Учасники

Автори / Віктор Неборак / «У мене немає конфлікту між УПА та Червоною армією» (продовження)

Р

Джоан Роулінг

Цікаво, чи створить вона якийсь інший текст, уже в статусі найбагатшої письменниці світу. Чи «Гаррі Поттер» взяв її в полон остаточно? Поки що крім «Гаррі Поттера»... Невідомо, як там далі складеться. Відомо, що перші її романи - дорослі, але абсолютно неуспішні. Видавці просто не брали їх до друку.

Це можна порівняти з ростом рослини. Якщо вона потрапляє в погані кліматичні умови, то виростає хирлявою. Роулінг потрапила в добрі кліматичні, тобто видавничі умови.

Вам «Гаррі Поттер» сподобався?

Я не читав, бачив тільки фільми. Доньки мої читали, їм сподобалось. Моя старша донька, якщо можна так сказати, «поттеріанка».

Але там є вікова проблема. Гаррі Поттер - чарівний хлопчик, який доростає до певного віку і перестає бути чарівним хлопчиком. А як це припинити? Його потрібно кудись прибрати, щоб він зник зі створеного автором світу. Це проблема.

Астрід Ліндгрен знайшла спосіб, як це зупинити - зустріч з батьком, найголовніша колізія, щасливий кінець, який не продовжують.

С

Слем

У мене був досвід слему, не надто вдалий. Восени 1994 року, це був жовтень або листопад, була дуже цікава поїздка «Відродження світу шляхом аргонавтів». Ініціювали це шведські письменники, що мали на це кошти і запросили письменників близько 30 європейських країн, в тому числі з України. Україна була запрошена як країна, що має вихід до Чорного моря.

Це була дуже цікава поїздка. Перші роки незалежності, і ми не просто вирвалися в світ - ми вирвалися на очі 30 делегацій.

Упродовж подорожі свої літературні вечори мали тільки ті делегації, що мали вихід до Чорного чи Егейського морів. Тобто далеко не всі учасники.

Наш вечір був успішним - ним керував, на жаль уже покійний, Юрій Покальчук. Він гарно нас усіх спрезентував. Все виглядало атракційно.

А потім нас, саме «Бу-Ба-Бу», втрьох запросили взяти участь у слемі зі швецькими письменницям. Тоді я вперше почув слово «слем».

Нам просто недопояснили правила. Виявилось, що не можна було перевищувати час, а ми перевищили на півхвилини - і програли. Хоча ми читали краще, ніж вони, здається.

Як ви розумієте слово «слем»?

Це здається англійське слово, яке означає щось на зразок удару. Це щось дуже агресивне чи голосне, це атракцій на подачу віршів. Це подача текстів як чогось викличного, такого, що має спровокувати якусь ситуацію.

Там є елемент спорту - це як спортивне змагання. Коли мені було років 27, мені було цікаво, наскільки зможу запанувати увагою публіки. Але потім я зрозумів, що запанувати увагою публіки можна і не читаючи віршів. Тобто можна просто вийти на Майдан із бубном і гупати, вийти з трубою і в неї гудіти, можна роздягнутися. Недаремно ж так багато акцій зараз голими проводять.

Тобто увагу намагаються привернути чимось нестандартним. Але в якийсь час мені в поезії стало йтися про те, щоб передати якесь поетичне послання. Я захотів, щоб мене зрозуміли. Мені стала важлива не так атракційність поетична, як сенсовність.

Слем до цього не надається.

До речі, про Майдан ви говорили... Після 2004 Юрко Позаяк став спічрайтером президента. Ви б погодились обіймати таку посаду?

Я намагаюся уникати таких посад.

Державних?

І не тільки. Я став помічати, що часу в мене, як і в кожного з нас, не збільшується, а зменшується. Я відчув плин часу. Ця думка прийшла в голову не як та, що породжує депресію.

Я просто вирішив, що не варто віддавати час речам, які особисто мене не цікавлять. Бо так я б робив подвійний злочин. Перший: проти себе, забираючи в себе час заради якихось міфічних чи реальних пільг. І другий: забираючи місце в людини, яка все б зробила ліпше за мене.

Мені подобається займатися рефлексією, спостерігати, думати, деколи викладати думки на папері. Мені подобається читати хороші книги, спілкуватися з зацікавленими людьми, слухати цих людей. Не люблю довго говорити сам.

Ну пробачте...

Нічого, такі правила гри.

Безліч разів переконувався, що є рольове спілкування, де кожний відіграє свою роль. Воно відбивається у всіляких соціо-структурах. Начальник і підлеглий спілкуватимуться як начальник і підлеглий, а не як людина з людиною.

Наш соціум часто примушує говорити не те, що думаєш, писати не те, що думаєш. Навіщо на це витрачати життя? Адже воно і так тане.

Тобто ви говорите тільки те, що думаєте?

Або мовчу.

Т

«Тореадори з Васюківки»

Це роман Всеволода Нестайка, роман про хлоп'ячу дружбу. Він для мене стоїть десь на одному рівні з «Трьома мушкетерами».

Ця хлоп'яча дружба, пов'язана з різними пригодами і вигадками. А ще там є частина «Незнайомий з 13-ї квартири», яка стосується Києва. Саме у Нестайка я вперше прочитав, яким є Київ.

Модель книжки спрацювала. Я поїхав у Київ із другом Василем, коли ми були студентами другого курсу Львівського університету. Ми отримали стипендії, купили пляшки сухого вина, випили їх на Погулянці, це такий парк у Львові, і вирішили, що сьогодні ввечері поїдемо до Києва.

За студентським квитком це були взагалі смішні гроші - 5 карбованців у один бік. Я лишив вдома записку, що поїхав до Києва і повернуся за добу. Так ми потрапили до Києва.

Які були перші враження?

Ми поводились як типові провінціали. Боялися сідати в метро, йшли пішки від вокзалу до центру міста.

Ми знали, що в Києві є стереокінотеатр, якого немає у Львові, і що є Лавра, де є ближні і дальні печери. Тому ми пішли в стереокінотеатр, потім поїхали в Лавру. Під кінець дня ми зовсім охляли і вечірнім поїздом відбули до Львова

Модель книжки спрацювала

З моєю донькою було так само. Вона прочитала «Місто з химерами» Олеся Ільченка, і її це настільки зацікавило, що вона захотіла приїхати і подивитися на будинки. Минулого літа ми тут були - я скористався літнім засіданням журі «Літакценту», щоб взяти доньку з собою.

Хороша література стимулює до якихось дій.

У

Успішний письменник, успішний українець

У березневому-квітневому номері «Кур'єра Кривбасу» я написав статтю «Політ над Узвозом і українською літературою». Там розглянуто декілька творів, у основу яких ліг автобіографічний принцип, зокрема «Таємниця» Андруховича, де він творить модель успішного українця та успішного письменника.

Мені здається, що це одна зі стратегій Андруховича - витворити це на тлі нашого загального аутсайдерства. Ми загалом займаємо купу перших місць з кінця за різними показниками - рівень життя, смертності, епідемій.

А Юрко ніби взяв на себе місію показати, що можливо бути успішним українським письменником навіть у цих умовах загальної депресії.

Чи є альтернативні моделі успішного українського письменника?

Це залежить від шкали. Можна сказати, що цілком успішним є Василь Герасим'юк. Він не робить всього того, що робить Андрухович. Герасим'юк - такий літературний король Артур, у якого є своє коло. Але він успішний поет, бо він реалізовує в своїх книгах свій поетичний світ. Цей світ з одного боку дуже своєрідний і дуже впливовий - це дуже цікаве поєднання карпатської міфопоетики та київського урбанізму.

З іншого боку, успішний письменник може і не надрукувати жодної книги за життя. От Григорій Сковорода - за життя нічого не надрукував, але він найуспішніший український філософ. Але він переписував і дарував свої книги - причому, він дуже дбав про те, в чиї руки потраплять його твори. Він знав, кому дарувати, він контролював цей процес.

Цей хід некомерційний, але його успіх говорить сам за себе.

Ф

Тарас Федюк

Теперішній головний редактор журналу «Сучасність». Коли у нас з дружиною є настрій почитати один одному щось із поезії, то я із сучасних українських поетів найчастіше вибираю поезії Федюка або Малковича.

Федюк - це унікальний поет. Більша частина його віршів присвячена коханню, різним ситуаціям, які можна назвати інтимною лірикою. Він лірик у первинному значенні цього слова. Лірика - це освідчення.

Його поезія - це освідчення чоловіка жінці, тому я люблю його читати своїй дружині.

Х

Хвіртка

Ця літера є замінником літери «Ф», що свідчить про те, що літера «Ф» була очевидно запозичена.

У мене «Х» асоціюється зі словом «хвіртка». Це хвіртка до дідової хати в Янові. Вона була така дерев'яна з таких уже старих дощок, вкритих дрібною зеленкуватою рослинністю. Це межа світу вулиці та дідової хати.

Янів - це місце мого народження. Ця хата - мій початок. І перша межа, яку я подолав - це ота хвіртка. Тепер її немає. Її свого часу поміняли на металеві ворота.

У мене є образ мого дідуся Михайла, який спирається на штахет цієї хвіртки. Михайло Карлацький часто стояв, опершись на ворота, дивився, хто проходить, вітався. Він десь півгодини отак медитував.

Він був батьком дев'ятьох дітей. Моя мама шоста. Тобто якби тоді була мода на 2-3-4 дітей, то я не мав би шансів з'явитися на світ.

Мій дід був дезертиром, як я нещодавно дізнався. Він брав участь у воєнних діях в Італії. В останні місяці війни він врятувався і дезертирував. Якби не розпалася Австро-Угорська імперія, то його б точно розстріляли. І тоді точно не було б тих дев'ятьох дітей. Історія мого діда доводить, що нібито аморальним вчинком він врятував свій рід.

Ц

Центр

Перше виникає львівський центр. Це площа Ринок, проспект Свободи. Це галереї, кав'ярні, можливість спонтанно зустрітися з людьми, з якими і не планував зустрітися.

Також центр Києва. Для мене це не так Хрещатик, як Софіївська площа і там від неї можна шукати ходи. В один бік - Андріївський узвіз, теж своєрідний центр. В інший - вулички до Золотих воріт і Оперний театр.

Я пам'ятаю Київ 80-х років. Він мені подобався більше, ніж теперішній.

Чому?

У ньому було менше авт, було більше можливостей усамітнитись. Сьогодні я це знову відчув біля пам'ятника святому Володимиру.

Київ отримав усі атрибути столиці - більше населення, більше загазованості, архітектурні додатки, які не подобаються корінним киянам.

Але тут справді відчуваєш серце України. Відчуваєш гордість, що в нас така столиця.

Ч

Чунга-Чанга

У дитинстві любив дивитися мультики, але дивитися кольорові мультики міг хіба що в кінотеатрі. Був кінотеатр імені Зої Космодем'янської, де показували виключно мультики.

Чунга-Чанга - дивне словосполучення. Що воно означає? Відомо тільки, що це найкраще місце на землі.

А у вас є ментальна Чунга-Чанга, внутрішнє найкраще місце на землі? Маєте такий собі «внутрішній Баден-Баден», про який писав Жадан?

Є. Навіть кілька. Мені там колись було дуже добре, вони можуть навіть іноді снитися, залишаючи таке відчуття приємності.

Як не дивно, це Коктебель. Коктебель такий, яким він був колись 20 чи 23 роки тому. Тоді зовсім небагато людей туди приїжджало. Незалюднений пляж, прозоре море без відходів життєдіяльності, чиста вода, де приємно плавати, відкривши очі під водою.

Ти відчуваєш повний доторк до автентики природи, до теперішнього часу. Це приємне абсолютне неробство, яким ти насичуєшся, неначе губка. І тобі 25 чи 27 років, і все життя попереду... і тобі дуже класно.

Ш

Шевченко

От у нього є вірш «І досі сниться». Там ідилія, теж є садок коло хати, молодиця виходить із дитиною. І знову батька немає - є дід, який сидить біля хати і бере дитину на руки. Це дідусь, і невідомо, чи це батько відсутнього батька, чи це батько матері.

Ця сімейна неповнота присутня в дуже багатьох текстах Шевченка. Але ж він - Батько. Хоча і сам не спромігся створити сім'ю при всьому своєму бажанні.

Це серйозне попередження. Якщо провидіння вміє говорити такими знаками, то ми повинні це почути. В будь-якому суспільстві є люди, які не збираються заводити дітей і створювати сім'ї - це нормально.

Але основа суспільства повинна самовідтворюватися. Якщо це базовано на перевірених століттями традиціях, то є надія, що ці традиції і надалі працюватимуть. Про це мали б говорити. А у нас навіть телепередач про щасливі сім'ї мало.

Щ

Щастя

Гарне слово. Людина хоче бути щасливою.

Моє прізвище Неборак, його можна перекласти як «нещасний», чи «битий долею», «бувалий». Це слово з маленької літери часто вживається в творах наших класиків.

Але це значення не відповідає біографії, сподіваюся?

Можливо. Принаймні, для мене дуже важливе відчуття щастя. Воно не може бути довготривалим. Коли ти відчуваєш безумовне щастя, то знаєш, що воно минеться. Також є суто психологічний феномен - ти відчуваєш себе щасливим у минулому, коли згадуєш.

Часто щастя замінюється відчуттям успіху. Тому люди так люблять влаштовувати різноманітні ігри, в яких вони можуть бути успішними. Хоча це все імітація.

Я люблю займатися рефлексією. Щастя - бачити, ходити на своїх двох, дихати, бути здоровим.

Це вже якийсь буддизм...

Так. Це цінності, які нами не завойовані, а нам даровані в силу нашої природи. Дихання, спостерігання, думання - це наша властивість. Якщо ми вміємо це поціновувати, то можемо бути довготривало щасливими.

Відчуваєте себе щасливим?

Я навчився радіти життю. Особливо гарно я цьому навчився, коли перестав допінгуватися.

З певного часу я не вживаю алкоголю і не курю. Чому люди люблять куриво чи алкоголь? Бо це дає відчуття щастя, де ти ніби вириваєшся з рутинного щоденного ритму.

Але ми від народження маємо все необхідне для насолоди життям, просто ми цього не помічаємо.

Можна говорити і про зворотній бік медалі - про страждання, про нещастя, що веде до щастя. Страждає навіть маленька дитина, яка ще вміє себе відчути в цьому світі. Це зворотний бік щастя.

Ю

Юрко

Тут можна запропонувати декілька Юрків, з якими я дружу. Це Юрій Андрухович, без якого немислима сучасна українська література. Я тішуся, що наші з ним товариські стосунки склалися до того, як ми стали авторами багатьох книжок, до того, як він став найвідомішим українським письменником закордоном. Завдяки цьому багато чого було проговорено і пережито.

Також це Юрій Кох, львівський художник в усіх сенсах цього слова. Він не просто живе у Львові, він малює Львів, в тому числі той Львів, які не всі бачать, який бачить тільки Юрко .

Це Юрій Покальчук. Він увійшов у наше життя спочатку як перекладач. Ми читали деякі твори в його перекладах, він був членом редколегії журналу «Всесвіт». Але познайомився я з ним в 1994 році, коли була та подорож кораблем. Він був одним із співорганізаторів.

Юрко нас тоді зачарував. Він виокремив з тої делегації певну групу і запросив нас у якусь таверну грецьку. Все було дуже романтично - ми сходили на Акрополь, зайшли в ту таверну, випили вина, яке чудово пилося і дуже потужно било в голову, заїдалося то все сирами.

Юрко був з покоління пізніх шістдесятників. Він був дружбою на весілля Василя Стуса. Але він легко долав бар'єр покоління, він легко переходив на «ти», мав дуже молодіжний імідж - в джинсах, в куртці, з хусткою.

Я колись навіть йому говорив, що він мені нагадує пана де Тревіля з «Трьох мушкетерів». І його це зачепило, бо він-то себе асоціював із д'Артаньяном. Він хотів, щоб його сприймали як людину років на 20 молодшу.

Юркові вдалося об'єднати Герасим'юка, Римарука, Медведя і «Бу-Ба-Бу» разом з собою в товариство «Пси святого Юра».

І тут теж - цей Юр, втілення старого давнього божества, яке з'являється на світанку. Перед тим, як цей вершник дня з'являється, його передвісниками є зграя трансцендентних вовків - його пси.

Я

Ярина

Це моя дружина (Ярина Сенчишин, перекладач із польської мови).

Її праслов'янське ім'я означає «донька сонця», але немає святої Ярини. Вона переклала українською мовою кількох Нобелівських лауреатів. У видавництві «Літопис» вийшла книга пізньої есеїстики Чеслава Мілоша «Придорожний песик», вибрана поезія Віслави Шимборської, проза Тадеуша Ружевича. Це я хвалюся.

У 1994 році у Львові був заснований конкурс імені Богдана-Ігора Антонича «Привітання життя». За умовами конкурсу в ньому можуть брати участь автори до 27 років, які ще не мають надрукованих книжок. Переможець отримує премію та друк свого рукопису.

Я був у журі разом із Калинцем, а Ярина була учасницею і переможцем.

Корупція?

Ні, ми тоді не були знайомі. Вона на той час була студенткою університету і журналісткою. Мій брат вчився з нею в одній групі - він ще хвалився, що в них у групі теж є поети. Та довгий час я уникав знайомства з літературними дамами. Вони небезпечні, скажімо так.

То як же все почало клеїтися?

Власне конкурс був стимулом. Були перші погляди, переглядання. Коли мій брат одружився, а він одружився на рік раніше за мене, то одна з весільних акцій була у нас вдома.

Ми запросили його друзів, була молодіжна компанія. І Ярина прийшла до нас додому. Все сталося дуже банально і просто. Я настільки маю карму лінивця, що доля привела мою дружину до мене до квартири.

Коли були танці, я запросив її і відчув енергетику, яка нас поєднала. Потім були побачення. Та коли є іскра, то все решта додається.

Правда кажучи, я ще й був у тому віці, коли був час подумати про одруження. Мені було 33 роки, це той вік, коли треба вирішувати, чи жити вільним козаком, чи зважитися на цей крок. Так склалися обставини, що я зважився.

Мені важливо, що ми з дружиною в одному напрямку дивимось на мистецтво і на літературу. Вона уважний мій читач, я уважний її читач. Вона більше зараз перекладає, ніж пише.

Мені здається, що ми більше добрі друзі. Це творить світ самодостатніх людей. Коли в нас є можливість залишитись удвох, то ми лишаємось удвох. Я люблю Ярину.

Ірина Славінська, «Українська правда. Життя»

Додав Nusya 22 квітня 2010