Автори / Анджей Стасюк / Анджей Стасюк: «Воскрешаю труп Європи» (Інтерв’ю з письменником)

 Центральна Європа — то є концепт двох мрійників, а до того — політичний задум німецького романтизму, задум німецької домінації в цьому регіоні. Німецьке мрійництво, німецький романтизм: домінувати в регіоні, якого не існує — говорить в інтерв’ю виданню DZIENNIK письменник Анджей Стасюк. Власне, про це говориться і в його новій п’єсі — «Темний ліс» («Ciemny las»).

Анджей Стасюк, лауреат літературної нагороди «Ніка», відомий пердусім як прозаїк, хоча він також є автором трьох творів для театру. До книгарень надійшла чергова драма, написана письменником — «Темний ліс». Розповідь про робітників зі Сходу, які заготовляють у лісах Заходу деревину і чекають, аби зайняти місце своїх працедавців. Бо, як стверджує письменник, є така вже звична річ, коли найперше на місце людей Заходу приходять європейці з нашої частини континенту, а потім їх замінять склоновані китайці. Однак Анджей Стасюк не пропустив нагоди подати прозу і свої улюблені центральноєвропейські пейзажі. Вони мають повернутися — в новому романі, над яким нині працює автор. Незабаром на екрани вийде фільм, сценарій якого створив Стасюк на основі власних «Галицьких оповідань» («Opowiesci galicyjskich»).

Макс Фузовский (Max Fuzowski): Чи Ви любите бавитися стереотипом людей зі Сходу? Це Ви робите як у найновішій п’єсі «Темний ліс», так і в попередній — «Ночі» («Nocy»).

Анджей Стасюк: Ви знаєте, обидві п’єси — то комедії, то, власне, навіть театр-буфф, чи, простіше мовлячи, блазнювання, бурлеск. І тому нема нічого дивного в тому, що довелося використати стереотипи, кліше, майже готовими персонажами і ситуаціями, що взяті просто з життя. Але ці стереотипи в однаковій мірі стосуються і Сходу, і Заходу. А чи люблю я їх ? Я для себе ще цього не вирішив. Я просто використовую їх, бо це є досконалий літературний матеріал, власне, готовий напівфабрикат. Їх можна переробляти, посилювати, послаблювати, змінювати їх значення на цілком протилежне, можна, врешті-решт, зневажати їх. Але потім виявляється так, що ми не можемо бути без них, не можемо без них дати собі раду зі світом.

Чи вважаєте, що ці стереотипи й далі актуальні?

Мені здається, що чим далі, тим актуальнішими вони стають. Починаючи з травня 1945 року ще не було такої зустрічі Сходу із Заходом. То є зустріч небувалих масштабів. Бездомні берлінці лаються польською. Вони сидять у метро зі своїми німецькими вівчарками, п’ють пиво і за кожним словом — «курва» з чудовим німецьким акцентом. Але ця зустріч Сходу та Заходу відбувається в просторі, вкрай загромадженому стереотипами: бідні зустрічаються з багатими, працівники — з працедавцями, добропорядні бюргери — із жебраками, і так далі. Крім того, вони зустрічаються переважно на Заході, ще й тому в цьому немає рівноваги. Та ще й дотого весь світ навколо зробився таким мінливим та складним, що тільки стереотип дає нам ілюзію того, що ми щось у ньому розуміємо. Поп-культура, яка вже стала нашим природнім середовищем, є нічим іншим, як зібранням стереотипів.

«І, видно, то ніколи не скінчиться. Аж поки вони не вимруть і не перестануть потребувати нас» — говорить герой Вашої п’єси, що походить зі Сходу й працює на Заході. Це не дуже оптимістичне бачення. Ви бачите майбутнє в таких похмурих барвах?

То не я — то герой. Але, звичайно, і моє бачення досить песимістичне — такий вже я маю характер. Бавлюся похмурими візіями. Оптимістичне бачення не дає ані достатнього драматизму, ані комічності. Я просто конструюю якусь ситуацію, яка проростає корінням в нашу повсякденну дійсність, і даю можливість їй вільно розвиватися. Зрештою, ця візія не є похмурою до кінця, бо все ж таки Схід займає вимріяне місце після померлого Заходу й цілком блискуче наслідує небіжчика. Ні, таке бачення не є до кінця песимістичне. Воно навіть — у первісному розумінні — радісне.

Ви написали драму для театру в Граці. Чи лякає австрійців те, що спочатку ми, а потім китайці займуть їх місце? Чому в той момент, коли політики намовляють поляків іти на роботу до їхньої країни, Ви робите щось зовсім протилежне?

А Ви думаєте, що моя п’єса може вплинути на Європейський ринок праці? Чесно кажучи, не думав про це. Так, звичайно, у цьому є певна легковажність. Однак я взагалі не думаю про політику та політиків, коли займаюся серйозною справою, зокрема, коли пишу комедію. Зрештою, політики тільки вдають, що вони щось знають. Дійсність відбувається зовсім без їхньої участі. Вони можуть говорити що завгодно, але Євросоюз без нас просто не зможе обійтися, а потім без китайців, або робітників, склонованих десь у Китаї. Все таки не гаймо часу і не закриваймо очі на цивілізаційні зміни, адже професія прибиральника або чорнороба на будівництві не принесе престижу в Люксембурзі чи у Франції. Так мені здається, хоч, само собою, я можу помилятися. Дивні речі відбуваються на світі. Нещодавно угорський уряд оголосив про те, що вони мають дефіцит на працівників певних професій, наприклад, філософів і письменників.

Складається враження, що «Темний ліс» має в собі антиєвроінтеграційні думки. Це тому, що прийняття країн Центральної Європи здається як «старим» мешканцям Євросоюзу, так і нам великою несправедливістю?

П’єса не має таких думок. Чи таке відбувається у всьому Євросоюзі? Чи є який інший Євросоюз? Це скоріше реальність великого переселення народів, це розповідь про те, що нічого не змінюється, про те, що навіть якби не було Євросоюзу, Схід, як і тисячі років тому, мандрує старим шляхом на Захід. Як гунни, авари, франки, лонгобарди, слов’яни і так далі. Це триває постійно, і це дійсність. Зі Сходу на Захід. Німці в минулому столітті спробували чинити спротив цьому фаталізмові, але невдало. Тому я б необмежував би цього євроінтеграційними рамками. Це ані антисхідне, ані антизахідне.Всі там однаково паскудні та смішні. Зараз я собі думаю, що «Темний ліс» -феміністичний навіть. Там є думка про те, що врешті-решт замість чоловіків — водіїв, робітників і т.і. — прийде колись Жінка зі Сходу, і нарешті настане якийсь спокій, гармонія — майже утопія.

Александр Качоровский (Aleksander Kaczorowski) написав, що Центральна Європа вже зіграла свою роль, і вже час її поховати. Чи подіяєте таку думку?

Алекс, напевно, має рацію, але з іншого боку уся так звана Центральна Європа не могла цілковитио занепасти. Вона завжди існувала як фікція, вигадка, а таке існування руйнується найважче. В ній скоріше щось змінюється, в ній відбуваються метаморфози. Не виключено, що нові країни Євросоюзу стануть в певний спосіб стануть спадкоємцями Центральної Європи — у більш або менш свідомий спосіб. Все ж таки краще брати за пункт відліку міфологічну Центральну Європу, ніж якнайреальніший радянський комунізм. Але, може бути, це моя ілюзія. І той же час у літературі не варто спішити з похороном. Все ж таки література — то один із видів вічного життя.

То якою ж здається її роль сучасній літературі?

Дуже добре виглядає. Весь цей час — дуже живий труп. Весь цей час відбуваються його воскресіння. Останнім часом, приміром, в Україні. Юрко Андрухович пристойно воскрешає її в своїх книжках. Тарас Прохасько, зрештою, в своїх «Непростих» теж робить це геніально. Або Адам Бодор, угорець з Шедмогрода зі своєю похмурою, невідомо звідки взятою трансильванською образністю. І це тільки найближчі відомі мені приклади, бо ті книжки вийшли саме в нашому видавництві. Ви знаєте, що в літературі добре мати якусь географію — бо в такому разі набагато легше пишеться — навіть якщо то географія видумана. Як такі дива трапляються в небі, то в цьому нема нічого незвичайного. Але коли вже в географії, то робиться цікаво. І та літературна Центральна Європа — це і є та сама країна чудес. Юрко Андрухович завжди повторює, що бути письменником з України, з Галичини — дуже добре, бо коли їдеш на Захід, можеш розповідати про нестворені речі, снувати якісь неправдиві історії, а публіка буде свято вірити в це, оскільки то все відбувається «десь далеко», в «не зовсім» Європі, в світі нібито реальному, а водночас настільки екзотичному, що нагадує Макондо (місце дії роману Г. Маркеса «Сто років самотності» — примітка перекл.), тільки з дещо холоднішим кліматом. То та Центральна Європа є для письменника дуже добра річ: декадентська, перетравлена, припсута, а загалом — весь час досить жива.

Мешканці Центральної Європи вже змогли її для себе відкрити? З ваших книжок можна вичитати, що, скоріш за все, ні.

Я вповні не знаю, що відкрили мешканці, справді. Центральна Європа — то є концепт двох мрійників, а до того — політичний задум німецького романтизму, задум німецької домінації в цьому регіоні. Німецьке мрійництво, німецький романтизм: домінувати в регіоні, якого не існує. Натомість мешканці живуть у своїх селах, містах і державах, але не в регіонах, створених уявою. Інколи мій сусід згадує, що іще перед першою війною з Воловця ходили на заробітки до Угорщину. І то не до Верхньої Угощини, тобто теперішньої Словакії, а до справжньої Угорщини, на Угорській низовині, бо там сінокіс та жнива завжди починалися раніше. Тому можна було заробити трохи форинтів і ще повернутися і встигнути обробити своє поле у Воловці. Але цей спогад, той сантимент стосується власне Цісарства, Австро-Угорщини, ніж якоїсь там Центральної Європи.

Як Вам працюється над новим романом?

Повільно і систематично. Майже щодня зазираю до нього і бачу, що нового трапилося з його героями. Але то відбувається дуже повільно, бо одночасно пишу дві інших книжки. В мене ніколи не виходило писати тільки одну.

Ви в ньому так само повертаєтеся до місць, знайомих з книжки «Дорогою до Бабадагу»?

Ну, то є трохи роман дороги, і герої просто собі їдуть старим фургоном десь між Нижніми Бескидами та Шедмогродом. Тими дорогами, якими сам подорожував у останні роки. Люблю ті краї і хотів би ще трохи пописати про них. Але зараз пишу сюжетно, іноді навіть сенсаційно. Наприклад, зараз оце мої герої в Меджилаборцах у Словаччині, торгують уживаним одягом біля музею Енді Воргола. Той музей і справді там є, бо то є рідні місця художника. А крім нього, більше нічого там немає. Оптовий магазин китайського одягу та дуже багато циган. Це дуже гарний ландшафт для роману.

Нещодавно Ви говорили про те, що хочете помістити у новий роман героїв, уже знайомих із «Галицьких оповідань» та «Дев’яти».

Так, це правда.Я потроху починаю старіти й хотів їх усіх мати біля себе. Не хотолося б когось відкинути, зрадити. Як я уже їх видумав, то є трохи відповідальний за них. Тому вони всі й зустрічаються в новій книжці у моєму вигаданому світі десь між Воловцем і Шедмогродом. Так воно якось із плином часу само склалося. Цілком природньо, без примусу. З цього якийсь космос постає, і то вже, напевне, так і буде.

Якщо докладніше, то що відбуватиметься між Воловцем і Шедмогродом? Про що буде роман?

Про двох сорокадворічних чоловіків з невеликого міста. Про двох таких парубків, у яких вітер сипле пісок ув очі, а вони все одно йдуть вперед. Вони мають борги, старий фургон, але борються. То справжні герої повсякденності, провінційної Польщі, але, напевне, і решти світу, також, скажімо так, провінційного. Але і любов там також є, любов до дівчини з одного веселого словацького містечка, є інші країни: Угорщина, Румунія, є великі плани, пригода, допомога, втрачені ілюзії, але врешті-решт — самі лишень дива і зачудування… Сам іще не знаю до кінця, бо зараз я тільки десь на половині. Але люблю про них, про героїв, думати. То мені приємно.

Увесь час чекаємо екранізації "Галицьких оповідань ". Ви вже бачили стрічку. Як Ви оцінюєте цей фільм?

То, напевне, звучить дещо по-дурному, але мені подобається. Скільки років то все тривало — від часу написання до самого фільму — непевне, років десять. Дивлюся на то все як на щось чуже, із чим уже давно втратив контакт. Так що отак у мене з фільмами. Режисер у часі зйомок та монтажу немов сам собі пан, а ти вже своїми емоціями нічого не зміниш. Так уже потім, коли бачив уже майже закінчений фільм, він мені сподобався як фільм, як історія вже когось іншого. Але файно. То є трохи казка, трохи метафізична комедія, трохи народна оповідка. Але є трохи й заперечень, я мушу сказати, що немає там так багато елементів соціальної критики і ознак розчарування довколишньою дійсністю. Менше з тим, зато вдалося залучити зарубіжних виконавців. Головні ролі грають словачка та чех, Зуза Фіалова (Zuza Fialova) та Іржи Махачек (Jiri Machacek) , и такий транскордонний фільм з’явився.

Чи вважаєте Ви, що режисер фільму Даріуш Яблонський (Dariusz Jablonski) впорався з перекладенням Вашої прози на мову кіно?

Ну, і що я маю на це відповідати? Адже Дарек то зараз читає. Я Вам скажу, що я на тому не знаюся — впорався чи не впорався. Мені подобається. Нехай то вже Дарек сушить собі голову над тим, чи він впорався. А зрештою, то вже його розповідь та його історія. Я — тільки глядач.

Додав Art-Vertep 27 березня 2007