Автори / Олег «Джон» Сук / На перше — «Чай», на друге — «Ромбамбар»
Однією із найцікавіших музичних подій травня стало «возз’єднання» колективу, який ще добре пригадують справжні львівські меломани 1990-х – «Клубу шанувальників чаю». Тепер під назвою «Tea Fan Club» незмінний вокаліст та фронтмен Олександр Ксенофонтов, гітарист Володимир Дебрянський, басист Олег «Джон» Сук та барабанщик Андрій П’ятаков, клавішник Олег Розумовський – презентували в Києві свій кліп на композицію «Give me a scream», яка вже доволі давно є в ротації більшості українських FM-станцій.
А на початку червня і також у столиці відбулася презентація «Ромбамбару» – нового альбому львівської групи «Ґорґішелі», до якої «Джон» також безпосередньо причетний уже як клавішник. Підсумувати обидві події і не лише «Пошта» вирішила в особистій розмові з музикантом.
– Чи можна після успіху синглу «Give me a scream» невдовзі сподіватися й на «повнометражний» диск «Tea Fan Club»?
– Наразі не бачу сенсу записувати повноцінний і повнотиражний альбом хоча б тому, що CD зараз узагалі погано продаються. І не лише в Україні. Навіть у Мадонни впали продажі, чи в «Radiohead», які тому й виклали майже одразу свою роботу в інтернет для безкоштовного скачування.
Ми ж наразі будемо просуватися музичним світом синглами – step by step, пісня за піснею. Зараз на багатьох FM-станціях, а також на музичному телеканалі М1 в активній ротації вже є композиція «Give me e scream» («Дай мені крик»), готуємо наступну – вже відмастерований трек на нью-йоркській студії «Sterling Sound». Досвід свідчить, що пісня нормально «відстоюється» в ротації на радіостанціях місяців два-три. Рухатимемось поступово ще й тому, що буває проблематично зібратися разом: Сашко Ксенофонтов у Києві, я у Львові, Володя Дебрянський – в Америці.
– Чи можна сказати, що пісня «Give me e scream» вже «відстоялася» в ротації? І яку роль, на Вашу думку, в цьому відіграв відеокліп на неї, де використали – вперше на території пострадянських країн – таку актуальну сьогодні техніку фризлайту (буквально перекладається як «заморожене світло», а фактично означає малювання світлом та зйомку результатів на великих витримках – «Пошта»)?
– Так, пісня вже справді «відстоялася», і кліп відіграв у цьому не останню роль. Особливо для медіа, що завжди шукають у події якусь фішку.
Ще однією фішкою в нашому випадку стала й участь Сашка. Деякі менш компетентні видання навіть написали, що «чоловік Руслани заспівав». Хоча насправді співає Олександр Ксенофонтов ще з року десь так 1986-го – і не лише в «Клубі шанувальників чаю». Нагадаю, що він кілька років поспіль співав навіть у хорі Львівської опери. Особисто вважаю, що в нього дуже цікавий голос, який позитивно відрізняється у тому мотлосі, що нам його нині загалом пропонують FM-станції та музичні телеканали.
– Не знаю, чи була у вас можливість зняти кліп 15 років тому, оскільки тоді цей жанр був ще не надто розвиненим. А зараз самим сподобався процес зйомок «Give me e scream»?
– П’ятнадцять років тому ми також щось знімали чи принаймні робили відеозаписи з концертів, хоча й, справді, назвати це кліпом було б важко. Тепер же ж отримали задоволення передовсім від того, що працювали над кліпом із високопрофесійною командою москвичів і киян (київський режисер Дмитро Трусов). Вразило також, що під час зйомок була тиша, спокій, злагодженість.
– Плануєте знімати і відеоверсії наступних композицій?
– Плануємо, причому вже невдовзі.
– Чи збережете свій, уже майже «фірмовий» фризлайтовий стиль?
– Ні, така фішка «стріляє» лише один раз. Як мітла (сміється). Буде щось інше, але не менш цікаве. «Чайників» часто запитують – чому зібралися саме зараз, чому саме так? Ми не хотіли здивувати світ так само, як і світ уже давно не дивує нас: нам просто хотілося випустити пару. Адже «колишніх» музикантів не буває: хто раз це спробує, вже ніколи не зможе займатися чимось іншим. Тому навіть люди, котрі вже давно стали успішними у бізнесі, але колись були музикантами, обов’язково тримають у себе в кімнаті барабани чи гітару і користуються будь-якою нагодою, щоб знову пограти. Як у фільмі «Забута мелодія для флейти», знаєте…
– На початку нашої розмови Ви сказали, що випускати диски сьогодні певною мірою не рентабельно. Тим не менше, ще один проект, у якому Ви задіяні – група «Ґорґішелі» – нещодавно видала на-гора новий альбом «Ромбамбар»...
– Якщо виникне зацікавлення – а наразі, бачу, зацікавлення «Ґорґішелі» є – то, можливо, альбом і матиме комерційний успіх. Ми маємо зобов’язання згідно з контрактом, тому не можемо наразі викласти його для безкоштовного скачування в інтернет.
– Крім «Ґорґішелі» та TFC, ви майже від початків граєте і з «Мертвим півнем». Також двічі – в 1995-му та 2005-му – репрезентували великі авторські проекти. Зараз не виникає бажання більше зайнятися індивідуальною творчістю, власними проектами?
– Авторські проекти дуже виснажують. Зрештою, як і останні спільні проекти із TFC.
– Скільки ще шанувальників, за Вашими приблизними розрахунками, пам’ятають «Клуб чаю» і чекають на його повернення?
– Тих, хто чекає, можу лише розчарувати – вони почують зовсім інших «чайників». Тобто, часи арт-року і композицій по 15 хвилин минули. Зараз, схоже, сам час став більш спресованим: інформація, інтернет, МР-3. Тому це не могло не вплинути і на наші роботи. Якісь елементи тієї музики, яка була в 1990-х, перейдуть і в новий альбом, але він буде лаконічнішим, можливо, навіть доступнішим, легшим, більш комерційним... Час ставить свої вимоги і до формату.
– Ви слухаєте те, що сьогодні роблять і ветерани року в своїх реюніонах, і сучасні виконавці? Стежите за трендами? І якими вони складаються у Вашій уяві?
– Відверто кажучи, зараз я з ранку до ночі слухаю тільки ту музику, над якою працюю, яку сам роблю. Тому ввечері, відпочиваючи, волію вже краще щось подивитися на екрані, можна навіть і без звуку (сміється). А тренди, формати... Не буду оригінальним, якщо скажу, що музика, яку сьогодні називають популярною, схожа на одну довгу жуйку. Вона безлика й аморфна. Якщо в період розквіту кожна людина, котра її робила, була насправді видатною особистістю – як Мік Джаґґер чи Роберт Плант, то сьогодні музику роблять ляльки в руках продюсерів. Це навіть не зірки, я їх називають «порохи на телескопі». А як тільки така маріонетка починає виявляти індивідуальність і ставити якісь власні вимоги, її автоматично викидають із цієї «машини» і їдуть далі. Всі ці недоліки, які ми нині так критикуємо: уніфікація, глобалізація, відсутність смаку – це передовсім наслідки роботи бездушної продюсерської машини.
– А коли б вам як музиканту запропонували взяти участь у такому суто комерційному «ляльковому» проекті, але за великі гроші – погодилися б?
– Не знаю. Нехай, може, для початку й справді запропонують...
Лідія Мельник, «Львівська пошта»
Додав Art-Vertep 21 червня 2010
Про автора
Мистецький шлях починає у стінах «Львівської Політехніки», одразу відчуває тягу до експериментів зі звуком та бас-гітарою.
