Автори / Анатолій Матвійчук / «До влади треба ставитися, як до багаття» (Інтерв’ю зі співаком та композитором)

Відомий співак і композитор Анатолій Матвійчук за освітою — журналіст, а за покликанням — поет. Можливо, саме ці два фактори й вирізняють його з-поміж інших естрадних виконавців, адже більшість його пісень тяжіють до певної філософії, що в популярному жанрі вважають зовсім необов’язковим. «Навіть у жартівливих піснях я не можу бути поза часом, у пісні має бути його біль, його проблематика», — каже Анатолій, який 23 лютого готується вчетверте запросити всіх на свій «Полустанок любові».

«Неформатом оголошено всю традиційну українську культуру»

— Останнім часом вас практично не видно на провідних телеканалах. Куди ви зникли? Чим займаєтеся?

— Я нікуди не зникав. Працюю навіть активніше, ніж раніше. Тільки за останній рік випустив два компакт-диски на Національній аудіокомпанії України, на виході — нова книжка віршів «Сповідь». Також я отримав Усеукраїнську премію імені Івана Франка, літературну премію імені Андрія Малишка, у мене відбуваються концерти по всій Україні, поетичні вечори, творчі зустрічі.

— Але мова не лише про вас, а й про ціле покоління представників так званої української естради, яких майже не чути. Хоча ті ж канали із задоволенням крутять російських «динозаврів» Лещенка чи Кобзона…

— На жаль, усі канали телебачення, окрім хіба що Першого національного, КДРТК та УТР, чомусь оголосили традиційну українську пісню поза законом, обізвавши дивним словом «неформат». Хтось вирішив, що це неактуально. Неформатом оголошено всю традиційну українську культуру, котра несе в собі якусь духовність і красу. Хоча ментальність людей в усіх передових та успішних країнах Європи й Азії тримається саме на традиціях. Що ж до мене особисто, то я дуже поважаю пісенні традиції наших попередників і переважно працюю в тому жанрі, який можна назвати класичною естрадою в гарному розумінні цього слова. Така пісня має багатьох прихильників серед людей різного віку, бо несе в собі зміст і яскраву мелодику. Але менеджери комерційних каналів, які перетворили пісню на товар, усе вимірюють у грошовому еквіваленті. Вони вирішили, що сьогодні молодіжна попса — найпопулярніший жанр, і годують ним людей аж до нудоти. Однак публіка в Україні різна, хтось чекає зовсім іншого, але вибору практично немає. Від особистого смаку окремих діджеїв чи журналістів практично нічого не залежить: система швидко підкоряє їх своїй волі. І вже неважливо, хто ти й що співаєш. Головне — скільки платиш за ротацію.

— Часто музикантів використовують під час різноманітних політичних кампаній. І багато хто відверто чекає чергових виборів, адже це, як і Новий рік, їхня золота жила. Чи може бути митець незалежним від політики?

— Здається, ще Конфуцій колись сказав: «До влади треба ставитися, як до багаття: не надто наближатися до них, щоб не обпектися, і не надто віддалятися, щоб не замерзнути». Уся ця система залежності артистів від політиків відпаде тільки тоді, коли політичне життя країни стабілізується, з’явиться середній клас українців, які любитимуть і підтримуватимуть своє, рідне й ходитимуть на концерти, коли українські артисти зможуть, як то кажуть, працювати на касу в кожному місті. Поки що це дуже складно, але можливо. У мене, приміром, на початку січня відбувся сольний концерт у Львові — надзвичайна, тепла, розумна публіка, яка стоячи вітала мене оплесками після концерту. Але так має бути не тільки у Львові, а й у кожному місті України!

Першу електрогітару я зробив собі сам

— За першою професією ви журналіст. Не хотілося схопитися за перо й вилити на папері все, що накипіло?

— Я був гарним журналістом, запевняю вас. Але нинішні журналістські закони й принципи зробили об’єктом уваги скандалістів, збоченців і повій усіх мастей, примусили журналістів писати про катастрофи й конфлікти. Мене ж учили писати про душі людей, їхні погляди, справи, найкращі мрії. До того ж раніше в журналістиці діяли закони моралі та етики, сьогодні все змішалося: і грішне і праведне. Не хочу множити цей хаос, а сили Добра поки що не мають міцних кулаків і струнких рядів, тому такі, як я, роблять свою справу без зайвої метушні, сподіваючись, що люди розберуться самі, хто їм ближчий… Хоча потихеньку в душі визріває роман про цей час і людей. Кілька разів уже навіть починав, але розумію, що іще не час. Цей момент настане обов’язково…

— Останнім часом дедалі популярнішим стає запрошувати відомих людей до участі в якихось несподіваних шоу на кшталт «Танці із зірками», «Зірковий дует» чи російського варіанта «Зірки на льоду». Не хотіли б самі спробувати сили в чомусь подібному?

— Звичайно, хотілося б! Я багато років віддав телебаченню, знаю його зсередини, і це моя пристрасть. Утім, не дуже люблю всілякі конкурсні шоу-програми, де переможцю дістається все: слава, гроші, оплески, а іншим тільки гіркота поразки. До того ж я трохи знаю, як кується така перемога в надрах програми й хто найчастіше стає переможцем. Я віддаю перевагу програмам без змагального азарту, адже для цього є спорт. Люблю дискусійні, інтелектуальні, проблемні шоу, баталії політиків, сам би із задоволенням подискутував із кимось!

— А як щодо хобі?

— Хобі було в дитинстві. І не одне. Любив майструвати щось. До речі, першу електрогітару зробив собі сам. У дитинстві займався піротехнікою, запускав ракети, а в дорослому житті переважно відбувається так, що хобі стає професією, оскільки намагаюся оволодіти справою досконально. Так я прийшов до аранжування власних творів. Будь-яка нова технологія, до речі, дає більше можливостей для самовираження.

Зустріч із Любою мені напророчили

— День святого Валентина у вашому житті відіграв особливу роль. На вашу родину якось вплинув той факт, що ви з Любою побралися саме цього дня?

— Наше знайомство було досить містичним. Його передбачив із найменшими подробицями відомий у Києві лікар нетрадиційної медицини Едріс Казімі, сказавши, коли де та за яких обставин я зустріну жінку, котра стане моєю долею. Одружилися ми не одразу, але якось вирішили, що настав час. Приїхали в загс і подали заяву. День розпису випав напередодні Дня святого Валентина, але ми дуже попросили, і дівчата вийшли спеціально у вихідний день на роботу, щоб зробити це для нас. Думаю, святий Валентин оберігає нас від багатьох життєвих ситуацій, але головне, що ми поважаємо одне одного й відчуваємо свою потрібність партнерові. Усі творчі проекти, усі успіхи й невдачі ділимо навпіл.

— А як батьки сприймають творчі успіхи свого сина?

— Тато в мене головний критик. Часто дістається від нього, коли йому щось не подобається в моїй творчості. Батьки дуже переймаються моїми проблемами, але я намагаюся особливо не посвячувати їх у свої справи: бережу їхні нерви. По-моєму, вони й досі сприймають мене як хлопчика, оскільки ми з ними не розлучалися надовго. Інша справа, коли, приміром, син їде з дому хлопчаком, а повертається через кілька років солідним дядечком і великим начальником. Тоді ця зміна впливає й на батьків. У моєму випадку такого не було, я розвивався на їхніх очах і змінювався непомітно. Але з роками я став розуміти й любити їх значно більше…

— Три останні «Полустанки любові» припадали саме на кінець лютого. Це випадково чи існує якась закономірність?

— Мій тато народився 8 лютого, а мама — 29-го, у високосний рік. Тому я й намагаюся зробити свій творчий вечір між цими датами. 2000 року він припав якраз на день народження мами — це для неї був найкращий подарунок.

— А сам «Полустанок любові» за ці одинадцять років змінився?

— Публіка, мені здається, не змінилася. Змінилися пісні, змінився внутрішньо я сам: тепер на деякі речі дивлюся по-іншому, змінилися артисти, які брали участь у першому «Полустанку» й вийдуть на сцену тепер. Та й усе в житті змінюється: он емігранти не можуть упізнати Київ, бо не були тут одинадцять років. Однак традиція збиратися на «Полустанку любові» — місці, якого немає на карті, яке існує тільки в нашій уяві й час від часу матеріалізується на сцені, залишається. Адже традиція — це найцінніше, що тримає нас у цьому божевільному хаотичному світі.

ДОСЬЄ

Анатолій Матвійчук — народний артист України. Народився в місті Києві. Учився в Київській середній школі № 46, Київському індустріальному технікумі. Працював слюсарем, кочегаром, музикантом і солістом Київського об’єднання музичних ансамблів. Іще в дитинстві навчився грати на кількох музичних інструментах, а пісні почав писати з 15 років.

Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, працював у газеті «Молодь України», журналі «Музика», був ведучим різних телевізійних програм українського телебачення («Відеомлин», «Музичний телеярмарок», "Фант-лото «Надія»).

Як поет писав пісні для Лариси Доліної, Валерія Леонтьєва, Назарія Яремчука, Оксани Білозір, Віктора Шпортька, Віталія Білоножка, Алли Кудлай, Ірини Сказіної, Ані Лорак. Сьогодні плідно співпрацює з багатьма молодими виконавцями.

Наталка Позняк-Хоменко , газета «Без Цензури»

Додав Art-Vertep 15 лютого 2007