Автори / Театр / Божа сльоза. Лесь Сердюк
Цього тижня пішов з життя наш чудовий артист Лесь Олександрович Сердюк. Він довго хворів. Але в театрі імені Івана Франка, де актор працював останні роки, все одно чекали його повернення...
Глядач часто сприймав його як одну з «емблем» українського кіно. При тому, що «великих» фільмів у нього було не так щоб багато. Мабуть, за винятком «Вавилона ХХ» І.Миколайчука і «Солом’яних дзвонів» Ю.Іллєнка...
Тільки упізнаваний образ артиста — його істинно національна харизма, його козацька хвацькість, а ще суворий чоловічий темперамент — усе це й висувало Сердюка «в центр», у нашу пам’ять, навіть у середніх картинах... Яких, до речі, теж чимало: «Їх знали тільки в обличчя», «Абітурієнтка», «Дума про Ковпака» та інші...
Зніматися він почав іще в 1963-му, коли служив у Харківському театрі імені Т.Шевченка. То була екранізація знаменитої п’єси О.Корнійчука «Загибель ескадри».
А одна з останніх його кіноробіт — у «Тарасі Бульбі» В.Бортка.
Цей гучний блокбастер став для Сердюка поворотом по «службовій» лінії. Через багато-багато років він повернувся на театральні підмостки. Щоправда, уже київські — на запрошення Б.Ступки. На зйомках «Бульби» художній керівник і прийняв таке рішення...
Адже саме з театру розпочався ранній політ Сердюка. Він — справжнє дитя лаштунків. Батько — корифей театру, знаменитий курбасівець Олександр Сердюк. І харківське середовище (І.Мар’яненко, М.Крушельницький, В.Чистякова, сам Сердюк-батько) немовби «нашіптувало» йому про подальший шлях...
У 60-ті Сердюк-молодший, як чеховський Треплєв, захоплюється новими формами. Його підохочувало те, що в Москві «колобродить» «Современник», і в Харкові мав би виникнути подібний театральний організм. Зі своїми колегами Лесь репетирував у клубі автомобілістів з 11-ї вечора до 5-ї ранку п’єси Шатрова, Зоріна. Тоді їхню команду помітили — запросили до Риги.
Вже потім він ступить на сцену столичної Російської драми. У цьому ж театрі спалахне полум’я його яскравого роману з актрисою Іриною Буніною (у них донька Анастасія). Потім шляхи розійдуться. І в нього — з коханою жінкою і донькою. І в нього ж — з театром...
Він стане активно зніматися в продукції київської кіностудії — у 70—80-ті. Потім, коли в Україні розпочнеться період «безкартиння», його покличуть на Свердловську студію.
Потім — годувальники-серіали.
І ще викладацька діяльність (завдяки Леоніду Осиці, котрий і запросив його на кінофакультет).
…Повернення в театр обіцяло акторові цікаві перспективи. Його любили франківці. Образ такого мудрого і злегка іронічного «діда» знайдеш сьогодні не в кожній трупі... Він устиг зіграти камерну прибалтійську п’єсу на малій сцені. На великій сцені з’явився його цікавий (похмурий, який «чогось» соромиться...) гоголівський Жевакін (в «Одруженні»). Усього раз чи двічі він вийшов до глядача в ролі Старого у спектаклі «Божа сльоза» (потім автор тексту цю постановку «заборонив») і грав він тоді «неголосно», але чудово й натхненно. Немовби пульс трагічної епохи і вічне нездужання рідної землі катували кожну клітинку і його всихаючого організму. Актор говорив тихо, а все одно підкоряв собі зал.
І остання роль. Образ символічний. У чомусь пророчий. У гіркому своєму залишку, загалом, гідний доль артистів визначних. Це герой монодрами С.Беккета «Остання стрічка Креппа». У п’єсі за героя «говорять» магнітофонні записи (такий драматургічний принцип). Та в театрі вирішили, що без живого голосу не обійтися. І «порушили» канони Беккета, але інтуїтивно вгадали суть історії, розказаної для жменьки глядачів самим Сердюком... З кафкіанської істоти, яка копирсається у своєму маленькому «секонд-хендівському» світі, завдяки артисту все одно проростала Людина... Прорізався його живий — людський — голос... Який, можливо, і нікому поруч почути, проте ж він і розмовляв не з «ними», а тільки з собою або з Богом... Тому на його єдиній (і останній) прем’єрі плакали... «Все» розуміли — і не хотіли прощатися.
Олег Вергеліс, «Дзеркало Тижня»
Додав maskafogo 30 травня 2010
