Автори / Мистецьке об'єднання Дзиґа / Хто автор?
Виставка Юрка Дячишина «Його сни», яка завершилася цього тижня в галереї «Дзиґа», належить до найбільш глибоких мистецьких подій Львова останніх місяців. Здається – що тут особливого? Звичайненька фотовиставка, де твори останніх шести років висвітлюють життя однієї особи – у різних інтер’єрах, контекстах, товариствах…
Мабуть, особливість виставки зав’язана саме на фотографованій особі – Андрій N, продукт суспільства, «проте повністю ним відкинений» - зазначає Дячишин в анотації до виставки. Власне у цьому й полягає незвичність – в центрі опиняється марґінал. Той, кого звиклося бачити на узбіччю, постає центром уваги. Той, котрого іменем ніхто зазвичай не цікавиться, раптом отримує ім’я та вік – «Його звати Андрій. Йому 43 роки». Головний персонаж виставки – п’яничка з Вірменської. Тут, в центрі міста, його часто можна побачити з торбами або порожніми пляшками. Місцеві вже звиклися з його обличчям, його манерою одягатись, ходити, розмовляти. Такий собі дивакуватий персонаж, а разом з тим, цілком звичайний для кожної урбаністики.
Незвичайно/незвично на виставці оприявнюється обличчя фотографованої особи – перемінене об’єктивом, воно постає перед глядачем зовсім по-іншому. А можливо, це обличчя завжди таке, лиш ми не в стані звернути на нього увагу в буденних ситуаціях, бо вже з побіжного погляду «складаєш про нього враження», а кажучи по-іншому, блокуєш власне сприйняття, відмовляєшся наповнювати ним свій приватний світик. Якраз обличчя постає головним елементом виставки Юрка Дячишина, а відтак доречним стає оте постмодерністське питаннячко – хто, властиво, тут автор? Художник чи його модель?
Експозиція, яка творилась упродовж шести років, показує, наскільки нерозривною стає ця сув’язь між автором й об’єктом його спостережень. Нерозривною аж до заміни місцями (недаремно один зі знімків на початку експозиції, представляє портретованого Андрія з фотокамерою в руках).
Очевидно, для Дячишина це шестирічне фотографування не могло залишитись холодним спостереженням такого собі «соціального феномену», а перетворилось на живе, безпосереднє, пристрасне спілкування. У фотознімках це добре видно, адже немає тут й натяку на зухвалість, напускний естетизм, чи декларативну «соціальність» мистецького проекту. За знимками ввижається текст, сплетений з коротких фраз, якими обмінюються фотограф та фотографований. З такої позиції – знимки можна розглядати як затвердлі фрагменти розмови, графічні точки, по яких десь дуже приблизно можна спробувати відтворювати оту «проминулість» чийогось спілкування…
Соціальна спрямованість мистецтва – важлива риса, що вирізняє чимало проектів, представлених «Дзиґою». Юрко Дячишин своєю виставкою виявив цей неоминний аспект сучасного мистецтва більш ніж вдало. Саме «соціальний контекст» мистецтва – ділянка особливо делікатна, адже тут легко можна перетворитись на ментора, сноба чи лицеміра.
Очевидно, чесна «заангажованість» митця в сучасному для нього середовищі (не тільки мистецькому) стає тим показником, що відрізняє мистецтво від кітчу. Дячишину вдалось не з’їхати у новочасний кітч завдяки щирості представлення теми та непересічності обраного ним персонажа. Відтак актуальним залишається питання – хто ж автор – Юрко Дячишин, чи Андрій N? Людина з фотокамерою, чи все ж людина перед камерою?
Маркіян Філевич для ZAXID.NET
Додав Art-Vertep 02 квітня 2010
Про автора
Є такий осередок, який більш ніж кафе, ніж галерея, ніж клуб, ніж продюсерський центр… Це місце, де можна реалізуватися, що, власне, і відбувається.
