Автори / Сергій Якутович / «Аби бути справжнім українцем, спочатку треба стати справжнім європейцем»
Якутовичі – видатна родина корінних киян, що дала Україні безліч військових, науковців і митців. Тепер вони Києву не потрібні. Принаймні так стверджує народний художник України, лауреат Шевченківської премії, член Шевченківського комітету Сергій Георгійович Якутович. Хоча, можливо, митець трохи лукавить. Нещодавно було презентовано його останню роботу – чудові ілюстрації до роману Ліни Костенко «Берестечко».
«Вівчар переключився на бджіл…»
Сергію Георгієвичу, як живеться художнику в Україні?
Художники в тоталітарному суспільстві були найвільнішими громадянами. Де б я не був – у дурці, в реанімації – все одно лишатимусь художником. А портрети вождів до мистецтва і свободи не мають стосунку. Нинішня держава цього не розуміє. Тому у нас немає культури. А культурні засади – найголовніше; саме на них виростає цивілізація. Нині кажуть – Відродження. Яке там відродження!? Ми будуємо нову державу. Гасла, на яких будувалося протистояння з великою імперію, закінчилися. Потрібні були інші – не з’явились. Дивно – нам якось усе сходить з рук! Ми час од часу то агресивно ліземо на захід, то абсолютно пасивно – на схід. А Захід нас просто не розуміє. І ніколи не розумів. Їдуть співати українські пісні… Це екзотика – так само, як, скажімо, індіанські танці. Ми не знаємо їхньої культури, не володіємо їхньою мовою. За останні п’ять років ми перетворились на марґінальну державу.
Чому ж так?
Процес євроінтеграції – це і мистецтво також. Подивіться на західне небієнальне мистецтво – воно напрочуд різноманітне. А у нас тільки два боки – або пан, або пропав; або чорне, або біле. Ми не уявляємо собі, що робиться в світі! Розгубленість рабів… Після Майдану люди чекали – ну от, зараз з’явиться вівчар і виведе. А вівчар переключився на бджіл. Вівці ж стояли і чекали: або ґирлигою добряче вперіщать, або з’явиться нарешті баран і поведе за собою. Баран – з косою – з’явився, але повів не туди. Тоді прийшов добрий дядя завгар, сказав: «Всі вівці – на автобазу!» От і все.
Українська етнокультура також нині нікому не потрібна. Приїздять із провінції до Палацу «Україна» огрядні жінки в дівочому строї і співають пісень – це вважається самодіяльністю. Нічого іншого немає, бо – нема села! Поки ми їхали з Києва до Канева і назад, я не побачив жодної людини – ні в полі, ні на вулиці. Все засипане снігом – в тому числі українська святиня…
Розкажіть про вручення Шевченківської премії! Як це було?
Це було смішно… Прокопані вузенькі стежки, і тими стежками ступають ноги нового Президента в лакованих черевиках. Пам’ятаєте, один із героїв роману «Белая гвардия» сказав: «Оперетка! Бесконечная оперетка!»? Ну, ото воно таке… Представляли мене новому Президенту: «А це наш відомий художник Якутович!» Його аж смикнуло! «Я Якутович, – кажу, – а не Янукович». Справді, звідки йому знати, що я такий є? До речі, той Президент, що пішов, про моє існування знав. Але що з того? Скільки моїх робіт було використано на різні свята! Весь Хрещатик був завішаний. Що, хтось мені подякував? Навіть нікуди не запросили…
Зараз весь час повторюють, що мистецтво і культура в Україні далеко не на перших позиціях…
Будь-яка держава починається з ідеології. Не буття визначає свідомість, навпаки – свідомість визначає буття! А свідомість народжується агітпропом. Гітлерівська Німеччина існувала всього 13 років. Але яку ідеологію вибудував Геббельс! Я не кажу про моральний бік. Але – всього за 13 років! Із руїни, з нічого! А ми вже 20 років існуємо… У нас продовжується Радянський Союз. Бачили фільм «Хрещений батько?» Які там шляхетні обличчя! У нас таких – у тому самому середовищі – немає… Нас свідомо люмпенізували. Причому в усіх краях величезної «батьківщини». Чому досі не відбудували Львів? Що, грошей немає? Ні, просто всі перебрались до Києва. Сіли на «теренах культури». З іншого боку приїхали східняки, побудували собі «Донбас-центри». Всі сіли на «кормушку», ніхто не залишився на своєму місці. Все це – залишки імперської свідомості…
По яку країну ви мрієте?
Все своє немаленьке життя я думав про свою країну – і мріятиму далі, помру і буду мріяти. Але, як у художника, ця мрія пов’язана в мене зі світовим мистецтвом. Адже я ілюстрував не лише українських письменників. Працював і над творами Шекспіра, Ґете, Шиллера, Толстого. Тато любив казати: «Аби бути справжнім українцем, спочатку треба стати справжнім європейцем». Бо українськість – це усвідомлення. Ведуть за собою українці не етнічні, а свідомі. Саме в цьому і полягає об’єднання – свідомі люди польського, єврейського походження, але земля – їхня, рідна!
Мій син вже 10 років живе у Парижі, він успішний художник. Одного разу моя невістка – француженка – мала летіти з Києва в Нью-Йорк через Відень. У Борисполі ми її провели, вона пішла в зону для пасажирів, і раптом телефонує. «Тут ніхто не говорить ні англійською, ні французькою! Допоможіть!» Сину довелося заплатити 25 євро, перетнути кордон і розібратися з проблемами. Бачте – за 25 євро у нас можна спокійно перетнути кордон, вирішити свої справи, повернутися – і тобі ще й честь віддадуть!
І це в усьому! Був у Львові конкурс на кращу книжку. На перше місце «тягнули» товстезну книжку про вишиванки. Вона важить стільки, коштує стільки, що ніхто не може її купити. Такі книжки зазвичай голови облрад одне одному дарують. Ніхто не думає, що мистецтво має йти до людей. Я виступив проти. На мене стали кричати: ти не розумієш, це ж наше! Ну, звісно, «наше» – і одразу котиться сльоза…
А якою має бути книжка для українця?
Книжка має бути бездоганно оформлена. І дешева. І легка – себто зроблена за новітніми технологіями. «Берестечко» Ліни Костенко ми робили майже рік, а надрукована книжка так погано, що в руки брати не хочеться! І так з більшістю видань, що займають перші місця в рейтингах! Але ж можна було зробити ліпше! Ми ж усе це придумали, продумали кожну дрібницю. Та потім віддаєш матеріал у друкарню і отримуєш таке ось… На жаль, останнім часом так завжди. За свою частину роботи – над книжкою, фільмом – не соромно, але на виході отримуєш не те… Вісім фільмів за дев’ять років – і всі погані. Так починається почуття провини й образи…
«Тюкнуть мене хлопчики і викинуть усе…»
Що ще для вас змінилося останнім часом?
В один рік у мене померла дружина, дописалась монографія, завершилась робота з «Мазепою» і «Тарасом Бульбою»… Почалась криза. Чомусь саме зараз такі, як я, стали в моді. Всі просять: ось посидьте тут, а отут скажіть слово! З часом почуваєшся клоуном. У 25 років я став заслуженим художником – наймолодшим у Радянському Союзі. Відтоді – вічний лейтенант, як д’Артаньян. А коли померла дружина, щоб її поховати там, де належить, довелося телефонувати й пояснювати. Тільки тоді дозволили. Навіть такі речі доводиться виривати! Але виривати треба не нахрапом, а своєю творчістю, результатом роботи. На жаль, я д’Артаньян без друзів-мушкетерів…
Останній рахунок за цю майстерню прийшов на 20 тис.грн. Зі Спілки нас перевели до ЖЕКу. Тож тепер я не народний художник і лауреат Шевченківської премії, а орендатор. І в майстерні у мене якесь виробництво. 20 років тому, коли була перебудова, я хотів вийти зі Спілки, бо вважав, що в умовах ринку не повинно бути «творчих організацій». Мають бути профспілки, де сидітимуть не художники, а юристи. Яких би ми оплачували за 3% своїх гонорарів. Якби ми зробили це 20 років тому, то тепер художники, яких викинули з їхніх майстерень, не ходили б по Андріївському узвозу.
Чекайте, то «космічна» влада і до вас добралась?!
Ніхто – ні Спілка, ні ЖЕК – мене про підвищення тарифів не повідомили. Цю майстерню будував Худфонд. У Спілці є Управління справами, куди я ходжу і справно плачу. Три місяці я хворів, нарешті зібрав всі гроші і думав заплатити до квітня. До нового року нормальна сума, а потім – 9 тис. за опалення, 3 тис. за світло і т.д. І кажуть: якщо вийти зі Спілки і перейти до ЖЕКу, буде менше.
Невже вас викидають?
Нас, Якутовичів, постійно «викидають». Приміром, єдиний будинок, який знесли на Андріївському узвозі, номер 34 – це була садиба Якутовичів. Батько хотів зробити там музей художників Подолу. А потім якось приходжу – порожнє місце! Скільки я про це розповідав Катерині Михайлівні, Віктору Андрійовичу… На тому місці буде ресторан.
А оце все бачите? (Маестро обводить рукою величезну майстерню, де хаотично нагромаджені картини, малюнки, гравюри. – Ред.) Це батьківська майстерня. Її викинули на вулицю два роки тому. Досі не можу розібратися, що до чого. Мій батько – єдиний двічі лауреат Шевченківської премії, легенда… 24 години – і все! І що? Завтра прийдуть хлопчики, я своїм слуховим апаратом цього навіть не почую. Тюкнуть мене по голові і викинуть усе на вулицю.
Моя родина прожила в Києві 200 років. Ми будували церкви, стадіон «Динамо». З родини вийшло чимало генералів, докторів наук, а моя прабабуся була секретарем Михайла Грушевського. Навіть художники в нашій родині були непрості – ілюстрували книжки! Я за своє життя проілюстрував близько 160 книг. Візьмемо мізерні наклади в тисячу примірників (хоча за радянських часів були незрівнянно більші) – виходить 160 тис. людей спілкувалися з літературою за мого посередництва. А тепер такі, як ми, непотрібні. Тягнуть сидіти в президіях. Не можу я – гидко! Я не дивлюся на людей зверху. Звик сидіти на гальорці.
«Мазепі треба ставити пам’ятник у Москві!»
Кажуть, ви для Святослава Вакарчука кліп зробили?
Прийшли до мене хлопчики-дівчатка з ноутбуками. Я їм сказав, що це не до мене. А вони: та у нас ідеї нема! Я їм на те: хлопці, я з іншого культурного потоку. То що, не можете? – питають. Чому ж, – кажу, – можу! Ну так зробіть… І я зробив. За ніч. Вони мої розкадровки надрукували на величезних стендах. Я вперше свої роботи у такому розмірі побачив. Зіграли сцену – і перекреслюють чорним фломастером. Всі вони ходили в бейджиках і пили каву з коньяком. Апаратура така – я ще такої не бачив! А світло виставили неправильно. Я кажу: має бути по-іншому. Ми на комп’ютері потім переробимо, – відповідають. Я все ж наполіг, і під час перерви вони дозволили мені самому все налагодити. Потім дивувалися: а як ви це зробили? Немає розуміння…
Про які ще останні роботи можете розказати?
Уперше в житті роблю театральну виставу. Для Богдана Ступки. 72 ролі, 150 костюмів. Невідомо, чи потягнуть…
Ви постійно працюєте з дражливими темами – як не Мазепа, то Бульба. Важко? Відчуваєте опір?
Я вважаю, що Мазепі, якого ви обізвали «дражливою темою», треба у Москві пам’ятник поставити. Стільки, скільки Мазепа, для Російської імперії не зробив ніхто. Коли, власне, з’явилася ця назва «Російська імперія»? Після поразки під Полтавою. А хто привів сюди шведів? Мазепа. А Московський патріархат хто сюди привів? За правління якої людини – до речі, Мазепа чи не єдиний за всю історію України, хто правив тут безперервно 21 рік! – сформувався весь ідеологічний відділ «ЦК Петровської партії»? Адже саме вони будували Імперію! А те, що він щось продав чи не продав… От якби росіяни програли і Росію завоював би Карл ХІІ, тоді було б про що говорити.
Захотілося Мазепі бути більш європейським і самостійним, бо його, сивочолого 70-річного гетьмана, за вуса смикав хлопчисько Петро? Я ще не дожив до 70 років і не знаю, які рішення приймаються в такому віці. Може, вони все попереднє життя перекреслюють, хтозна… Всі документи про Мазепу виссані з пальця. Я знаю, бо прочитав про нього все. Тому він і був мені цікавий, бо незрозумілий.
Боїтеся змін у «культурному курсі» в зв’язку зі зміною влади?
Після першого туру приходжу я на засідання Шевченківського комітету, дивлюся – сидять всі похнюплені. Я їм нагадав слова Талейрана: «Горе переможцям, слава переможеним!» Переможені люди аналізують, чому програли, стають активнішими. Чому Мазепа стільки збудував? І не тільки церкви, про які у нас стільки кажуть. Мазепа будував державу, творив нову аристократію. Йому не вистачило часу і талану…
Знаєте, яка головна причина незалежності України? Ні, не Горбачов і не Кравчук. Чорнобиль. Божа кара. Народ наче почув подзвін…
І який результат? Чув дзвін, та не знаю, де він…
Чому ж? Багато чого змінилось на краще. Ми, бронтозаври, вимираємо, а на зміну нам приходить талановита молодь, яка творить сміливе мистецтво, знає мови, подорожує… А колишні «братські республіки» виявилися геть різними. Що ми знаємо про сучасне російське мистецтво? Воно настільки відрізняється від нашого!.. Російські митці пішли іншими шляхами. І куди їх це заведе – я не знаю.
Іван Рябчій, для «Главреда»
Додав Art-Vertep 01 квітня 2010
Про автора
.
