Автори / Рубанівське Свято-Покровська церква / Отець Василь: про подорож до старої кiрхи (с. Миколай-Поле)
На горищі своєї біленької хати дід Марко зазвичай сушив велике листя тютюну, яке я потім допомогав йому різати дрібненько на махорку, а він збирав її в пошитий йому бабусею кисет. На цьому горищі, окрім різних цікавих речей (одного разу я знайшов біля самої стріхи в соломі навіть справжній морський кортик) стояв ящик з книгами - творами Леніна і Сталіна, в твердій темно-коричневій обкладинці. Ніхто ніколи цих творів не читав і навіть ніколи про них не згадували. (Але десь аж у восьмому-дев'ятому класі я все ж таки вирішив вивчити "труди" цих вождів і жахнувся від нелюдської злоби, якою були наповнені їхні книги.) Один із синів діда Марка був головою колгоспу і він, мабуть, був зобов'язаний мати ці твори. А як вони потрапили на горище до діда Марка - хто його знає. Так собі й пилились в ящику біля причілку. І ми, діти, коли гралися в жмурки на горищі з острахом обминали ящик подалі, побоюючись цих "твердих" книг, хоч і не розуміли ще, хто такі - Ленін і Сталін, бо в нашій сім'ї про них ніколи не розмовляли - повний мовчок, ні гу-гу, начебто ні першого, ні другого й на світі ніколи не було. Тому і росли ми якось легко, вільно, не затурконо і для нас ніякої совєцької влади ніби й не було.
А от, згадуючи бабусю, я й досі дивуюсь. Що вона хотіла нам сказати й пояснити отим своїм дивним вчинком, коли, бувало, насмажить велику сковороду картоплі, й перед тим, як поставить її на стіл, лізе на горище, бере з ящика один з томів Сталіна й віддирає тверду палітурку, кладе її на стіл і ставить на неї сковороду з засмаженою з цибулею картоплею. І Сталін опинявся під гарячою сковородою. А коли вже палітурка дуже засмалювалась, бабуся кидала її в піч і лізла знову на горище за черговою палітуркою під сковороду - з творів Леніна.
Як вона не боялась - не знаю. Чи такою наївною була. Чи це була така її протидія безбожним вождям, а може вірила і сподівалась на те, що ми хоч колись зрозуміємо, що творили з українським народом ці кровожерливі антихристи і для якої потреби годяться їхні твори. Ну й бабуся! А тиха така була, мовчазна, побожна: І я дуже любив її.
Але й дідуся Марка я теж любив і поважав, бо він ніколи не відмовлявся брати мене з собою, коли возив на волах в Миколай-Поле (сусіднє село) на млин зерно або насіння соняху на олійницю. Для мене завжди це була незвичайна подія, чудова пригода. Миколай- Поле було колись німецькою колонією і коли вперше мене взяв дідусь туди з собою, хтось із моїх братів сказав: 'Ось побачиш, там, як в городі, навіть цегляні будинки і лікарня є, і крамниця з чайною, де лимонадом торгують. А ще й розвалини лютеранської кірхи, не те що у нас в Широкому - від козацької церкви й цеглинки не зосталося..."
- Цоб, цабе, - тягли воли підводу, в якій кожен на своєму лантусі сиділи ті, кому прийшла потреба намолоти муки чи збити олії. І кожного разу це були інші люди. То, бувало, з нами їздив сусід Тимофій ("Бог є любов', - дражнили його, бо він був баптистом і часто повторював цей вислів), то поселенець художник Михайло (йому власті дозволили жити в нашому селі після Сибіру), який хрестився не так як ми, а зліва направо, бо був греко-католиком. А інколи - навіть Йона, зовсім загадкова людина, "характерник", - чув я, казали про нього. От, бувало, якщо хтось захоче навчитися грати на чомусь, йде до нього вночі, а Йона виводить такого в чисте поле та й каже: "Ставай спиною до мене і не озирайся, а дивись тільки вперед - там перед тобою почнуть з'являтись різні страхіття - звірі, змії, перевертні й будуть приступать до тебе, верещать, гавкать, хапать тебе, а ти не бійся їх, хоч як би страшно не було. І якщо не злякаєшся, і витримаєш це - всі страхіття вмить згинуть. І тільки тоді повернешся обличчям до мене і я дам тобі баян - і ти заграєш..." Було багато
охочих, але витримував мало хто. Я навіть дружив з одним з таких, найкращим музикою на селі. Він мені сам признавався, що колись зовсім не вмів грати, хоч і дуже хотілось, до того часу, поки не сходив до Йони. А страшно ж як було, не дай Боже! Зате потім, як взяв баян, та як заграв - та все, що ти хочеш! Тепер на всіх свайбах грає...
...Тягнуть воли, тягнуть. З бугра на бугор, години зо дві, а то й більше. І розмова тече така ж розважна, мудра. Чого я там тільки не наслухався! А все ж найцікавішим для мене було те, що балакали вони на різних мовах. З української перейдуть на турецьку, потім на польську чи грецьку, чи італійську. І всі мови такі гарні, такі цікаві.
- Дідусю, а як ви навчились розмовлять отак? - чухаю я потилицю, - навчіть і мене.
- Доля мене навчила, Васю, і тебе навчить. Де жив, на тій мові й розмовляв. В Турції - на турецькій, в Хорватії - на хорватській, в Німеччині - на німецькій. Так треба. Треба поважати той народ, де живеш і його мову, бо кожна мова - Божа. І хто Бога знає, той і мову буде любити тієї країни, в якій живе. Інакше и бути не може, якщо ти справжня людина. Он подивись, як багато зірочок на небі, яка краса. А якщо взяти оту й оту, а ще й оту зірочку - вже сузір'я вийде, Волопасом в народі зветься, небо прикрашає. А ще он Стожари - бачиш як сяють! Так і з мовами, чим більше знаєш їх, тим людянішою, осяйнішою стає душа. А то інакше можна вовкулакою зробиться, на людей визвіряться, Божим нехтувать...
Вже світало, коли ми під'їжджали до млина. З волів знімали ярмо, давали їм сіна - хай відпочивають.
- А ми, Васю, сходимо в кірху, - брав дід Марко мене за руку, - помолимось.
- Треба, треба помолиться, - погоджувались наші супутники.
- Ось і кірха вже, за деревами, кущами заросла, - дід відпускав мою руку і я відчував, що він ставав якимсь урочистим, піднесеним, просвітленим. І таким і заходив в кірхy, в розвалля без даху, без вікон, без дверей. А за ним і я, і всі. Кожен по-своєму хрестився, кланявся. Дід Марко читав "Отче наш". Потім ще деякий час всі мовчки стояли на колінах і я бачив, що вони плачуть...
...Нарешті, і наша підвода заїхала в ворота млина, я старався скрізь і всім допомогти: і зерно засипать, і лантуха підставить під муку, і перенести все на підводу... А в олійниці так пахло свіжею олією! І макуху нам видали - на халву схожу!
- Слава Богу, добре впорались!
Знову запрягали волів і на зворотньому шляху спочатку зупинялись біля криниці під греблею. Дідусь діставав окраєць хліба, наливав в кришку з бідона олії, підсолював її, ми сідали на траву, вмочували хліб в олію і їли, запиваючи водою...
- Вдалий день вийшов, - сказав хтось.
А я, ні з того, ні з сього, раптом запитав.
- Дідусю, а як виросту, ким я буду?
- Православним будеш, як і я, - погладив вуса дідусь.
- А Йван (мій одноліток) у дядька Тимофія?
- А він баптистом буде.
- А Галя у дядька Михайла?
- Греко-католичка.
- А що краще?
- Для нас з тобою - Православіє, а для них - їхнє. Так і треба жити. Кожен добротою своєї віри для кожного. От і ти приймам в доброту нашої віри всіх, хай добре всім буде біля тебе. Тоді й буде твоя віра найкращою, і життя твоє найкращим...
Увечері вдома я сидів на лежанці і розтирав макуху з медом - халву робив, а бабуся розкладала її в миски: це Тимофію, це Йоні, а це Михайлу. Хай покуштують, яка добра халва вийшла в тебе, Васю, нехай порадіють. Та й нам пора вже вечерять.
Бабуся ставила на стіл велику сковороду смаженої картоплі на кріпку коричневу палітурку. І ми в тихих сутінках насолоджувались мудрою бабусиною добротою. Амінь.
Додав Art-Vertep 27 липня 2010
Про автора
Свято-Покровська церква
