Автори / Горгішелі / «Музика — це як наркотик»

Живі спалахи емоцій. Світлий мрійливий настрій. М’який, але сильний жіночий вокал. А разом з тим справжні рокове звучання та драйв. Це — музика гурту «Ґорґішелі». Команда гармонійно поєднує елементи поп-року, українського й грузинського фольку. Її обличчям є дві сестри-грузинки Тамара (гітара, вокал) і Етері (бас-гітара, бек-вокал) Ґорґішелі. Також до складу гурту входять: Олексій Слободян (ударні, перкусія), Мар’ян Козовий (гітара) та Олег "Джон" Cук (клавішні).

За сім років існування «Ґорґішелі» уже випустили два альбоми — «Аморе» (2006) і «Live» (2008), а тепер зможуть потішити своїх шанувальників довгоочікуваною новою платівкою, робота над якою саме кипить. Музиканти декілька днів буквально жили на одній із столичних студій, іноді там і спали. Вокалістка гурту Тамара зустріла нас у зручних домашніх капцях, трохи стомлена, але задоволена роботою.

— У вас тут і плед лежить, наче ви й живете на студії. Довго вже триває запис?

— Та ні. Весь альбом записали за чотири дні. Ми взагалі дуже швидко пишемось. Так само записали і перший, і другий альбоми. Я дуже люблю першопочаткове звучання. А коли переписують по кілька разів, гітару пишуть з місяць — це не для нас. Працюємо з ранку до вечора, поки не підкошуються ноги і не падаємо.

— Чим цей альбом відрізнятиметься від попередніх?

— Цей альбом — новий етап гурту «Ґорґішелі». На сьогодні для мене це вершина того, що я зробила в музиці за все своє життя. Переконана, запропоновані нами композиції сподобаються нашим прихильникам, адже вони — справжні, з величезною концентрацією щирості. Всі пісні — події з мого життя. Немає жодної, яку треба було б написати, щоб підігнати під якийсь формат. Йдеться просто про почуття, життєві ситуації, стосунки... Можу сказати, що цей CD — моя дитина і всі твори мені однаково дорогі, кожен з них має свою «родзинку».

— Коли альбом побачить світ?

— Навесні. Своїм прихильникам ми дуже довго його обіцяли, тож у травні влаштуємо презентацію. Це обов’язково буде щось особливе. До того ж ми плануємо тур на підтримку цього диска. Почнімо із Києва та Львова, а далі поїдемо іншими містами України. І не тільки.

— А що робитимете після запису альбому?

— Знімемо кліп на веселу, драйвову рок-н-рольну українсько-грузинську пісню «Харалале». Мабуть, кліп вийде навіть швидше за CD.

— Не думаєте над дуетом із кимось з українських виконавців?

— Думаємо. Але поки нехай це залишиться таємницею.

— Стосунки всередині гурту більш дружні чи робочі?

— «Ґорґішелі» — як дружна сім’я, де один за всіх, а всі — за одного. Ми дуже давно разом, і наші стосунки перевірені часом.

— Увесь гурт живе у Львові. До Києва не хотіли б перебратися?

— Раніше хотіла переїхати, але тепер — ні. Львів унікальний своєю атмосферою. Він одночасно химерний, щирий, примхливий, відданий… Там хочеться творити, бо скрізь можеш знайти натхнення.

— До речі, як пишуться пісні? Хто автор текстів і музики?

— Зазвичай я пишу пісні, приношу на репетицію, і ми разом по партіях їх розбираємо. Тоді кожен додає до пісні щось своє.

— Що Ви відчуваєте, коли граєте свої пісні на сцені?

— Музика — це як наркотик. Якщо один раз спробуєш, то вже з цього не з’їдеш. На сцені відчувається справжня ейфорія. Це словами не передати. Коли навколо сцени стоїть багато шанувальників твоєї музики, котрі приходять туди заради тебе, це надає великої сили і дуже багато значить для мене.

— Ви виступали в Грузії у 2006. Чи хочете й надалі давати концерти на історичній батьківщині, мати й там багато прихильників?

— Звичайно. Грузія нас знає не так добре, як Україна, але ми працюємо над цим. Половина майбутнього альбому буде грузинською мовою, і наші пісні запускатимуться й на грузинське радіо і телебачення.

— Ви з сестрою народилися й виросли у Львові. Як ваші батьки там опинилися?

— Наш батько приїхав навчатися до Львова, а через кілька років мама приїхала на екскурсію. Так вони познайомилися, закохалися один в одного і залишилися у місті Лева (є щось у Львові магнетичне), хоч уся наша рідня проживає у Грузії.

— На ваших з Етері тендітних плечах — подвійна громадянська «ноша»: грузинська та українська. І хоча живете ви переважно в Україні, в Грузії буваєте доволі часто. Що можете сказати про останні зміни у цих двох країнах?

— Грузія — доволі маленька країна. Її населення складає близько 4 мільйонів. Україна значно більша — і територіально, і за кількістю населення. Останнім часом Грузія дуже змінилася. Я кожного року приїжджаю до Тбілісі і щоразу не впізнаю місто. Через компактність країни можна бачити зміни повсюди одночасно. В Україні ж зовсім інші масштаби. Може, зміни не так помітні також і тому, що ми тут живемо і, як то кажуть, не маємо «свіжого» погляду. Ми, як і всі українці, хочемо більш помітних і разючих змін.

— Наприкінці минулого року, коли Президент Грузії Михайло Саакашвілі відповідав на запитання у ток-шоу «Готовий відповідати» ТРК «Україна», Ваша репліка привернула найбільше уваги — в тому числі і самого Саакашвілі. Після того ефіру ви з Етері гостювали в Грузії на особисте запрошення Президента...

— Це була подія не тільки у моєму житті, а й у житті всієї нашої родини. Дізнавшись, що я братиму участь у передачі, мама, яка тоді гостювала у Сігнахі, наввипередки з бабусею мене вітала по телефону. А коли цей сюжет показали по грузинському телебаченню, почалися дзвінки від родичів і друзів із Тбілісі, Батумі, Сігнахі... Наша подорож до Грузії на запрошення Михайла Саакашвілі залишила у серці неймовірні враження і теплі спогади.

— Ви з дитинства мріяли стати співачкою?

— Так, тут мені дуже пощастило. Ми з сестрою ще у школі казали, що хочемо бути рок-співачками. Насправді коли йдеш до своєї мрії і щиро прагнеш чогось, то все збувається. У цьому переконалась уже не один раз. Все залежить від налаштування самої людини: час завжди випробовує нас. Якщо людина вміє чекати і вірить у те, що вона робить, то у неї все вийде. А коли починає сумніватись, те, чого вона хоче, може не відбутись. А з іншого боку, хотіти чогось треба дуже обережно, бо це може статися.

— А у забобони Ви вірите? Чи є у музикантів свої містичні традиції?

— Єдиний забобон — я ніколи не забираю з собою квітів після концерту, хоча іноді й дуже шкода і навіть болісно буває їх залишати. Але побутує серед музикантів таке повір’я, що небажано їх забирати. Тому зазвичай залишаю квіти у гримерках або дарую комусь.

— Нині багатьом талановитим українським гуртам ніяк не вдається вилізти з музичного «підпілля» з різних причин. Вам вдалося. Що порадите іншим, і яких, на вашу думку, змін потребує українська сцена, аби умови для її розвитку стали більш сприятливими?

— Не знаю, чому багато наших чудових команд у нас же й не чують. Є гурти, яких знають, наприклад, у Польщі й у Німеччині. Коли там вони отримують нагороди або виступають зі світовими зірками, то за них радіють, мовляв, «оце наша українська команда». Але, між тим, тут ніякої підтримки вони не мають.

Я думаю, що в першу чергу треба прибрати питання форматності в українській музиці, яке ставить музикантів у страшні рамки. Щоб радіостанції брали й крутили пісні, все підганяється під формат. Є лише кілька радіостанцій, які не «приміряють» все під формат. Ні про яку підтримку і мови йти не може. Сьогодні кожен музикант тільки своїми власними силами може «вигризти» собі гроші або ж час на радіо чи телебаченні.

— Грузія, так само як Україна, переважно православна країна, але «Ґорґішелі» брали участь у благодійному турі Української греко-католицької церкви «З вірою і любов’ю»...

— Молоді потрібна основа. Цією основою може стати релігія та Церква, яка відповідає на сучасні питання і виклики. Зрештою, для УГКЦ цей тур також був проривом: сучасні молоді українські музиканти, тур 12-ма містами України. Таке відбулося вперше. Дуже цікаво було спостерігати за реакцією людей, які приходили на концерти. Наприклад, у містечку Стрий на Львівщині діти, прочитавши на афіші перелік виконавців, запитували отця, який відповідав за організацію концерту: «А вони справді приїдуть? Не двійники?»… І хоча з виступом сталася невелика затримка, ця благодатна публіка чекала на нас. Для Стрия це був перший живий концерт такого масштабу. Треба усвідомити потребу на державному і на особистому рівнях пропагувати українську культуру взагалі і музику зокрема.

— Очевидно, це той ефект, який виникає, коли ніхто — як по один бік сцени, так і по-інший — не створює імітацій. Вам не здається, що саме такого спілкування «вживу» між музикантами і публікою нині бракує найбільше?

— Безумовно. Емоції та враження з цього туру окрилюють досі. Знаючи, що акція «З вірою і любов’ю» проходила під патронатом Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира (Гузара), цього морального авторитета нашого суспільства, ми були впевнені і тверді у своїх намірах — через музику говорити про віру і любов. Говорити своїм майже ровесникам. Говорити разом зі священиками, теж майже ровесниками тих, хто приходив на концерти. Бо віра і любов будуть імітацією, якщо в них не вкладати конкретні щоденні вчинки.

— Яким Ви бачите себе і гурт років через десять, а то й більше?

— Я бачу себе на сцені з гітарою, навіть коли мені буде п’ятдесят. Наші плани — по максимуму. А зі сцени я зійду, коли вже, певно, буду просто не в змозі грати.

Зоріяна Лізавенко, «Експедиція ХХІ»

Додав Art-Vertep 26 березня 2010