Автори / Андрій Халпахчі / «Тридцять повнометражних фільмів на рік цілком відповідали б українським можливостям»
Арт-директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі – один із тих, хто не словом, а ділом дбає про розвиток в Україні кіноіндустрії.
Як досвідчений та впливовий кіноменеджер він уже багато років «крутиться» у процесі відродження-зародження вітчизняного кінематографа. Кореспондент «ВЗ» бесідувала з Андрієм Халпахчі про ахіллесові п’яти та перспективи нашого кіно.
«На рівень Росії наше кіно вийти не зможе»
- Пане Андрію, як оцінюєте недавно прийняті парламентом зміни до Закону України «Про кінематографію»? Із 2011 року наше національне кіно може розраховувати на кращу підтримку держави, зокрема, його звільнять від ПДВ...
- У мене ще не дійшли руки до того, аби докладно вивчити цей законопроект. Але важливо уже те, що такі зміни прийняті. Дай Боже, щоб вони запрацювали. Звільнення від податків для українських кіновиробника і кінодистриб’ютора – суттєве нововведення. У кіносередовищі зміни сприйняли «на ура». Нарешті до українського кіно з’явилася увага.
- Що здатне витягнути наш кінематограф із багаторічного застою?
- Повинна бути стабільна державна підтримка. Необхідно збільшити державне фінансування кіновиробництва. Окремо слід виділяти кошти на популяризацію нашого кіно – щоб його знали у світі. Потрібно відродити і посилити нашу кіношколу, бо це – фундамент кіновиховання. Нове покоління повинне мати доступ до новітніх технологій, отримувати імпульс для творчої реалізації. А ще необхідні пільги, які приваблювали б до галузі приватних інвесторів. Їх слід зацікавити вкладати гроші у кіновиробництво, як це є у всьому цивілізованому світі: якщо людина фінансує національний кінематограф – їй зменшують загальний податок або й узагалі звільняють від податків.
- У 2009 році держава виділила на національне кіно 5 мільйонів бюджетних гривень, що дало практично нульовий показник виробництва повнометражних ігрових фільмів для показу в кінотеатрах...
- Виділили то 5 млн., але ж використали ще менше – близько 3,5 млн. У 2008-му у бюджеті на кіно заклали 48 мільйонів. І теж не усе зуміли освоїти... якби на наш кінематограф держава давала 50 млн. гривень на рік, був би результат (звісно, за умов залучення позабюджетних коштів). Для початку не варто знімати великобюджетні фільми. Та й підтримувати, у першу чергу, слід режисерів-дебютантів. Гарний приклад показує Угорщина. Там знімають велику кількість малобюджетних картин, які при цьому користуються добрим попитом на різних міжнародних кінофестивалях.
- У Росії у 2009-му на кіно дали 283 млн. доларів (!), що вилилося у 70 фільмів. Податкові канікули, які в Україні ще чекають на свій старт, російське кіно має уже десять років. Чи через десять років український кінематограф зможе вийти на рівень продуктивності наших північних сусідів?
- Ні, на рівень Росії наше кіно вийти не зможе. Як не зможе вийти на рівень кіновиробництва США чи Індії. Та й не треба нам змагатися із Росією чи Голлівудом. Слід намагатися вийти на кінорівень Польщі, а ще краще – Німеччини. Чудові приклади для нас – Чехія, Угорщина, країни Скандинавії. Так, у радянські часи в Україні виробляли п’ятдесят фільмів. Але зараз нам не треба гнатися за кількістю – варто дбати про якість. Тридцять повнометражних фільмів на рік цілком відповідали б українським можливостям.
«У Богдана Ступки в Росії – вищий гонорар, ніж у будь-якої російської кінозірки»
- Ви – частий гість міжнародних кінофорумів. Який загальний образ українського кіно у світі?
- Українські фільми представлені на багатьох міжнародних кінофестивалях - у Польщі, Німеччині, Швейцарії, Росії... Є перемоги. Але пересічний глядач нашого кіно не знає. Чіткого образу українського кіно у світі немає. Добре уже те, що нашу класику – фільми Довженка та Параджанова – ідентифікують із кінематографом України. Знають, що це не радянська, а саме українська кінокласика.
- Якщо говорити про кадри, які є на нашому кіноринку, то, як на мене, утворилася прірва між представниками старої школи, які необізнані із сучасними кінотехнологіями і, так би мовити, «застаріли», та молодим поколінням, яке воліло б іти в ногу з часом, але не має для цього матеріального підґрунтя...
- Не погоджуся із тим, що старше покоління «застаріло». Воно працює, і плідно. Практично щороку новий фільм випускає Кіра Муратова. Знімає Роман Балаян... Звісно, на певний період представники старшого покоління українських кінематографістів випали із процесу. Хоча це не означає, що більше не можуть знімати кіно. Можуть! ці люди чудово обізнані з новими технологіями. Більша проблема – відсутність середнього покоління. Ось хто цілковито випав із процесу через усі політичні зміни та фінансові негаразди. Режисери, які заявляли про себе чудовими дебютами 10-20 років тому, так і не розвинулися в повноцінних кіномитців, не реалізувалися. Багато із них працюють на телебаченні. Щодо молодого покоління кінематографістів, то воно для свого розвитку потребує нагальної підтримки.
- Україну все частіше розглядають як кіномайданчик. Російські кіношники давно облюбували наші локації. Відкривають наші землі й майстри із Голлівуду, зокрема Жан Клод Ван Дамм. У нас – недорого, зате сердито...
- Це нормальний і позитивний світовий процес. Він дав великий поштовх у розвитку національних кінематографів Румунії, Чехії, Польщі, Угорщини... В усіх цих країнах знімають іноземні режисери, які не тільки дають роботу місцевим кадрам – як технічним, так і творчим, а й приносять в країну немалі кошти. За рахунок цього розвиваються готельний, ресторанний бізнес. І Україні була б вигідна спільна кінопродукція. Так, наша країна дає чудові можливості локацій для зйомок: у нас і гори, і море. Але треба прагнути, щоб Україна була не лише майданчиком, а й долучалася до кіновиробництва як одна зі сторін.
- Українські актори жаліються, що наші творчі кадри російські кінематографісти купують за копійки...
- У Богдана Ступки у Росії – вищий гонорар, ніж у будь-якої російської кінозірки. Тому скарги наших акторів не відповідають дійсності. Такі скарги – більше демонстрація меншовартості... Є гонорарна сітка. А інтереси кінокадрів повинні відстоювати профспілки. Хоча, звісно, іноземні режисери, їдучи знімати у ту чи іншу країну, переслідують певний інтерес. Спілберг обрав майданчиком для свого фільму Польщу з метою економії. голлівудським акторам він, звісно, платитиме більше, ніж польським.
«Аватар» – не подія в кінематографі...»
- Було багато галасу довкола запровадження обов’язкового дубляжу іноземних фільмів на українську. Але це, попри «побоювання» деяких політичних сил, не зменшило кількості глядачів у кінотеатрах. Навпаки - валові збори від кінопоказів в Україні у 2009-му, порівняно із 2008-м, зросли на 37 відсотків...
- Збільшення прибутку від кінопоказів не пов’язане лише із дубляжем і узагалі тим, якою мовою демонструються фільми. Це процес, який йде завдяки збільшенню по країні кінозалів, покращенню їх технічного оснащення... глядач повернувся у кінотеатри. А щодо дубляжу стрічок на українську мову, це – позитивна реформа. Живемо у незалежній державі, яка повинна ставати на ноги, розвиватися. Запровадити обов’язковий дубляж на українську потрібно було ще 18 років тому. Такі правила гри сприяють розвитку кіноіндустрії. Бо кіноіндустрія – це не тільки кіновиробництво, а й кінопрокат. І український ринок тут має бути незалежним. Маючи у країні відповідну базу, наші прокатники можуть працювати із іншими країнами напряму. Раніше в українських кінотеатрах демонстрацією фільмів займалися російські дистриб’ютори. А відтак - кошти від прокату працювали не на ринок України.
- Як ставитеся до тенденції розмальовувати старі чорно-білі фільми?
- Це – пуста трата грошей. Як можна змінювати творчий задум режисера? Для кіно це ведмежа послуга. Це наче «Чорний квадрат» Малевича розфарбувати всіма барвами веселки...
- З року в рік ви скаржитеся на недостатнє фінансування вашого дітища - кінофестивалю «Молодість»...
- Будь-якому фестивалю бракує фінансування. Навіть нещодавньому ювілейному «Берлінале»... Просто в Україні цей процес, як і все, що пов’язано з кіно, відбувається у дещо карикатурному вигляді. У 2009 році бюджет «Молодості» на папері був 800 тисяч доларів. А насправді ми провели фестиваль за 300 тисяч. Для того рівня, на який хотіли б вийти, необхідно щонайменше мільйон доларів. Звісно, за десять мільйонів ми б зробили мегафестиваль. Але наразі нам і мільйона вистачило б для організації пристойного кінофоруму.
- В останні місяці кіносвіт активно обговорює новий фільм Джеймса Камерона «Аватар». Популярна думка, що з цієї картини у форматі 3D змінилася кіноестетика...
- Ніхто кіноестетики не змінив. Найкраща кіноестетика існувала у 1920-ті і 1960-ті. Кращого ніхто у кіно ще не зробив. Технічні новинки естетики не змінюють. Вони здатні змінити хіба що сприйняття. Я принципово не дивився «Аватар». Для мене це – не подія у кінематографі, не взірець кіномистецтва. А, як кажуть поляки, «фільм-розривка».
- А які фільми, зняті за останній час, ви назвали б відкриттям?
- За останні десять років навряд чи назву хоча б один фільм, який би вразив мене і міг увійти в історію кіномистецтва... Безумовно, є цікаві картини. За останній рік – польська стрічка «Реверс» – стрічка-подія. Подобаються мені нові фільми Анджея Вайди – «Катинь», «Татарак»... Але такого рівня кіномистецтва, який показували Фелліні, Бергман, не бачу.
Довідка «ВЗ»
Андрій Халпахчі народився 4 березня 1950 р. Закінчив Автодорожний інститут (1972 р.), аспірантуру Київського інженерно-будівельного інституту (1977 р.). Працював у цьому інституті доцентом. У 1966 р. відкрив кіноклуб «Діалог», де шанувальники кіно знайомилися із творами провідних майстрів вітчизняної і світової кінематографії. Арт-директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Голова Української кінофундації. У 2004-му входив до рейтингу «ТОП-100 найвпливовіших людей України».
Галина Гузьо, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 01 квітня 2010
Про автора
Артдиректор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість»
