Автори / Конкурс Коронація слова / Солодка мить масліту
Літературний конкурс «Коронація слова» оголосив своїх цьогорічних переможців. Та чи дістануться їхні майбутні книжки до масового читача, на смаки якого вони, схоже, розраховані.
Нинішнє нагородження було ювілейним – «Коронації слова» виповнюється десять років. Тож організатори вирішили зробити церемонію яскравою й урочистою. Й у кожного, хто відвідав це дійство, не могло лишитися сумнівів: блиску та пафосу вистачить на всіх. Гості, вбрані у вечірній та етнічний одяг, поміж яких не лише письменники та журналісти, а й, наприклад, Василь Вірастюк та Віталій Козловський. Ведучі церемонії Ольга Сумська та Тимур Мірошниченко. Співаки й танцюристи, які виступають після оголошення переможців і дипломантів у кожній номінації, десятки телекамер. Словом, дуже світська подія, покликана, можливо, позбавити вітчизняну літературу маргінального іміджу. В принципі непоганий намір, але естетика кожного наступного номера чи виступу помітно контрастувала з попереднім. Чого вартий той факт, що на одній сцені в різні моменти (шкода, що не водночас) опинились Іво Бобул, Злата Огневич, Наталя Сумська, Анатолій Матвійчук та Оксана Забужко.
А втім, не варто поспішати сміятися з організаційних досягнень «Коронації». Така не надто допасована еклектика сьогодні є головним трендом широкого інформаційного простору, й цього факту не проігноруєш. Організатори різноманітних шоу звикли виробляти саме такий продукт, а глядачі й учасники звикли його споживати. Щоб переконатися, чи так це, далеко ходити не треба – покопирсайтеся в тематичних сайтах чи подивіться відповідні передачі на нашому телебаченні.
Переможці-2010
Про переможців нинішньої «Коронації» (див. перелік) важко щось сказати, бо їх незалежно від віку можна назвати «новими іменами»: вони активно не друкувалися в основній літературній періодиці, про них не надто знайдеш літературної критики. А з іншого боку, дехто вже має не одну видану книгу – наприклад, Тимур Литовченко, котрий дістав другу премію за роман «Орлик, син Орлика», є автором восьми книжок фантастичного, містичного й кримінального характеру. Або дипломант цієї ж номінації Юрій Сорока, котрий і раніше видавав історичну прозу. Ще один нагороджений – Артем Антонюк – прийшов у прозу з поезії – він автор книжки коротких, образних і дещо «поставангардних» віршів «Торба».
Коли пригадати ще й переможців попередніх років, від Андрія Кокотюхи до Люко Дашвар, то вимальовується вельми чітка тенденція – «Коронація слова» орієнтована переважно на «масові» жанри й стилістику, на таку книжку, яка в умовах нинішнього українського літературного процесу опиняється на маргінесі: спеціалізовані літературні ЗМІ нею майже не цікавляться через її засадничу простоту й неекспериментальність (не плутати з читацькою цікавістю!), а в інформаційний простір популярної культури їй важко пробитися через його монополізованість російськомовною попсою. Цікаво, що й переможцями ювілейних «гранд-номінацій», у котрих обирали найкращих із тих, хто перемагав у «Коронації слова» за всі десять років, стали не ті автори, чиї твори гучніше прозвучали в українській критиці. Принагідно зауважу, що наша критика досі не зуміла вигадати нейтральних понять на позначення «елітарної» та «масової» літератури, таких, що не звучали б пафосно чи образливо, таких, що їх можна було б уживати без лапок.
Та в переможних творів лауреатів 2010 року все ще попереду. Й це непоганий привід поміркувати над тенденціями тих книжок, які було видано за підсумками конкурсів останніх років, на кількох конкретних прикладах.
Сюжет і містика заохочуюються
Хоч як це передбачувано й банально, але головна характерна риса книжок переможців «Коронації слова» останніх років – сюжетність. Ці книжки написано так, аби читачеві було цікаво, що відбудеться на наступній сторінці. Доводилося читати доволі багато нарікань критиків про те, як мало у вітчизняній літературі міцних сюжетних творів. Таких критиків можна відіслати хоча б до книги «Потойбічна суперниця» закарпатця Михайла Рошка. Сюжет загалом простий, як дві копійки. Журналістка виходить заміж за овдовілого бізнесмена, а привид його покійної дружини ревнує й не дає спокою новій пасії. Але Рошко виявляє майстерність: елементарний сюжетний шлях із пункту А в пункт В він зумів оздобити крутими підйомами, спусками й серпантинами, тож навіть усвідомлюючи загальну невибагливість твору, хочеться не відкласти його, а таки дочитати до кінця. Чи ж не чудова властивість для читання в транспорті? Те саме можна сказати про «Мексиканські хроніки» Максима Кідрука, сюжет яких більш ніж читабельний – це історія подорожі молодого українця до екзотичної Мексики, подорожній жанр, що ніколи не втратить актуальності.
Або взяти книжку «РайЦентр» неодноразової лауреатки «Коронації слова» Люко Дашвар. У ній хлопці, котрі приїхали до Києва вчитися та працювати, шукають слід зниклої подружки. Така напівдетективна колізія відбувається на тлі зображення корупційного буття можновладців, стосунків між столицею та малими містечками й селами, а, врешті, розв’язують усі вузли духи козаків, які загинули 300 років тому. Стрімкість розвитку подій, переходи, зміни планів, перетини сюжетних ліній – і, як наслідок, ця книжка Люко Дашвар та інші твори письменниці регулярно опиняються в списку лідерів продажу.
Ще одна, вочевидь, важлива ознака – містика. Добрі й злі духи, відьми, мерці, всілякі дияволята наповнюють мало не кожну «коронаційну» книжку, просто як вулички творів Валерія Шевчука. Тому вже й не дивно, що головна героїня «роману» (він, щоправда, легко прочитується за кілька годин) Анни Багряної «Дивна така любов», від імені якої вельми цікаво ведеться розповідь, є не просто своєрідною, трохи замкнутою і художньо обдарованою дівчинкою, а й відьмою. Проте, як з’ясовується з тексту, паранормальні здібності – зовсім не запорука щастя та внутрішньої гармонії. Зате містика стабільно й незмінно викликає читацький інтерес.
Умовності «літератури для всіх»
Уявному не надто вибагливому читачеві, що гортає тоненьку й сюжетну книжечку з логотипом «Коронації» десь у залізничному експресі, на жаль, зазвичай не до того, аби посмакувати стилістку, форму письма. Не зовсім доходять до цього руки й у багатьох письменників. Ось уже згаданий Михайло Рошко, «Потойбічна суперниця»: «Антон – вона вже знала його ім’я – виявився цікавим співрозмовником, виказував сміливі, іноді навіть парадоксальні погляди на різні проблеми і взагалі різав правду про різні речі, про які в них у маленькому Ужгороді мало хто насмілювався говорити відкрито (тут кожен кожному сват, брат, земляк чи колега, спробуй скажи правду – будеш вічним ворогом)».
Так місцями прісний, важкий і незграбний стиль усе ж не завадить тим читачам, яких уже захопив сюжет боротьби з ревнивим привидом. Та коли в амбіціях «Коронації слова» фігурують такі формулювання, як «найталановитіші літератори України», особливості письма теж варто брати до уваги. Зрештою, формальні особливості творчості Люко Дашвар теж не виблискують супер-знахідками. Зате, скажімо, «Шахмати для дибілів» Михайла Бриниха чи та сама «Дивна така любов» Анни Багряної демонструють протилежну тенденцію. Автори цих книг намагаються більше звертати увагу саме на стиль, мовлення, образність, символіку. Для цього використовують суржик а-ля Подерв’янський, усілякі цікаві штучки зі світу шахів, елементи потоку свідомості, словесного відтворення ритмів, вікового «зростання» письма, символіку природних явищ. І… одразу втрачає сюжет. Обидві книжки менш захопливі та динамічні в подієвому сенсі, ніж їхні стилістично примітивніші «колеги». Такий парадокс.
Ще один недолік більшості цих книжок – якась несподівана й навіть зворушлива умовність виникнення і розв’язання соціальних проблем. З одного боку, автори на ці проблеми свідомо, десь навіть соціологічно звертають увагу. А з іншого, всі питання вирішуються, а краще зникають якось раптом і без пояснень. Герої, розібравшись із своїми сюжетними колізіями першого плану, ніби просто забувають, що їм не вистачало грошей, що бюрократичну систему треба подолати.
Кого народить гора?
З усіма наведеними перевагами й недоліками український масліт, продукований під егідою «Коронації слова» в різних видавництвах, нічим не гірший від того, що домінує сьогодні на книжковому ринку. Приміром, не гірший від «іронічних детективів» Дар’ї Донцової, де, як і в наших авторів, усі проблеми розв’язуються самі собою, хоч би й за допомогою купюр зеленого кольору, котрі безупинно з’являються з сумочки головної героїні. Навіть прихильник іншого типу літератури запросто може захопитися перипетіями цих книжок.
Але відкриймо останні сторінки творів «коронаційних» лауреатів і погляньмо на наклади. Можливо, це неправдиві дані й видавці до написаної тисячі-двох додруковують нелегально? Навіть якби так і було, кардинально ситуацію це б не змінило – твори переможців конкурсу не лежать тисячами на кожному вокзалі, базарі, в кіосках преси. Тому той читач, якому книжка потрібна між іншим, щоб згаяти час, той, хто не піде навмисно до книгарні, від них відрізаний.
Чому так трапляється? Напевно, в частині регіонів спрацьовує звичка читати російською – і книготоргівці просто бояться брати українськомовні книжки. А десь можуть бути налагоджені стосунки з потужними постачальниками російськомовної продукції, які не хочеться псувати заради невеликої кількості творів мало кому відомих авторів.
Так чи інакше, «масова» українськомовна література потрібна, й нині це вже, здається, розуміють усі. Сьогодні очевидно, що в нас чимало авторів, які хочуть і люблять так писати, що хто краще, хто гірше, але дотримуються вимог жанру. Питання хіба в тому, як донести цю книжку до її потенційного читача. Ясна річ, ні на яку допомогу держави сподіватися не варто – ставлення нинішньої влади до будь-яких проявів дерусифікації цілком зрозуміле. Тому логіка підказує єдиний можливий шлях: із усіх сил і всіма способами рекламувати певних авторів і їхні книжки й уже з якимись іміджевими результатами неполегливо та невпинно пробиватися до книгорозповсюджувачів типу «базар-вокзал».
В такому разі гламурно-еклектичні світські вечірки мають сенс. І той, хто хоче бачити українську культуру повноцінно багаторівневою, мусить зціпити зуби й змиритись. Якщо простий споживач не матиме українського маскульту, він споживатиме закордонний. Побільше б тільки послідовності й креативності в зацікавлених сторін…
Олег Коцарев, «Український тиждень»
Додав Art-Vertep 20 червня 2010
Про автора
Коронація слова -- всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики про кохання. Проект компанії .
