Автори / Борис Гуменюк / Втеча у дитинство
Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба: Повість. – Київ: Вид-во Сергія Пантюка, 2009. – 128 с.: іл.
Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає
Антуан де Сент-Екзюпері.
Нова книга, про яку йдеться, київського письменника і нашого земляка (народився у селі Острів на Тернопільщині) Бориса Гуменюка – романтична казка. Читач, котрий добре обізнаний зі світовою літературою, зразу зрозуміє, «звідки дме вітер». Примріяти маленького принца можна тільки один раз, перший, все потому виглядатиме примаскованим запозиченням. Але Б. Гуменюк ризикує свідомо – створюючи свій варіант про дівчинку Олесю, що прибула з неба, присвячує твір пам’яті видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері.
Назва повісті – образ-перифраз навертає читача у відповідний настрій, бо прибути з неба можна тільки у казці. Проте, більше нічого казкового, окрім зачину, текст не містить. Все решта – це абсолютно земний діалог дорослого мужчини з маленькою дитиною, коли дитина ставить питання, а чоловік, шукаючи на них відповіді, дивується, як мудро влаштовано світ і як із часом багато втрачено з того, що органічно було властиве йому колись у дитинстві.
«Олеся була дивовижною дівчинкою. Причому дивовижне у ній було все. Вона дивовижно поводилась, дивовижно була зодягнута, дивовижно говорила, а думки і судження, котрі вона висловлювала, були дивовижної сили та краси». Погодитися із цим складно, бо про що дивовижне свідчить ця перша-ліпша цитата: « – Як багато цікавих речей! – захоплено говорила вона (Олеся – Т. Д.), по черзі торкаючись то старого настінного годинника з курантами, то настільної лампи з похиленим абажуром, то затиснутого книгами на етажерці дерев’яного клоуна, – я ніколи в житті не бачила таких! – Речі як речі, – відказував я, а про себе думав: мотлох. Німі свідки проминулого життя. Ніяк не зберуся позбутися їх. – Та ти що! – злякано вигукнула Олеся, так, наче прочитала мої думки, – як ти можеш так говорити про речі, які прослужили тобі стільки літ?!». Ловлю себе на думці, що схожі думки притаманні будь-якому вікові й станові душі: як, бува, кортить позбутися давно відслужілої речі, але, чомусь, рука не піднімається, бо жаль, адже з нею пов’язано дещо тільки твоє, особисте. Свідомий акцент на меблях, існуючих тепер хіба тільки в музеях, підсилює ностальгійний тон розмов із небесною принцесою. Тобто, якщо вертатися у дитинство, то у відповідному антуражі! В деталях фону присутня театральна естетика, а театр – це завжди змодельована ситуація, певна жанрова невідповідність реальності, тобто, гра. У художньому творі це відгонює штучністю.
Іван Андрусяк, репрезентуючи цю книгу, зауважив: «Не знаю, скільки мине часу, але певен, що рано чи пізно цю повість Бориса Гуменюка з розпростертими обіймами прийме наша...доросла література». Не маю нічого проти – це повість для дорослих. Наративні діалоги alter ego з Тою, що прибула з неба земні й реальні: про книги, про вірші, про птахів і людей, про метелика і мураху, вужа і змію, акваріумних рибок, про троянду і кактус, про стіл, вікно і двері, про дзеркало, яке не мало власного обличчя і ніколи не бачило себе (про дзеркало інакше не скажеш – Т. Д.). По цей бік діалогу – дитина, що бачить світ незамуленим поглядом, а з іншого – повний комплект стереотипів, що нав’язані цивілізацією: «З поміж усіх, кого досі доводилося бачити їй, люди були найдивнішими... вони на кожному кроці запевняли, що у їхньої подорожі є мета, до якої, однак, жодному з них поки-що не вдалося дійти, тому сенс цієї мети вони уявляли собі дуже приблизно». Бігме, це про нас!
Б. Гуменюк написав прекрасну прозору річ. Чому прозору? Та тому що текст аж світиться від добра. Від повісті до читача йде потужний струмінь позитиву і ще чогось давно забутого дорослими людьми, напевно, безпосередності у спілкуванні зі світом, що нас оточує.
Десь на половині свого життя ( саме у віці Йсуса Христа плюс п’ять-сім років), кожна людина переживає кризу свідомості й наполегливо шукає шляхів для її подолання. Втеча у дитинство – один із них. Згадаймо самих себе: які дражливі емоції викликають у нас спогади (не обов’язково про дитинство), але неодмінно про минуле. Чи допомагають вони переосмислити пережите і знайти новий шлях у житті? Філософи кажуть, що допомагають. Напевно, так думає і Борис Гуменюк. Інакше він не написав би цю книгу:
«Що тут коментувати? Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа (виділення моє – Т. Д.), я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо. Значно важливіше інше: коли такі посланці приходять – а у мене є підозра, що, свого часу вони приходять до всіх без винятку людей – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».
Я теж вірю у дива і не боюся неможливого. Дякую Борисові Гуменюкові за те, що він про це нагадав.
Додав markiza 14 липня 2010
