Учасники

Автори / Андрій Содомора / «Львів для мене, мов книжка, де кожна сторінка - то своєрідний настрій»

Нещодавно у Львові, в літературній агенції «Піраміда», побачила світ нова книжка оригінальної прози відомого письменника і перекладача Андрія Содомори «Сльози речей». Книга дуже настроєва, дуже львівська, у ній автор запрошує нас у мандрівку Львовом, насамперед власним, внутрішнім.

Поява книги стала гарною нагодою для зустрічі і розмови з письменником і про Львів, і про труднощі перекладу, і про світ античності, який для Андрія Содомори не в минулому, а тут і тепер. Про новий переклад Вергілія, який вийде до Форуму видавців у Львові, про «Дистихи Катона», про загрозу українській мові і про те, що Шевченка теж можна трактувати з перспективи античності – в ексклюзивному інтерв’ю Андрія Содомори для ZAXID.NET.
- Вашу найновішу книгу оригінальної прози ви назвали «Сльози речей». Із чим пов’язана ця назва?
- Є у моїй бібліотечці античних авторів томик творів Вергілія. Я не раз перечитував його з олівцем - підкреслював ті рядки, які западали в душу. Серед них і цей, особливо зворушливий, де мова про «сльози речей». Лише потім я довідався, що цей Вергіліїв вірш має особливу долю: коли б зібрав усі його відлуння в новій європейській літературі, то, певно, вийшла б ціла вельми цікава монографія. В. Гюго, скажімо, назвав його краплиною безмежності. Це своєрідна поетична формула, яка у кожну добу набуває нових барв, нового сенсу, не пориваючи водночас із першотвором. А загалом цей рядок звучить у перекладі ось так: «Є таки сльози речей, і що смертне - торкається серця». Це той гекзаметр, який фактично започаткував у європейській літературі особливо цікаву для мене психологічну тему - людина й речі. Тему, яка не чужа й народній нашій пісні: згадаймо хоча б: «Діду мій, дударику…», де дуда мовби плаче за своїм господарем. Згадаймо з Вергілієвих «Пастуших пісень» пастуха, який, передчуваючи, що вже недовго залишається йому втішатися сонцем, передає свою сопілку іншому пастухові, мовлячи: «Ти будеш у неї другим». Речі залишаються, люди - відходять… Свою книжку, де провідною є тема людина і речі, своєрідна аура, що об’єднує і людину, й речі, серед яких і з якими вона живе, я назвав «Сльози речей».
- Ця книга привертає увагу художнім оформленням, численними світлинами, як відбувалася співпраця з фотохудожником?
- Мені дуже приємно, що й цю книжку проілюстрував високомистецькими світлинами Андрій Кісь, з яким я вже давно маю щастя співпрацювати. Майже всі мої книги, які вийшли друком у видавництві «Літопис», ілюстрував Андрій Кісь. У кожній з його світлин відчуваємо не лише високе мистецтво, а й уміння бачити кожну деталь, яка справді оживає, дихає в архітектурному, мистецькому контексті Львова. Ілюстрації Андрія Кіся - це те світло у книжці, що гармоніює з текстом, допомагає читачеві відчути й перейнятися настроєм кожного твору - новели, настроєвого образка чи медитації. У книжці зібрано різні моменти мого життя у Львові. А приїхав я сюди вступати в університет ще у ті часи, коли на Замкових пагорбах почала виростати телевізійна вежа. З тих часів назбиралось багато й моїх «світлин» - те, що мимоволі запам’яталося, збереглось у душі. Не маю звички вести щоденник. Але у кожного, десь у пам’яті чи в душі, є такий «писар», який, хочемо того чи ні, фіксує якийсь життєвий момент, порух життя. Спливають роки - і ті моменти випірнають із небуття, стають тими врятованими крихтами часу, які просяться на папір. Отож, книжка «Сльози речей» - це сукупність таких «світлин», які, ще раз кажу, дуже гарно перегукуються із світлинами Андрія Кіся: допомагають побачити Львів зсередини - що я відчув і передумав упродовж багатьох років…
Автор проекту – письменник Василь Габор - хотів, щоб у книжці був цикл такої суто львівської прози. Ті «львівські» речі писав я у різні роки мого життя у Львові. До речі, один зі шкільних своїх років я провів у львівській школі. Тут навчались мої старші сестри, і батьки вирішили, щоб і я бодай один рік навчався у Львові. Цей один рік (потім я знову повернувся в село) дуже багато мені дав саме в емоційному пізнанні міста: залишилось багато настроєвих спогадів, цих же «світлин», про що, зокрема, у настроєвій новелі «Гайдамацька, 2». Потім, уже студентом, та й довгі післястудентські роки, я винаймав мешкання у різних господарів, переважно у промислових дільницях Львова, зокрема в районі Замарстинова, тож мав добру нагоду приглядатись до Львова зсередини. Він для мене, мов книжка, де кожна сторінка - то своєрідний настрій, своєрідні «ілюстрації», які я намагався висвітлити словом, поділитися своїми враженнями з читачем. Тут переважно щось непримітне. Але саме це непримітне, якась постать, деталь, просто невловний порух часу (листок, що вихоплюється з-під мітли двірника, загублена жіноча рукавичка на снігу, людина-вітряк тощо) завжди виводять на якусь важливу, переважно психологічну, проблему. Одне слово, життя зіткане з моментів; цю «тканку» й спробував я перенести на папір, озвучити те, що «достукувалося» до мене, просилося на світ Божий…
- Мені ще дуже сподобалася новела «Настрій», що передає своєрідну атмосферу перед початком концерту. Ви любите класику?
- Це не так новела, як настроєвий образок, написаний одним реченням (півтора сторінки тексту). Своєрідний настрій тих хвилин перед виставою, коли в оркестровій ямі йде настроювання інструментів. Кожен інструмент тоді живе своїм, не залежним від іншого, життям. Кожному з них приємно бути собою, кожен наче квапиться побути собою, грати свою, власну, роль, поки не прозвучить оте найвище «ля», після якого всі ті інструменти - вже щось одне, впорядковане, гармонійне, де «я» підпорядковане єдиному - «ми». Але мене завжди цікавив саме цей настрій - настроювання інструментів. Ним я і намагався поділитись із читачем.
А щодо класичної музики, то пригадую собі один рік свого життя у дуже цікавої людини - Євгена Микитовича Гуменюка, науковця, працівника бібліотеки, згодом - історичного архіву. Він і запропонував мені пожити в нього, поки підшукаю собі якусь нову квартиру (з тієї, де я жив тоді, довелось піти). Так ось, у нього була прекрасна фонотека класичної музики, і вечорами, надто зимовими, ми, а з нами ще двоє наших приятелів, довго засиджувались за розмовами про літературу, мистецтво, загалом про життя (про це - в новелі «Флейта», а ще - в есеїстичному романі «Під чужою тінню»), а тлом для наших бесід були твори Бетховена, Баха, Вівальді, багатьох інших. Нині в такі бесіди, очевидно, втручається всюдисущий телевізор…
- Ці всі новели і образки у «Сльозах речей» пов’язані, і коли вже дочитуєш книжку, складається таке цілісне враження, подібно до мозаїки.
- Я тільки що згадував про есеїстичний роман «Під чужою тінню». Його ж варто було б назвати романом-мозаїкою. Справді, мозаїка - з окремих фрагментів, які творять цілість. Тут, у «Сльозах речей», враження цілості зумовлене фактично єдиною, про яку ми вже говорили, психологічною темою - людина і речі, а ще - постійно присутнім настроєвим тлом. Згадую собі далекі свої шкільні роки, предмети, які ми тоді вивчали. Серед них мені особливо подобались два - астрономія і психологія. Мікрокосм і макрокосм. Блукаючи вечірнім чи нічним Львовом, я любив забігати у внутрішні дворики - «колодязі». Там, коли глянути вгору, то в чотирикутнику неба, мов у кам’яному обрамленні, завжди можна було побачити бодай одну зірку - «безсонних сонце». Настрій тих «колодязів» - у вже згаданій новелі «Флейта». Андрій Кісь прекрасно передав дивовижну ауру тих двориків і справжню поліфонію сходових кліток. Сьогодні не вдається зазирнути у львівське нічне небо: внутрішні дворики переважно зачинені, «закодовані»… А повертаючись до мікро- і макрокосму, згадую Геракліта, який сказав: «Безмежною є душа людини: у якому напрямі б не йшов - не знайдеш їй меж». Макро- й мікрокосм наче переливаються одне в одного…
- У цій книзі є ще тема такої внутрішньої мандрівки Львовом – мандрівки світлинами із зображенням міста в минулому, мандрівка вглиб, в історію.
- Окрім писання, яке вабило мене зі шкільної лави, я любив музику, найбільше гітару, і рисунок. Так і в світлинах - сприймаю лише чорно-білі. Кольорові не промовляють до мене, не доносять настрою. Барви минулого (а світлина - то минуле) - це барви, на які має спромагатись душа. Минуле, якщо воно в кольорах, для мене втрачає саме ту загадкову, ностальгійну, таїну минулого, - не звучить, не торкається душі. Оглядання світлин давнього Львова пов’язано у мене з дорогими мені спогадами про Володимира Вуйцика, прекрасного знавця історії Львова, його архітектури, мистецтва. Ми вмикали настільну лямпу (Влодко був моїм сусідом, запрошував мене в гості) і, оглядаючи світлини, пускались у дивовижну мандрівку вулицями й площами старого Львова. З нічим іншим незрівнянне задоволення! Бо світлина - то лише імпульс, а далі - вже наскільки спроможеться душа черпнути з тієї давнини… Про ці наші мандрівки я не раз писав. Є і в цій книжці настроєва історія про одну із Вуйцикових світлин, що особливо запала мені в душу (майже детективна історія) - «Жінка в темному»…
- Ви так само відчитуєте давні написи на будинках Львова, книга була цьому присвячена – «ANNO DOMINI».
- Я лише один із авторів цієї книжки: перекладав переважно ті написи, які складені віршем. Книга (автор проекту Василь Габор), що вийшла у видавництві «Піраміда», привертає увагу передусім світлинами, що їх із такою любов’ю до Львова і з таким творчим хистом виконав Андрій Кісь. Кожна деталь тут, іще раз зауважу, - світиться якимось глибинним проникненням автора світлин саме у духовне життя міста. А ще велику роботу провів молодий науковець, викладач Львівського національного університету (є в нього і власні поетичні добірки), класичний філолог Маркіян Домбровський - подав ці написи у науковому контексті, дослідивши їхні літературні джерела.
- Дуже цікава ще перекладна Ваша книжка, що не так давно вийшла, – «Дистихи Катона». Як з’явилася ідея не просто перекласти їх, але й прокоментувати?
- Знову ж - випадковість. Був у мене (давно якось придбав, це теж окрема історія) оригінал Катонових дистихів. Час од часу, перебираючи книжки, беручи і її до рук, мовби чув її голос: «Коли ж мене перекладеш?..». Так би й не дослухався до того голосу (усе ніколи), якби, знову ж таки випадково, не зав’язав контакту з київським видавництвом «Грані-Т», яке видало в моєму перекладі поетичні оповідки для дітей Гайнріха Гофмана «Петер-Нечесаха». Радо погодилися видати й дистихи. А що це дистихи, тобто двовірші, то проблем із перекладом, радше з часом для перекладання, не було: виходячи з хати брав із собою «порцію» дистихів і впродовж дня й перекладав їх, не виділяючи для цього окремого часу, - реалізував засаду стародавніх: «Жити - значить мислити» (Vivere est cogitare). Та особливо вабила мене вільна сторінка справа (зліва у книжці мали бути два дистихи - латиною і в українському перекладі); сторінка справа - то наче поле для бігання думкою: беручи орієнтиром дистих, я розмірковував на ту тему - «бігав» думкою. Так воно і вийшло: ліворуч - двовірш на морально-етичну тему, праворуч, - оте поле для бігання. Отож, це не є коментарі у стислому значенні слова, академічні (я ніколи не полюбляв «чистої», «кабінетної» науки, філософії), - це, фактично, бесіда і з автором «Дистихів», і з нинішнім читачем. Прагнення поділитися з читачем тією приємністю - вільним рухом думки в духовному просторі. Є ж така народна загадка: «Що в світі найшвидше?» (Думка). А щодо провідних засад у «Дистихах», то вони «крутяться» навколо відстояних віками приписів - як людині жити, як поводитися з самим собою і з іншими людьми. Це своєрідне «резюме» античних філософських шкіл зводиться, по суті, (так мені принаймні видається) до Евріпідових слів, що звучать в устах одного з героїв його трагедії: «Чим люд живе простий, / Що схвалив він, / Тим радив би я керуватись»… «Люд простий» - це господар з його гідністю, порядністю, любов’ю до «всеплодющої матері» - Землі, з його працелюбністю, з його любов’ю і пошаною до рідного слова, до пісні. Яка доля нашого, українського, господаря - відома річ… Цікаво, що у Катонових «Дистихах» часто акцентована думка - бути приятелем самому собі. Справді. Годі бути приятелем комусь іншому, зігрівати його теплом, коли сам із собою ворогуєш, коли не плекаєш передусім у собі світла й тепла. Здається, у жодному з «Крилатих висловів» (є чимало таких збірників) я не надибав одного з найцікавіших, що належать Сенеці: «Поспішай до мене, але до себе - насамперед». Стежка до інших передбачає стежку до себе. Її, тієї стежки, сьогодні не так легко триматися, бо дуже вже багато того, що збиває на манівці - крику, галасу, видовищ. А стежка до себе вимагає тиші. Хтось гарно сказав: «З природою говоримо тихо». З природою - отже, з Богом. «Тихо», «тихесенько», до речі, - чи не на кожній сторінці «Кобзаря»…
- Перегукується з християнством, з заповіддю: «Люби ближнього свого, як самого себе».
- Засади античної філософії, зокрема, школи стоїків, дійсно живо перегукуються з християнською мораллю. «Бог усюди, Бог - побіч тебе, Бог - у тобі», - запевняли вони. Не нарікати на долю, а працювати; мало вимагати для тіла, багато - для душі; жити у злагоді з природою - ось основні засади, яких варто було б триматися й сьогодні…
- У Вас античність жива, а мову називають мертвою…
- Мова - душа народу. Душа, знаємо, - безсмертна. У написаному (текстах) - жива душа. То й мова, не залежно від того, чи послуговуємось нею у побуті, чи ні, - жива. І навпаки: ознаки повнокровного життя може втрачати сучасна, яка у повсякденному вжитку, розмовна мова, - коли вона пориває з живою природою, коли в ній обмаль фразеологізмів, коли замість живої, притаманної народній мові ритмомелодики - аритмія, коли дедалі менше слів, од яких «серце б’ється, ожива»…
- На Вашу думку, для української мови зараз існує загроза? Йдеться про русифікацію, обмеження вжитку, малу кількість перекладів іноземної літератури, тоді як в сусідній Росії може бути 5-6 книжок перекладено сучасного автора або ж по суті кожна нова, то у нас – лише одна…
- Про реальний стан речей (постійна загроза двомовності, брак підтримки з боку держави, колосальний наплив, дуже часто непотрібних, іноземних запозичень, зокрема американізмів тощо) - про це не говоритиму, бо це - загальновідоме. Скажу лишень те, що від нас самих, від кожного зокрема, багато залежить. Тут знову ж таки аж надто актуальний заклик Тараса Шевченка: «Й свого не цурайтесь». Ми втратили (майже втратили) нашу національну форму - дієслівний заклик, без якого жодна народна пісня не обходиться: «Працюймо», «веселімося», «заспіваймо», «роздуймо, браття, вогонь завзяття», «Кріпім, кріпім серця»… Тепер - «давайте» (як у російській, англійській, інших мовах). Втрачаємо ступенювання прикметників («більш», «найбільш» - уже норма!). Втрачаємо кличний відмінок, що передає особливу рису нашої ментальності, нашої душі: творить особливу синергетичну ауру при звертанні: «Земле моя…», «Україно моя…», «Бабусю рідненька…», «Ой, коню мій, коню…» Замінімо ті форми називним відмінком - відчуємо різницю. Біда приходить тоді, коли перестаємо, власне, відчувати, різницю й керуємося лише «правилами» (до речі, ніколи не полюбляв цього слова)… Що вже казати про лексику, надто - у дитячій сфері: «коляска», «качелі», «площадка», «малюк», «растишка»… Та хіба можна зрахувати ті слова, які приходять на зміну нашим, у національний ґрунт закоріненим, інструментованим на «о» - «візочок», «гойдалка», «майданчик», «хлопчик», «ростинка»… Тільки глибинна любов до свого - запорука того, що не знеособимось в урбанізованому нинішньому світі…
- Ви працюєте постійно з мовою, з перекладом. Труднощі перекладу на якому рівні найбільше існують – на лексичному, фонетичному чи на ментальному також?
- На всіх рівнях - труднощі. Без них переклад був би нецікавим заняттям. До речі, для мене, перекладача, якоюсь мірою перекладознавця, найцікавішою є проблема неперекладності. Не поезії загалом - окремих речей, зокрема знаменитих ліричних мініатюр, на зразок «Нічної пісні подорожнього» (?ber allen Gipfeln…) Й.-В. Гете, «Белеет парус…» М.Лермонтова, інших (більшість перекладознавців загалом не визнають неперекладності; про все це - у моїй книзі «Студії одного вірша»). Якщо ж мова про античну поезію, то її неперекладність полягає у відмінності систем віршування. Античні поети (їхня версифікація - це чергування довгих і коротких складів) малювали звуками. У знаменитому Горацієвому «Exegi monument(um)», у протяжності напруженого «е», високого «і», у відповідних акцентах («акцент» - дослівно «приспів») - сама дія, граничні зусилля, подвиг у прямому значенні слова. У нас, як не «прикрашуймо» оригіналу, як його не римуймо, - статика, констатація, декларація («Мій пам’ятник стоїть, триваліший від міді…») або, словами Верлена, - «література»… Отож, якби мені був цей вибір: «Хочеш побачити Горація чи почути його?», я б не вагався: «Почути!»…
- Ви зараз працювали над Вергілієм, це останнє наразі, що ви переклали?
- Я щасливий, що доля дозволила мені завершити працю над найулюбленішими для самого ж Вергілія творами, найдовершенішими - тими, що присвячені «сільській» темі: «Буколіками» (Пастушими піснями), «Георгіками» (Поемою про землеробство) та «Малими поемами». Насамперед тому, що нині вони вкрай важливі й актуальні, адже повернення до моралі - це повернення до землі. Вони є прекрасним зразком того, як поетичний образ єднається з думкою, сільська праця - з філософією (згадаймо вроджену любов нашого селянина до роздумів про вічне). Вони - пов’язані зі Львовом: на кам’яниці «Пір року» (Вірменська, 23) - мистецькі рельєфи сільської праці, що їх виконав як ілюстрації до відповідних місць Вергілієвої поеми скульптор Г. Красуцький (бл. 1882 р.); вони - у згаданій книзі «Anno Domini». Врешті - я народився в селі, там виріс, там дослухався до мови, яка ще пахнула селом. Тому впровадити ті, вже призабуті нині мовні пласти у свій переклад було не лише приємністю, а й моїм обов’язком - перед селом, перед батьками…
Котляревський переспівав Вергілієву «Енеїду». А от, ще до Котляревського, Вергілієві «Буколіки» брався перекласти український письменник ХVІІІ ст., уродженець Чернігівщини Опанас Лобисевич, аргументуючи свій намір тим, що «запах думок», висловлених рідною мовою, «єсть найсладчайший». Ось цей «запах думок», те, що торкається серця, я всіляко намагався передати у сучасному перекладі.
- То Вергілія можна сподіватися до цьогорічного Форуму книговидавців?
- Згадані твори Вергілія справді мають вийти у видавництві «Літопис» до цьогорічного Форуму книговидавців, принаймні, все для цього робиться. Книга буде багатоаспектною: тут і повний поетичний переклад цих творів, й обширна передмова, й такі ж обширні коментарі, і попередні спроби перекласти дещо з тих творів (тут - і повний переспів «Георгік» у виконанні Осипа Шухевича, з передмовою Івана Франка), і добірка Вергілієвих афоризмів, включаючи й «Енеїду», з багатоплановими коментарями тих знаменитих висловів (серед них - і згаданий: «Є таки сльози речей…»). Афоризми, до речі, подані й в оригіналі, тож читач матиме змогу зіставити їх із перекладом і побачити, що вдалося зробити перекладачеві, а що - поза межами можливого…
- У передмові до перевидання «Живої античності» Ви написали, що не хотіли би, я так зрозуміла, побачити батьківщину ваших героїв, античних поетів, боїтеся якогось розчарування?
- І так, і ні… Побачити, звісно, хотілося б. Але я не люблю подорожувати. До того ж, за довгі роки спілкування з античністю виробив уявний, доволі виразний образ усіх тих місць. Якось я надіслав грецистові, професорові Віктору Ярхо (був у ті давні роки опонентом моєї кандидатської дисертації), свою «Живу античність». За який час він відгукнувся, і, пам’ятаю, була в його листі така фраза: «А Лесбос ви описали так докладно, мовби тільки-но звідти повернулися». Все ж, коли б опинився, скажімо, в Італії, то одразу б поспішив туди, десь за сорок кілометрів од Риму, в гори, де Горацій мав свою «сільську хату» - віллу (збереглась, бачив я на фотографіях, навіть викладена мозаїкою долівка)…
- Над чим наступним плануєте працювати, після перекладу Вергілія?
- Є різні задуми. Хочу попрацювати в есеїстичному жанрі. Хочу й афористикою зайнятися: вибрати найцікавіші вислови і показати їхнє життя у часовому зрізі - барви, яких додала їм наша доба, тим самим проілюструвати тяглість думок ідей, образів упродовж тисячоліть, їхнє, сказати б, самостійне життя в духовному просторі. Давно ношуся з думкою спробувати писати естетичні коментарі до «Кобзаря». Говорити не про те, що на поверхні (скажімо, про образ Прометея у «Кавказі», перегуки з творчістю Овідія тощо), а про те, що з першого погляду начебто нічого спільного з античністю не має. Скажімо: «Реве та стогне Дніпр широкий…» Хто знайомий з античністю, той, очевидно, згадає, що річкові боги в давнину, чоловічі божества (ріки в античних - чоловічого роду), поставали у вигляді биків із золоченими рогами. Або: «Сонце заходить, / Гори чорніють…»; контрастне зіставлення багряного з чорним ще в колористичній палітрі Гомера має особливий емоційний сенс. Згадані фрази, а ними рясніє «Кобзар», коли так на них глянути, набувають своєї глибини й особливого звучання у широкому контексті європейської, передусім античної, літератури…
- Деякі з Ваших книжок уже неможливо знайти в книгарнях, зокрема, маю на увазі «Під чужою тінню», яка мені свого часу дуже сподобалася. Чи планується зараз щось до перевидання?
- Плани є, а от руки, як кажуть, не доходять. Перевидання - відповідальна річ: потрібно уважно перечитати книгу, усунути деякі похибки (без них не буває), дещо й змінити, увиразнити, проакцентувати, відповідно до нинішнього дня. Треба було б перевидати й «Наодинці зі словом». Тут я втрутився б найсуттєвіше (це була фактично моя перша книга у «Літописі»): впорядкував би жанрово, зробив би трішки лаконічнішою тощо. Взяв би й сам на озброєння пораду Катона - читати якомога уважніше…
- Щиро дякую за розмову і бажаю творчої наснаги та нових книг.

Довідка ZAXID.NET

Aндрій Содомора, член СП України, кандидат філологічних наук, перекладач, письменник, автор численних, переважно поетичних перекладів творів письменників античної та післяантичної доби. Народився у священичій сім’ї 1 грудня 1937 року на Львівщині. Студіював класичну філологію у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, ще студентом почав перекладати твори античних авторів. Андрій Содомора продовжує латинську «борозну» Миколи Зерова, грецьку — Бориса Тена.
Окремими виданнями вийшли твори грецьких драматургів в його перекладі: Есхіла (1990), Софокла (1989), Евріпіда (1993), Арістофана (1980), Менандра (1962); римських поетів та філософів: Горація (1982), Лукреція (1988), Овідія – «Метаморфози» (1985; 2008), «Любовні елегії», «Мистецтво кохання», «Скорботні елегії» (1999), Тібулла, Проперція, Овідія – «Римська елегія» (2009); Сенеки (1996, 1999, 2007), Боеція (2002), середньовічних латиномовних поетів – «Поезія ваґантів» (2007); М. Гусовського – поема «Пісня про зубра» (2007); з німецької – віршові оповідки для дітей «Петер-нечесаха» Гайнріха Гоффмана (2007), багатьох інших авторів (у часописах та антологіях).
Автор оригінальних творів (працює у жанрі новели, есе, літературного портрета та ін.): «Жива античність» (1983, 2004, 2009), «Наодинці зі словом» (1999), «Під чужою тінню» (2000), «Сивий вітер» (2002), «Лініями долі» (2003), «Студії одного вірша» (2006), поетичних збірок «Наодинці зі Львовом» (2005) та «Пригорща хвилин» (2007). Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Лауреат премії імені Максима Рильського, літературної Нагороди Антоновичів та обласної премії імені Михайла Возняка.

Наталка Малетич, ZAXID.NET

Додав Art-Vertep 09 липня 2010