Автори / Культура / Книжки травня: порно Ульяненка, околиці Дністрового, біль Процюка
Травень видався доволі насиченим на події. На початку місяця пройшли Семінари творчої молоді, відразу після них відбувся міжнародний Фестиваль поезії «Київські Лаври», а наприкінці - видавництво «Кальварія» зібрало круглий стіл з урятування української літератури від нерозкрученості закордоном.
Якщо говорити про книжки, то в травні сталося декілька важливих прем'єр і передпрем'єр. На «Київських Лаврах» Олександр Ірванець похизувався пілотним випуском нової поетичної збірки «Мій хрест» - у продажу її ще немає, але обіцяють на Форум видавців.
З давноочікуваних та анонсованих подій назвемо видання першого у біографії Оксани Забужко диску аудіо поезії та презентацію книжки есеїстики «Письмо з околиці» Анатолія Дністрового. До того ж, у травні сучасний український процес не обмежився паперовими сторінками - в інтернеті вже опублікували уривки з нового роману Сергія Жадана «Ворошиловград».
Анатолій Дністровий. «Письмо з околиці» (видавництво «Грані-Т», 2010)
Під дещо наївною і, правду кажучи, не надто вдалою обкладинкою ховаються дуже недитячі думки.
У цій книзі зібрано короткі тексти Анатолія Дністрового за останні дев'ять років - з 2000 по 2009. На 239 сторінках представлені результати такого собі прибирання в шухляді - це відображено і в підзаголовку «З нотаток, блоґу і заначок».
Та попри очікування фрагментарності, книжка виявилася дуже цілісною. Отим «цементом», на якому тримаються тексти, є авторський голос.
Сталася парадоксальна річ. З одного боку, Дністровий на презентації книжки говорив, що не опікується формою, що для нього важить ЩО казати, а не ЯК. З іншого боку, кожному з текстів «Письма з околиці» притаманний індивідуальний і впізнаваний стиль, рука майстра.
У читача є можливість і нагода погратися у вуайєризм - у своїх записах Дністровий не приховує автобіографічності, свідомо (а може і ні?) конструює образ письменника, філософа, активного читача, літературного критика, політично стурбованого, сім'янина, друга.
Найбільше тут підкуповує можливість роздивитися ці поля ідентичності й відстежити еволюцію авторського голосу. Три сотні сторінок перетворюються на дев'ять років, які ми переживаємо разом з письменником, спостерігаємо зміни його смаків, переконань, ідей, світогляду.
Тим краще це вдається з огляду на тематичну єдність «Письма з околиці». Протягом читання постійно виринають кола проблем сучасних філософії, політики, літератури, ЗМІ - причому, написані вони не сухою, а дуже жвавою мовою. Дуже полегшує читання те, що між есеями на серйозні теми є своєрідні «рекреації» - жартівливі віршики та ремарки, дописи про особисте життя тощо.
«Письмо з околиці» - надзвичайно вдала збірка есеїв. Попри свою цілком природну фрагментарність, вона не розпадається на окремі шматки і тримається купи. А ще вона дуже підійде «недисциплінованим» читачам - з огляду на форму, цю книжку можна читати з будь-якого місця і в будь-якому напрямку.
Степан Процюк. «Троянда ритуального болю» (видавництво «Академія», 2010)
«Троянда ритуального болю» - роман про життя Василя Стефаника від дитинства до смерті. Ні-ні, тут немає ані краплі від художньої біографії а ля Андре Моруа, звичного жанру часів радянських макулатурних книжок.
Разом із «Трояндою ритуального болю» в Україну прийшов новий жанр - міфобіографія. Це текст-біографія, де важитиме не точність відтворення історичних і культурних реалій, не «археологічна» історія - тут важитиме тільки образ.
У романі немає віх життєвого і творчого шляху - вказівки дат містять хіба певні моменти життя та смерті. Точні топографічні назви присутні рівно настільки, наскільки видаються важливими. Імена найближчого оточення то повні та оздоблені біографічними даними, то зведені до пестливої форми імені, як у свідомості людини, що гарно з ними знайома.
Важливим стрижнем подібного тексту завжди виступатиме авторське домислювання - у такі моменти крізь розповідь про життя Василя Стефаника чути голос Степана Процюка. Біографія про письменника перетворюється на діалог двох митців. Тільки от один із них може говорити з іншим лише крізь свої книжки, листи, щоденникові записи і ніколи не зможе дати відповідь на запитання, що виникають під час читання.
Процюк створює біографію Василя Стефаника, пропустивши сухі історичні відомості крізь призму психоаналізу. Такий підхід дозволяє уникнути створення звичного зі школи хрестоматійного образу митця, що «страждав», як і всі решта письменників класичної вітчизняної літератури.
Горе-лікар, денді, невротик з Едіповим комплексом, донжуан, після взаємин з яким жінки часто-густо помирали від туберкульозу, людина, що переймалася долею маленьких українців від емігрантів до бідних селян. Несподівані іпостасі виринають одна за одною і переплетено співіснують.
Вкрай смачні арабески вимальовують епізоди снів Стефаника - до речі, цікаво, чи повністю вони вигадані Процюком, чи таки мають першоджерело-щоденникові записи?
Не менш симпатично, хоча і спершу незвично і ніби не до місця, виглядають цитати з західноукраїнських народних пісень. Вони створюють дуже глибоке тло ідей, розгалужений інтертекст - цитати можна читати в контексті описаних подій життя Стефаника і навпаки, події можна сприймати з огляду на текст цитованої пісні.
Хоча загалом текст роману «Троянда ритуального болю» зовсім не ідеальний. У нього є два головні недоліки. По-перше, невдалі діалоги - є сторінки розмов, які буквально «провисають» і гальмують читання. По-друге, не на користь тексту грає подекуди аж надто сентиментальний тон оповідача, який замість замилування чи співпереживання викликає лише легке роздратування.
Попри все це, книжка однозначно рекомендується до прочитання - не так часто в українській літературі починають розробляти новий жанр.
Олесь Ульяненко. «Жінка його мрії» (видавництво «Треант», 2010)
Слава іде попереду цього тексту. Ще до того, як взяти книжку до рук, читач знає, що перший її тираж було вилучено з книгарень через нібито заборону. Хоча може і не забороняли нічого, бо за правилами, НЕК дає вказівки суто рекомендаційного характеру, які не поширюються на друковану продукцію.
Хай там як, але видавець позиціонує «Жінку його мрії» як «перший заборонений у нас літературний твір».
Якщо підступитися до тексту і почати читати, то крізь впізнаване письмо автора вже класичних «Сталінки» та «Знака Саваофа» чи новенького «Там, де Південь» проступлять приємні масліт-жанри - трилер, детектив, бойовик, любовний роман.
Роман починається несподіваною сценою самогубства: молода жінка невідомо чому наклала на себе руки у вкрай незвичний спосіб - поклала в рот два дроти і дочекалася, поки син увімкне світло, пустивши тим самим у її тіло електричний струм.
Це можна вважати своєрідним дисклеймером роману - читацьке сприйняття або пройде через цей справді брутальний фільтр або не пройде. Є і більш візуальний дороговказ - на форзаці книжки обігрується кадр із фільму «Sin City», що теж задає тональність і плете полотно цитування на межі різних видів мистецтв.
Вже на перший погляд текст вражає надзвичайною кількістю описів статевих актів, сцен смерті, зґвалтування, болю, страждання, приниження, вбивства... Про описані статеві акти можна сказати, що цнотливістю вони не вирізняються - як на мене, це таки порнографія.
Не менш брутальними є і сцени убивства чи смерті - написані вони вкрай прямо, без делікатностей, у класичній манері натуралістів фіксувати всі подробиці ніби на фотоплівці. Читати це не завжди приємно - подекуди виникає навіть спокуса сказати, що зміст роману не виправдовує фізіологічні сцени на багато сторінок.
Але маємо, як мінімум, жанрові рамки - трилер. Це накладає необхідність створити атмосферу жаху, страху або, принаймні, дискомфорту.
З позицій жанру, «Жінка його мрії» справді написана надзвичайно добре. Крім вищезгаданих малоапетитних епізодів тут є динамічне розгортання сюжету. Сюжет, до речі, зовсім не простий, хоча фабула доволі банальна, як на детективний сюжет - сталося самогубство, яке починають розслідувати, а в цей самий час у місті починається довга низка кривавих смертей і зрад.
Але текст розгортається відразу в декількох просторових і часових площинах: події розвиваються ніби хронологічно, але розповідають про них щоразу різні персонажі. Відтак постійно зберігаються одні загадки і викриваються інші.
Роману властивий ще один прийом, який робить читання вкрай дискомфортним - оповідь перекидається з часу в час, з простору в простір, з однієї точки зору до іншої без жодних маркерів.
Таке тремтіння голосу оповідача та немотивовані скачки від події до події з одного боку можна з легкістю трактувати як погано і незрозуміло написаний текст. З іншого боку, якщо згадати кіно-цитату на форзаці, то манера оповіді у романі «Жінка його мрії» може говорити про тяжіння до візуальної естетики кінематографу, де за допомогою монтажу можливі такі ж стрибки та зміщення.
Роман написаний у дуже цікавій естетиці, прочитати яку зможуть зовсім не всі. «Жінка його мрії» - дуже хороше жанрове чтиво, яке точно сподобається любителям трилерів.
Ірина Славінська, «Українська правда. Життя»
Додав Art-Vertep 31 травня 2010
Про автора
Розділ "Культура" містить інформацію, яка не може бути віднесена до конкретного Автора і стосується подій української культури.
