Учасники

Автори / Віктор Неборак / «У мене немає конфлікту між УПА та Червоною армією»

Віктор Неборак - один із трьох засновників і учасників літературного угруповання «Бу-Ба-Бу». 17 квітня цього року угрупованню виповнилося 25 років. Відтак після запуску «Абетки» з легкої руки Олександра Ірванця та після зустрічі з Юрієм Андруховичем стало зрозуміло, що оминути трійцю «Бу-Ба-Бу» не вдасться. Тому цілком логічно «Українська правда. Життя» запропонувала Віктору Небораку пригадати літери українського алфавіту.

А

А-ба-ба-га-ла-ма-га

Це слово вигадане Іваном Франком у оповіданні «Грицева шкільна наука», але зараз воно стало дуже популярним завдяки видавництву Івана Малковича.

Асоціативно я згадую, що Гриць у цьому оповіданні поїдав крейду. Він прийшов у ту школу, і більш досвідчені учні, які побачили, що він не розуміє, що таке крейда, сказали, що крейда - то «єрусалим». Тут така психоаналітична проблема - чому Франко вирішив назвати крейду Єрусалимом?

Також він придумав слово «а-ба-ба-га-ла-ма-га», яке не було кодифіковане у жодній мові. Тобто могло існувати «ма» чи «баба», але «а-ба-ба-га-ла-ма-га» не було.

Мені взагалі дитячі оповідання Франка подобаються - вони написані з гумором і там є якісь підтексти.

А якщо говорити про видавництво, скажіть, чи пробували писати дитячі книжки?

У мене з Іваном Малковичем близькі родинні стосунки - він мій кум. Ці стосунки мені не хочеться руйнувати якимись бізнесовими речами, хоча Іван мені час від часу закидає якісь бізнес-проекти, в яких би я мав брати участь. Але він не наполягає.

Механізм нашого суспільства - клановий. Це не добре і не погано. Це факт. Коли клан справжній, то він - один зі способів стимулювати вирішення справ. Тоді все чітко, добре і так далі.

Але ми бачимо, що коли клан, частину якого складають куми, тобто люди, які один одному хрестили дітей, починає разом займатися бізнесом або політикою, то кумівство використовують як фактор вибачення.

Мовляв, оскільки я твій кум, то ти мусиш піти мені на поступки. Не краще працювати, а навпаки, поблажливіше до мене ставитись. Особисто я намагаюся уникати ділових справ з друзями чи кумами.

На моїх очах розпалося дуже багато таких альянсів - і дружніх, і мистецьких. Найкращим магнітом є те, що люди не навантажують одне одного. Хоча у нас взагалі люблять навантажувати. Ну і треба ще дотримуватись свого слова. Коли є золота середина, то все можна зберегти.

Ну а для дітей все ж таки щось писали?

Щось дитяче я писав, такі віршики для домашнього вжитку. Тобто не писав, а складав - придумав, а потім записав колискові своїм донькам. Кожна з них має свою колискову, але це дуже приватне.

Щоб писати для дітей, треба мати особливий талант. Наприклад, найкраща дитяча література, яку ми перечитуємо з доньками, гарно читається як просто добра література.

Наприклад, яка?

Та ж «Пеппі Довгапанчоха»... Дівчата масу всього читають, ті ж книжки «А-ба-ба-га-ла-ма-га», того ж «Гаррі Поттера». Також є книжки, які переходять з покоління в покоління - «Вінні Пух» чи «Аліса в Країні чудес». Їх читають і дорослі, і діти - це добра література, вони дуже добре написані.

В Україні років 10-15 тому була проблема з прозорістю стилю. Цей стиль був переускладнений. А класична дитяча література пише простими словами про складні речі.

Б

Бу-ба-бу

Створене 25 років тому 17 квітня. Тобто вже чверть століття.

Ми зберегли все. Ми не навантажували один одного з одного боку, а з іншого боку, коли бралися щось робити, то намагалися виконувати свої зобов'язання.

Це не так багато, але... От скажімо, коли треба було провести якийсь вечір, то хтось мусив займатися організаторськими моментами. Менеджерів не було, тому комусь із нас треба було брати на себе зобов'язання.

І все виконувалось - і афіші вчасно висіли, і з приміщенням було все в порядку. Можливо, це і не подобалось, але це ж гра - чи вдасться зібрати зал, чи буде він налаштований.

Хоча наші перформенси не мали комерційної складової, тому що не було торгу книжок. Це були просто виходи на публіку.

Під час тих виступів ми вкотре переконували, що така творчість, як наша, можлива в українській літературі, що можливо писати джазовими ритмами про місто, не про витоки чи глибоку провінцію. Так само колись не знали, чи можливо написати сонет українською мовою.

Цих вечорів було достатньо, щоб переконатися, що все працює. З іншого боку, коли хтось брався за свій проект, то ми тішилися успіхові один одного. Тут же є і момент конкуренції.

Справді? Ви конкуруєте один з одним?

Ні, просто є конкуренція в літературі - хоча б тому, що читачів небагато.

Скільки ж їх?

Тиражі свідчать про цю кількість. Хоча читачів очевидно більше, ніж 2-3 тисячі, але тих, хто купує книги - саме 2-3 тисячі.

То є конкуренція за читача - він же вибирає, що читати. І це добре. Бо в цій конкуренції відбувається спроба створити такі стилі і жанри, що працюють.

Хто з вас трьох є найуспішніший?

Треба вибрати шкалу успішності. Якщо говорити про успішність серед читачів, то безумовно Андрухович має найбільші тиражі і найбільше перекладів, окремих книжкових видань.

І це абсолютно заслужено, тому що крім таланту, крім уваги до читачів, Юрко ще й дуже багато працює. Для того, щоб його книги виходили або в Росії, або в Німеччині, або в Польщі, Юрко витратив дуже багато сил і життєвого часу - на поїздки, на контакти, на знайомства. Це потребує життєвої енергії, яку треба віддавати - і він це зробив.

В

Верлібр

Тарас Федюк часто говорить про те, що верлібр - це смерть поезії. Але я вважаю, що не може якась поетична форма вбити іншу поетичну форму. Це лише одна з можливостей.

Витоки нашого верлібру ще не цілком з'ясовані. Часто верлібристи себе справді протиставляють тим, хто пише традиційну силабо-тоніку, римують і так далі. Це протиставлення веде до протиставлення навзаєм.

Але насправді західні витоки верлібру - і європейського, і американського - базовані на перекладах Біблії. Особливо це стосується поетичних книг псалмів. Це верліброві тексти, які мають свою внутрішню ритміку, де є певні звукові моменти.

У досвіді європейському це дуже важливо. Уявити собі Вітмена без засвоєння цих біблійних форм майже неможливо. У нас же переклад сучасною українською мовою «Біблії» відбувся не так давно.

Тому коли у нас усвідомлять, що верлібр - це не заперечення, а явище з глибшою традицією, то усвідомлять і більшу сенсовність верлібру. Бо силабо-тоніка, хоча і має сенсовність, але також має елемент грайливості. Я володію і тим, і тим, тому можу про це судити.

Добираючи риму, я думаю про те, щоб дібрати щось небанальне, а думаючи про щось небанальне, можна відійти від сенсу. Так що для мене ці форми не протиставляються.

Врешті-решт, може бути і погана силабо-тоніка, і погані верлібри.

Але звідки таки ця нелюбов до верлібру в Україні? Часто ж закидають...

Не знаю. Я здивувався, коли це вперше почув саме від Тараса Федюка. До речі, замолоду він сам писав верлібри.

Від Василя Герасим'юка ж я ніколи нічого такого не чув. Він сам пише непогані верлібри, причому, починаючи з найпершої своєї книжки.

Я думаю, що тут проблема в загальному рівні обізнаності. Якщо мені подобається писати іскрометні грайливі тексти, що мають короткі рядки і цікаво заримовані - то ніхто мені не заборонить цього робити.

Взагалі, беручись за текст, треба бути свідомим того, що до тебе написали сотні і тисячі книжок, яких ти просто не читав. Тут завжди є відчуття невпевненості.

У літературі ти завжди невпевнений. Одне з джерел постмодернізму - ця невпевненість. Хоча це пов'язують і з ігровою складовою.

Але письменник завжди сумнівається.

Ви часто сумніваєтесь?

У мене просто ніколи не було переконання, що я сказав щось нове.

Що тоді тримає в літературі?

Загальна мовна ситуація, постколоніальна ситуація, де те, що є у світовій літературі, могло ніколи не мати місця в українській. Ця ситуація ніби дає шанс щось сказати.

І ще - самовираження. Це те, що не потребує тотальної новизни. Людина, розуміючи, що є безліч світів і точок зору, що є поштовх і бажання самовиразитись, просто повинна говорити і це виражати, інакше це просто перетвориться в невроз.

Це треба викинути назовні, бажано в мистецькій формі.

То ви письменник-невротик?

Більшість письменників такі. Поки що в нас не з'явився тип письменників, які працюють чітко на ринок, на замовлення видавництва.

Г

Гомо совєтікус

Це те, від чого ми хочемо якнайшвидше відкараскатись. Нам складно з цим всім. Ми вже 20 років шукаємо рецептів, як позбутися цього спадку.

З іншого боку, в 1991 мені було 30 років. Це вже така цілком доросла особина чоловічої статі. Перед тим я мав перші досвіди радянськості - був і піонером, і жовтенятком, став комсомольцем, не встиг побувати в комуністичній партії.

Збирались?

Ні, але не думаю, що був налаштований абсолютно негативно. Я мало над цим думав, але коли я вступив у аспірантуру Інституту літератури у 1986 році, то я вступив як член ВЛКСМ.

Було відомо, що кар'єра ліпше іде, коли ти будеш партійний. Але пропозицій не надходило, а потім на щастя почалися перебудовні процеси, і це взагалі стало неактуально.

Але я не можу сказати, що мені це все тотально не подобалося. Колись був такий фільм Федеріко Фелліні «Амаркорд», дитинство головного героя минуло під режимом Муссоліні. З початку 70-х років, коли я був у більш свідомому віці - це брежнєвський період - то про Леоніда Ілліча, який був дуже потішною особою, ходила маса анекдотів.

Це була ціла сміхова культура. Колись мені потрапила в руки книжка висловлювань Брежнєва - там досить розумні висловлювання, він навіть «Коран» цитував.

Брежнєв - справжній карнавальний персонаж. Зовнішньо з тими всіма своїми нагородами... можу собі уявити, що є костюм «під Брежнєва».

Це расовий тип інопланетянина.

Що в СРСР було доброго?

Було відчуття, що ти живеш у величезній супер-могутній країні.

Зараз ми живемо не в могутній і, слава Богу, не величезній країні. Ми ніби відчуваємо якусь образу на нашу країну. Чому, коли перетинаєш кордон із Польщею, то бачиш, що люди живуть краще, довше, комфортніше.

А тоді було видно якесь бомбування... не знаю. Пилося в той час краще, і пилося все, що завгодно. У той самий час країна запускала якісь ракети і якихось космонавтів. Імена яких уся країна знала напам'ять.

Складно відмовитись від свого минулого. Он росіяни вже навчилися знімати ретро-фільми про це.

То це лише ностальгія?

Ні. В той час було ясно, чому опиратися. Було ясно, що таке справжнє мистецтво, адже ми мали приклади західної альтернативної психоделічної музики та музики офіціозу рівня Зикіної, Магомаєва чи нашого старшого Гнатюка.

Тобто гомо совєтікус - це тільки радянське минуле?

Це псевдо-структуроване суспільство. Тобто воно структуроване не природно, а штучно. Вигадали радянську еліту, верх, середину - керівників середньої ланки та народ, заради якого все це нібито робилося. І все ніби виглядало нормально.

Ми опинилися після 1991 року в ситуації розгубленості. Думали, що якщо все це забрати, то все саме стане на свої місця. Але воно не стало.

У літературі все це дуже болісно проходило і досі не завершилось. Саме цей гомо совєтікус не дає письменникам зрозуміти, що письменник повинен мати якісь стосунки з видавцями, які уже виходять на читача.

А гомо совєтікус каже, що треба увійти в якусь спілку заради певного статусу, щоб з висоти цього статусу вимагати, щоб видавці вкладали свої гроші, або вимагати якихось державних дотацій.

До речі про спілки... У сучасній Спілці письменників України є письменники, що не просто мають статус, але й добре пишуть?

Так, звісно. Це Валерій Шевчук, Василь Шкляр, Василь Герасим'юк. Достатньо гарних письменників і особливо перекладачів, наприклад, це Андрій Олександрович Содомора.

Зрозуміло, що свого часу спілка була таким статусним дахом. Коли згадують про Лукаша, то розповідають, що після листа на захист Дзюби його виключили зі спілки. Якби це було неважливо, про це б не говорили. Спілка була дахом, вона давала доступ до видавництв.

Тепер це суто інерція. Як тільки держава закрутить кран фінансування спілки, то... ні, спілка не зникне, але вона перетвориться на клуб за інтересом. Є певна кількість людей, які потребують цехового спілкування з собі подібними. Тоді це набуде природних форм. Але поки що це інерція. Це пухлина, яка росте, і невідомо, коли її прорве. Це не має жодного стосунку до творчості.

Ґ

Василь Ґабор

Це мій близький приятель, ми з ним знайомі зі студентських років. Стали друзями років 12 тому, коли у нас з'явилися якісь спільні проекти. Але так сталося, що наприкінці 90-х у мене була можливість запропонувати одному молодому львівському видавцеві Володимиру Дмитеркові кілька авторів прози. Це мала бути серія.

Одним із тих авторів був Василь Ґабор. Його «Книга екзотичних снів і реальних події» вийшла друком в «Класиці» чи в 2000, чи в 1999 році. З цього почалася наша дружба.

Він закарпатець, що зі студентських часів живе у Львові. Він дуже небагато пише. Він автор однієї книги новел і оповідань, також його тексти входять до антології «Четверо за столом».

Але Ґабор компенсує це неписання видавничими проектами. Він видав уже близько десяти антологій, які прозвучали на українських форумах. Він має свій бренд «Приватна колекція». Це не потрібно розуміти як щось міщанське. Просто людина бере на озброєння свій власний приватний погляд і щось видає. Людина стає чинником проекту - не організація, а сама людина.

У цьому відношенні Ґабор дуже знакова людина. Він не є в штаті «Піраміди». Але він знайшов модель для видання своєї колекції. Він вигукує щось особливе, цікаве. Зараз він видає прозу Содомори, якого більше знають, як перекладача.

Все робить одна людина - вкладає власні кошти, ризикує. А це справді великі ризики.

Д

Д'Артаньян

Це мій улюблений літературний герой дитинства. Це моє знайомство з товстим романом - це перший товстий роман, який я прочитав. Я його декілька разів перечитував і не знав, що цей роман написаний п'ятьма чи шістьома авторами, корпорацією Дюма, «літературними неграми».

Роман читався і перечитувався з захопленням. Я тоді вперше опанував техніку читання з будь-якого місця - перечитування улюблених епізодів, пропускання якихось сторінок, а потім їх надолужування.

Я тоді зрозумів, що хорошу книжку можна читати з будь-якої сторінки, що можна щось дофантазовувати.

Дуже постмодерне читання, просто Мішель Бютор...

А мене цьому ніхто не вчив. Та й у школі ми цей роман не читали. У середині 70-х Дюма був письменником, якого непросто дістати. Тому доводилось обмінювати кілограми макулатури.

Плюс з'являлися фільми французькі, а потім і радянський з Боярським. Можна було порівняти власні фантазії з фільмом. Перші враження - неспівпадіння одного з іншим.

Виявилось, що цінність літератури саме в дофантазовуванні, коли працює уява. Це лишилося моїм переконанням на все життя. Цьому я випадково навчився.

Але чому саме д'Артаньян?

Бо він наймолодший і безпосередній, він постійно потрапляє в якісь пригоди. Коли тобі 13 років, то читаючи про 18-річного героя, ти ніби на себе все проектуєш.

У той час були і перші закоханості. В цьому романі були певні моделі поведінки. Не грубе хрестоматійне, а інше. От як можна модель поведінки Нечуя-Левицького, який пише про сільських хлопців і дівчат, застосувати мені, міській дитині?

А у «Трьох мушкетерах» була вишуканість - вона приваблювала і цікавила. Можливо, коли я її застосовував - то було смішно. Я користувався епістолярним жанром. І знав, що потрібно захищати дівчат від поганих слів, посягань і т.д. Можливо, саме тоді я почав поводити себе благородно.

Справді складно було залицятися?

У дитячому садочку я закохався в одну дівчинку і зрозумів, що це почуття між мною та об'єктом закоханості ніби вибудовує якусь стіну. Це саме мене стосується - не знаю, чи таке з іншими буває.

Єдине, що я можу зробити - то знайти шпарку в тій стіні. Потім це переросло в мою психологічну здатність отримувати задоволення від спостерігання за дівчатами, які мені подобаються.

Потім вже я довідався про існування слова «сублімація».

У мене були багатомісячні платонічні романи. Я вибирав собі симпатію, але нічого не знав про ту дівчину. Підглядання давало можливість з'ясувати щось про її життя. Хоча було б простіше просто підійти і познайомитись.

Бували і розчарування - мені міг не сподобатись тембр голосу.

А колір волосся? Білявки чи чорнявки?

Натуральні, не перефарбовані. Тому з білявками буває парадокс - іноді дівчина буває ідеологічною концептуальною білявкою.

Е

Еврика!

Це слово, яке вигукнув Архімед, коли занурився у ванну. Я взагалі добре вчився, і в мене був яскраво виражений потяг до точних наук. Я мав непогані здібності з математики - вважав її легкою наукою. Легкою, бо точною, де достатньо формули. А ще мені математики здавалися людьми, здатними до осяяння.

Моє заняття літературою було абсолютним кроком убік, не дуже приємною несподіванкою для батьків.

А що сталося, що замість математики пішли на літературу?

Я став писати свої власні вірші. Взагалі я непогано писав твори.

Є

Книгарня «Є»

Виникла зовсім недавно, поки що працює ритмічно, але не знаю, чи успішно. Назва - літера і дієслово одночасно. Означає повну присутність у бутті. Щоб воно не стало минулим часом, щоб стало тривалим проектом - потрібно відповідати всім вимогам.

Я думаю, що якщо вони захочуть показати зразок української книжкової мережі, то вони повинні чітко фіксувати свої продажі. Це має бути відкрита інформація. Щоб я, автор, міг побачити, що ось десять книжок за день продали.

Це певний експеримент, але він тільки тоді добрий, коли оприлюднені його результати. А так - одні автори говорять, що все нормально, що книжки продають, що наклади розходяться... але не діляться тим, як це зробити. Чому це не завжди відбувається? Тут потрібні статистика і прозорість. Зараз цього нема.

Ну, можлива причина - приховування податків

Бракує повністю відкритої легітимної моделі. Зараз зрозуміло, що в Україні щось робити можна тільки, якщо щось приховувати. Якщо робити все правильно - то бізнесу не вийде. Але економіку не обдуриш - рано чи пізно воно вилізе.

Ж

Жінка

Це найважливіше для чоловіка, якщо чоловік має гетеросексуальну орієнтацію. Я став цікавитись жіночою половиною світу від перших проблисків свідомості в дитячому садочку. І досі цікавлюсь. Тільки це зацікавлення різного формату. Зараз я батько трьох дівчат. І я більше відчуваю себе на жіночій половині, не на чоловічій.

Я переконаний, що українські жінки - найкрасивіші. Я не так багато подорожував, довший час перебував у Канаді... Але красивих бачив лише у нас. Можливо, закордоном ті жінки менше виходять на вулицю, де іноземець може відчути ту атмосферу.

Українська атмосфера вулиць переконує, що українські дівчата найпрекрасніші.

З

Зеді Сміт

Недавно в перекладі Ростислава Семківа та Нани Куликової вийшов її роман «Білі зуби». Це дуже гарний роман, який я прочитав місяці зо два тому. Це роман гарної жінки - бачив її фото. Вона в свої студентські роки джазувала, співала.

Вона належить до тих лондонців, тобто лондонок, які походять зі змішаних сімей. Здається, батько в неї англієць, а мама - з Ямайки.

Вона написала цей роман і видала його, коли мала 25 років. І ми зараз теж маємо багато авторів, які не мають 30 років - Софія Андрухович, Таня Малярчук. Ми навіть робили у Львові в «Кабінеті» обговорення, говорили про «Божественну комедію» Тані Малярчук і «Білі зуби» Зеді Сміт.

Ми не хотіли порівнювати книжки, ми хотіли поглянути, яким чином молоді жінки будують свої прозові наративи.

Це було обговорення таке, як за кавою. Але нам вдалося договоритися до того, що Зеді Сміт вдалося написати справжній грубезний роман, який має кілька ліній, топоси сучасного Лондона...

Причому не просто роман - це ж роман-ріка

Так, багато часів, але є новизна тематична.

При тому, що роман абсолютно класичний з боку історії англійської літератури

І тут важить оця прозова традиція! В Англії вона існує вже років 400.

А в Україні який роман? Який український роман є в 19 столітті? Ну «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», ще, може, «Повія». Але «Повія» нагадує велику повість. Хоча там є часи і різні покоління.

Тані Малярчук вдається написати повість - є в неї «Карпатська повість», це чи не найбільший за обсягом текст у книжці.

Це той випадок, коли замало особистого таланту, замало індивідуальності - тут бракує літературної традиції, національного гумусу. Те, що людина читає французькі, англійські, італійські романи, ще не означає, що вона напише хороший український роман.

Українською мовою романів написано мало. Були товстелезні романи часів соцреалізму, але тепер їх ніхто не читає.

Загребельний писав товсті романи...

Так, Загребельний писав товсті романи. У нас взагалі були надміру роздуті історичні романи. Хоча Загребельний - це дуже талановитий письменник.

Та роман як жанр в основному має стосуватися сучасності. Написати товстий історичний роман легко, бо є товстий історичний архів, де можна витягнути багато інформації.

Роман таки має говорити про сучасне життя, а вже потім залітати у якесь історичне. В романі «Білі зуби» більшість героїв живуть у сучасності, але можуть те минуле пригадати або довідатися про нього.

Це ризик - ти пишеш про сучасне, яке і так важко ловити, та ще й торкаєшся дуже гострих проблем сучасності. Ти не можеш їх у романі торкнутися просто як журналіст, публіцистично.

Зеді Сміт пише на різні теми. Тільки уявити, що в Україні хтось напише, як учень витягає з кишені директора тютюн і починає відмірювати мірку. У нас про таке не пишуть.

Але в усіх цих деталях - наскрізні соціальні дражливі проблеми. Зокрема, проблема ідентичності: хто такий сучасний європеєць, сучасний англієць чи француз? Чи є такі проблеми в українській літературі? Про що можна і варто написати?

У нас проблема ідентичності - одна з найдражливіших. Ідентичність саме зараз створюється.

Які автори творять цю сучасну українську ідентичність?

Думаю, що з цією проблемою стикаються майже всі ті, хто прагне виходити до читачів за межами свого рідного регіону.

От Жадан концептуально пише українською мовою, але такою, яка б не була надто штучна і літературна. Він хоче, щоб його читали і в Харкові, і в Києві, і у Львові. Можливо, несвідомо, він витворює цю ідентичність - він об'єднує читачів.

Проблема в тому, що ідентичність не може бути руйнівною чи дискомфортною. Це там, де людині в принципі добре.

Проблема української ідентичності в тому, що немає магніту для тих людей, які сумніваються, чи варто їм бути українцями. Тобто старше покоління звикло до ідентичності гомо совєтікус, також є люди, які легко відмовляться від української ідентичності на користь ідентичності іммігранта.

И

Инший

Це слово «інший», яке ми навчилися писати через «і», тепер у деяких виданнях знову починають писати як «инший».

Так писалося і в, умовно кажучи, класичні часи. Але в мене постає питання, як це слово читалося. Чи була там тверда «и» на початку? Як воно звучало?

От би ми мали зразки усної української мови. Перші зразки могли б стосуватися початку 20 століття. Плюс у різних регіонах України говорили по-різному.

І виникає проблема: якщо я навчився говорити «інший», як мені перебудуватися на «инший»?

Та і чи варто взагалі перебудовуватись?

Тут виникає глибша проблема - проблема правопису. Є маса всіляких дискусій, але немає однієї думки.

Повертаючись до досвіду Великої Британії, то в них із цим працює величезна поважна інституція. Вони випускають нові словники з чіткою періодичністю, адже мова не стоїть на місці.

Було б дуже добре, якби така інституція з'явилася в Україні. Можливо, на базі Інституту мови Академії наук. Вони б займалися мовними нормами. Тобто були б норми, які б ти міг порушити, але ти б знав, що ти їх порушив.

Справді, іноді враження, що в кожного редактора - свій правопис...

Ясна річ. Є закон, впроваджений у нашу граматику - як чуємо, так і пишемо. Але він не працює. Є маса діалектів, є суржики, є навмисні помилки, є розбіжності вимови... Норма потрібна.

Мати вищу освіту і відчувати себе неграмотним - це не дуже приємне відчуття. А фактично стаючи на бік того чи іншого правопису, ти робиш помилки відносно іншого.

І

Сонет Антонича «і»

Він починається і закінчується літерою «і».

Антонич - важливий поет для всіх літераторів, які ідентифікують себе з модернізмом. Антонич у своїх книгах - це поет-модерніст, який ставив перед собою над завдання, формальні, намагався в кожній книзі бути дещо інакшим, будував кожну книгу як композиційну цілісність.

Він прожив 28 років, не був заангажований до жодної партії - хоча то був дуже політично ангажований час. Це дивувало багатьох його сучасників.

Він мав сміливість залишатися самим собою, йти власним шляхом. Ця модель виявилася дуже важливою для нашого покоління.

По-моєму, для «Бу-Ба-Бу» зокрема

Особливо якщо це стосується моментів, пов'язаних з темою містики, яку ми частково впроваджували в нашу творчість, з магією, урбанізмом, еротизмом. Хоча мені тяжко уявити Антонича, який виступає зі сцена перед сотнею осіб чи більше, який володіє цією публікою.

Кажуть, що він був досить полохливою істотою, боявся навіть ходити тротуарами у Львові, їх тоді називали «хідниками». Він короткозорий, в окулярах, ходив не надто близько до дороги, бо там машини, і не надто близько до будинків, бо звідти щось може впасти.

А наша практика самопрезентації полягала в тому, що вірш має бути не просто написаний, але й прочитаний перед зацікавленою публікою, і бажано, щоб її було якомога більше, бо ми намагалися бавитися з нею, робити перформенси.

Потім це стало менш актуально, бо в ці речі почали бавитись українські політики. Так карнавалізм перейшов у майданні акції.

Й

Йосип

Згадували Йосипа в різних втіленнях цього імені.

На презентації в «Є» до мене підійшов чоловік і назвався Веніаміном - і я згадав про біблійного Йосипа і його братів. Я не так давно перечитував ці глави з Біблії.  

Це така історія про стосунки синів і батьків. Я впевнений, що все так і було, бо дуже все по-людському. Заздрість до молодшого сина з боку старших братів. В Біблії часто є епізоди, де людина потрапляє в скрутне становище і досягає успіху.

Щось подібне сталося з Мойсеєм, і з блудним сином, і з Йосипом. Тільки Йосип в скруту потрапляє через своїх братів, бо він хвалько і сни свої розповідає. Легко уявити собі такого підлітка, який бачить сни і відразу ж їх тлумачить.

Братам це не подобається, бо це неналежна поведінка для молодшого брата. І вони з ним чинять жорстоко. Але ще гірше вони чинять з батьком, якому приносять закривавлений одяг улюбленого сина. Це трагедія, з якою батько живе роками.

Цей наратив безплідних років і випробувань - це історія народу, який потім перетерпів неймовірні випробування, був розсіяний і був багатьма народами зневажений. Якби той народ не мав таких наративів, йому було б важче все це витримати.

У цих історіях містяться базові цінності. Без жодної патетики говорять, що перетерпівши та пробачивши, рід можна врятувати. А врятувавши рід, ти рятуєш світ.

Ця історія для українців також має бути дуже важлива, бо щось дуже дивне коїться із сімейними стосунками. Я це трактую як катастрофу.

У чому проблема?

Не знаю. Може, в тому, що сім'я ніби є цінністю, але вона дуже патетизована. Це такий ідол: мати-Берегиня, батько, якого треба в усьому слухати... Але бракує наративів потрібних.

Навіть у наших казках змальована сімейна катастрофа. Ось казка про Котигорошка, де сестра носить братам їжу, де всі вони разом потрапляють до дракона, де з'являється наймолодший син Котигорошко, який потім іде їх визволяти, але його побратими його зраджують.

У нас усі родові сімейні стосунки - це історія зрадництва. Це родова зрада. Гоголь ці сюжети експлуатував.

Ну ось «Тарас Бульба» гарний приклад

«Тарас Бульба» це взагалі історія роду, який після себе не залишив жодного потомства...

А ще ви говорили про відсутність наративу батька в українській літературі

Тоді я говорив дуже конкретно - про вірш «Садок вишневий коло хати». Це один із небагатьох віршів Шевченка, де є гармонія. У нього більше віршів, побудованих на розривах і дисгармонії.

Але навіть в цьому вірші прямо батька немає. Хоча здавалося б, що він традиційно має сидіти за цим столом. Там є мати, є донька, батька немає.

То ви виступаєте за традиційну патріархальну модель родини?

Ні, я за модель, де є чоловік і жінка, які проживають у шлюбі все своє життя і мають у шлюбі дітей. Є інші моделі сімей, але це не означає, що традиційну модель треба перекреслити.

У нашому постмодерному світі є місце всьому. Не потрібно аж так легко від цього відмовлятися.

К

Ігор Калинець

Це мій кум, це не просто мій кум, це один із найвидатніших поетів-модерністів України, це спадкоємець Антонича в прямому значенні слова.

Він розповідав, що коли був молодим, мав років 25, у Львові був створений клуб творчої молоді «Пролісок», де вони проводили вечори, присвячені Симоненку, Лесі Українці, Антоничу...

Під час вечора Антонича з'ясувалося, що Антонич похований на Янівському цвинтарі у Львові. Про це знало кілька сучасників Антонича, наприклад Ірина Вільде.

Вони довідалися, де це місце приблизно знаходиться, і пішли шукати могилу. Це було в середині 60-х років. Їх було кілька осіб, в тому числі Ігор Калинець. Могили не знайшли.

Тоді пішли до канцелярії в архів і за записами в книгах поховань знайшли сусідні могили, виявили місце. Від могили залишилось тільки місце - запала земля, хреста не було.

Зрозуміло, чому могила була занедбана. Антонич помер у липні 1937 року - можливо, у 37 і 38 на його могилу приходили рідні, але потім був 39 рік і всі ці процеси воєнізованого об'єднання України та Друга світова війна.

Про могилу забули. А Калинець з друзями її знайшов. Вони її відновили. На наступний день він знайшов два хрести, переніс їх на могилу, додав табличку з іменем «Богдан-Ігор Антонич» і роками його життя, поставив хрест.

А на сусідньому місці, яке було незайняте, теж зайняв місце, поставив хрест і написав «Марта Антонич» - це неіснуюча особа, але він думав, що буде час, коли можна буде поставити пам'ятник.

Тобто Ігор зробив ось такий Вчинок. Коли він мені розповів, я був вражений. Він рідко про це розповідає.

Тому-то він і різко зреагував на сфальсифіковану біографію Антонича в романі «Дванадцять обручів». Напевно, Юрко не знав цієї історії. Хоча він щось пише про відновлення могили, але напевно він просто не знав деталей, думав, що це була якась офіційна акція.

Цей скандал тоді сприяв додатковому розголосу роману і пішов на користь продажам.

Л

Львів

Це місто, де мені відносно добре. Щось мені подобається, щось не подобається, щось із того нового, що виникає у Львові, я не сприймаю.

Наприклад?

Мені не подобається, що не можуть уже довго вирішити проблему зі сміттям. У цьому місті вже давно мав би виникнути сміттєпереробний завод. Його нема, а сміття є. Його по всій Україні стає забагато.

Львів - це місто, в якому добре спацерувати, тобто без мети прогулюватися з задоволенням, бесідуючи з кимось. Але для цього треба, щоб ноги не занурювались у сміття та якісь обгортки.

Мені не подобається, коли роблять ремонти на шару в центральній частині міста, і минає 3-4 роки зимових холодів, і вся плитка в центральній частині міста облуплюється.

Хочеться пишатися своїм містом, хочеться, щоб люди, які приїжджають, захоплювались ним, як це було в ліпші роки. Кожне місто ніби мало б боротися за дотримання свого стилю. Таке враження, що сам Львів не цілком усвідомлює цей стиль Львова. Щоб плекати цей стиль, треба його усвідомлювати.

А це стиль Львова чи таки його стереотипна картинка?

Львів часто критикують за певну ретроградність. Я думаю, що Львів не мав би бути надто авангардовим містом, а в хорошому сенсі еклектичним.

Львів - це кав'ярні, музеї, вузенькі вулички, бруківка, трамвайчики... Мені не подобається, що проспект Свободи в будні дні перенасичений транспортом. Хрещатик знаходиться над рівнем моря, а центр Львова - нижче, тому туди з усього міста стікаються ті гази.

Але ж центр Львова - це заповідна частина, вона пережила дві війни, практично не була зруйнована. Центр треба просто плекати, позабирати транспорт - хай би їздили в каретах чи на роверах.

Львів - це мало би бути комфортне місто. Але воно виявляє цей комфорт у святкові та вихідні дні, коли з проспекту Свободи забирають транспорт, а у туристів складається враження, що так тут завжди.

Львів'яни взагалі звикають до певного репертуару - це особливо видно по афішах Оперного. Єдина опера за часи незалежності - це «Мойсей» Скорика. І та тільки тому, що профінансована Ватиканом.

Львів - місто-опера. Тут можна було б проводити фестивалі для молоді - це не так дорого обійшлося б місту. Дай боже, допоможе Євро-2012, якщо воно тут буде.

М

Матріархат

Це коли жінка є головою родини. В українських сім'ях часто голос матері важливіший за голос батька. У нашому випадку можна говорити, що ця модель дуже загрожена новими обставинами.

Жінки, як більш твереза частина українського суспільства, легше долають виклики соціуму. Чоловік-професіонал буде триматися свого, він скоріше збомжіє, ніж піде міняти професію.

Жінка може швидше інтегруватися в інше суспільство. У нашому випадку, і це абсолютно давно відомо, багато мільйонів українських жінок змушені заробляти кошти для своїх сімей, покинувши ці сім'ї.

У нас виростає покоління дітей, вирощених бабусями, дідусями, нянями або вулицею.

Модель матріархату слабшає. Модель неповної сім'ї поновлюється. Як це змінить наше суспільство, можна тільки собі уявляти.

Причому зміни стане видно років через 10-20-30

Так. Можливо, виросте більш динамічне покоління, але воно може бути і більш жорстоким, жорсткішим, швидше буде переступати якісь традиції моральні, щоб досягнути своєї мети. А можливо і навпаки, це буде покоління, яке звикло отримувати ззовні якісь матеріальні надходження.

А у вас у родині патріархат чи матріархат?

Ну, не знаю. Наприклад, я мию посуд - і мені це подобається. Коли деякі наші феміністично налаштовані інтелектуалки говорять, що їм набридло мити посуд, я розумію, що він їх задовбав, але не розумію, в чому там проблема.

Це не каторжна праця - ти просто наводиш чистоту. Це приємно - у цей час можна помедитувати чи послухати по радіо канал «Культура».

Н

Натхнення

Момент, коли відбувається писання, дуже важко означити.

А що важче писати - римовані поезії чи верлібри?

Так само можна запитати, чому один вірш написаний ямбом, а інший - амфібрахієм, запитати, чому саме той ритм виникає. Але це неясно і незрозуміло. Це так само, як запитати в людини, чому в неї карі очі, а не сині.

Тому що я такий є.

Звісно, на рівні вправи можна себе примусити написати той чи той текст. Але я думаю, що в хорошому тексті, принаймні при першому прочитанні, формальні речі повинні бути непомітні. Тобто ти читаєш, але тобі несуттєво, як це написано. Цей текст просто промовляє до тебе, тому що його зміст ідеально відповідає його формі.

Вірш - це така субстанція... я не хочу казати, що це жива субстанція, але це жива структура. Живий вірш, як будь-який живий твір, наповнюється потом, кров'ю та іншими речами в процесі читання. Якщо він поганий - то він не наповнюється.

Тому текст має бути особливий, інакший, ніж всі решта.

О

Об'єднання

Я - продукт соборності України. Моя мама з Янова, це під Львовом, мій батько з Черкащини.

Завдяки тому, що в 1939 вдалося з'єднати ці дві частини, з'явилися такі гібриди, як я. Взагалі, я думаю, що дуже багато проблем зникнуть, коли буде більше змішаних шлюбів з різних регіонів України.

Так само в мене немає конфлікту між УПА та Червоною армією. Мій дід воював у Червоній армії, а мій дядько Володимир, старший брат матері, був в УПА і загинув там. Мій інший дядько Роман був у дивізії «Галичина», він загинув під Бродами.

Вони всі боролися за те, щоб Україна була звільнена від окупантів, щоб вона не була колонією.

П

Паритет

Ми намагаємося виховувати дітей паритетно. Ми не сюсюкаємо надто, хоча прояви ніжності є. Ми намагаємося якось їх виховувати, щоб вони розуміли, що ми від них вимагаємо.

Усе на умовах рівності. Вони щось вимагають - ми виконуємо, ми щось вимагаємо - вони виконують. І намагаємося обговорювати всі ці речі, де це можливо, пояснювати, чому все так, а не інакше.

Продовження

Додав Art-Vertep 22 квітня 2010