей і дорослих із різних країн світу, що вбили себе «за компанію» з Саддамом Хусейном або під враженням від його страти. В Україні, на щастя, такого поки що не траплялось, хоча «Телеглядацька асоціація батьків» уже непокоїться. Та, якщо теленовини працюватимуть у тому ж дусі, щодня, а особливо на великі свята, в деталях нагадуючи, як саме віддав Аллахові душу колишній іракський лідер, — ми діждемось-таки колись!

Гаразд, немає сенсу критикувати естрадні розважальні шоу за їхню недостатню культурно-естетичну цінність: про смаки, як відомо, не сперечаються. Та чи досить ефективно використали святковий прайм комерційні телеканали, заповнивши його повторами новорічних або минулорічних концертів? (Причому ТРК «Україна» показала навіть не second, a third-hand: «Голубой огонёк» за 2004 рік — 6 січня, фестиваль «Умора-2005» 7-го). Парадокс, але провідні російські канали 6 січня, принаймні, у прайм-тайм зосередились на кінопоказі, а не естрадних шоу. На наших каналах художні фільми теж були, але, м’яко кажучи, не прем’єри… Винятком можна назвати «1+1», який 7 січня показав прем’єру нового фільму «Дивне Різдво» (виробництво компанії «Стар-медіа», режисер Максим Паперник, автор сценарію Лада Лузіна, у ролях Барбара Брильска, Богдан Ступка, Ольга Сумська, Лія Ахеджакова, Володимир Горянський тощо) за відомою п’єсою Джона Патріка «Дивна місіс Севідж», адаптованою під різдвяну тематику. Ця російськомовна (як завжди — «в Росію ж продаватимемо») стрічка знімалась під Києвом. На інших каналах не було ні різдвяних спецпроектів, ні ексклюзивного кінопоказу, ні будь-чого, що могло зробити ці дні по-справжньому особливими для глядачів. У чому ж комерційний розрахунок? Жбурнути глядачам, як кістку, розважальний продукт не першої свіжості, сподіваючись, що «під горілочку все піде»?

До гуманнішого способу заробляння грошей на святі вдався Перший національний. «Ярмарок привітань» тривав у його ефірі, поміж іншими програмами, протягом 6 і 7 січня. Керівники великих компаній, банків та державних підприємств у симпатичному ялинковому віночку бажали глядачам усіх благ, вітали з минулими та прийдешніми святами і ділилися роздумами на тему української історії, ментальності, культури, а Леонід Каденюк — навіть новинами космічної галузі. Щось подібне можна було бачити й на каналі «Київ». Авжеж, привітання в такому форматі — продукт маргінальний і нерейтинговий; та що заважало оформити все це у вигляді святкового телемарафону з харизматичними ведучими, привітаннями в прямому ефірі, музичними номерами, дискусіями, спеціальними репортажами та прямими включеннями?

І взагалі, хотілось би зрозуміти, в чому причина такої кричущої інертності, байдужості телеканалів до унікальної нагоди залучити величезну потенційну аудиторію, що збирається вдома в сімейному колі й дивиться, — або, принаймні, могла б дивитись телевізор. Чи недооцінюють вони потенціал Різдва, чи не хочуть зв’язуватись із цим «новим», ще не до кінця зрозумілим святом, а чи просто витратили всі гроші на новорічні шоу?

… Нещодавно стаття Тетяни Артушевської «Чи Ісус Христос надалі Superstar?» (тижневик «Post-Поступ» за 22 грудня) просто-таки відкрила мені очі на модерні маразми так званої «політкоректності» цивілізованого Заходу. Тут тобі й заборона демонструвати релігійні символи в громадських місцях, й відмова від традиційних різдвяних ялинок, і заміна «Merry Christmas!» на нейтральне «Season greetings!» — аби, не дай Боже (Аллаху, Ягве, Буддо, Кришно), не образити почуттів атеїстів та тих, хто сповідує інші релігії. Як добре, — думав я, читаючи, — що в Україні й духу нема таких проблем, а віра чи невіра в того чи іншого Бога залишається приватною справою кожного!

Справді, нема в нас ані доведеної до абсурду політкоректності, ані фанатичного консерватизму чи святенництва. Але й золотою серединою нашу ситуацію не назвеш — з причини браку елементарного здорового глузду. Так, якби всі канали на два дні перетворились на філії КРТ — це було б ненормально. Але показувати у Святвечір вихляння задами, або у день Різдва — фільми, герої яких жваво обговорюють сортирні теми, не добираючи при цьому виразів (ICTV, 7 січня, 16.15), чи програми на кшталт «Якщо лажа в ложі» (канал СІТІ, 7 січня), де герої діляться враженнями від незвичайних моментів свого статевого життя а ля «хтось комусь кудись палець засунув» — це теж нездорово. Наше телебачення ніяк не втямить, що ті 89% українців, для яких 6 і 7 січня — не просто вихідні дні, заслуговують на повагу. Й повага ця не повинна виражатись у тотальній «релігізації» ефіру — достатньо було б відмовитись від програм, фільмів і сцен, що відчутно контрастують із духом християнського свята. І тро-о-ошечки втратити на рекламі. Здобувши, натомість, удячність нерадянської частини аудиторії.

Отар Довженко, «Телекритика»

Додав Art-Vertep 09 січня 2007