Учасники

Автори / Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук, Олег Коцарев / Сендвіч із поезії та ковбаси. Презентація збірки трьох молодих поетів «Цілодобово!» не обійшлась без епатажу.

Цілодобовість більшості процесів швидко набридає. На щастя, це не стосується поезії. Ще краще, якщо поезія лунає українською мовою.

Коротко і майже без модного нині сексуального підтексту: «Цілодобово!» — збірка віршів, яку презентувало у кав’ярні Бабуїн видавництво «Факт» у компанії трьох молодих поетів: Олега Коцарева, Павла Коробчука та Богдана-Олега Горобчука (абревітура імені останнього вражає своєю непретензійністю).

- Яка головна ідея збірки?

Олег Коцарев: «Один із головних лейтмотивів цієї збірки — це кохання. Ми звикли, що про кохання зазвичай пишуть слиняві одноманітні вірші. Наша збірка показує, що про кохання можна писати дуже по-різному. Це занурення в сучасне життя, коли люди пишуть про сучасне місто, про щось таке. Вони зазвичай ніби бояться цього міста, такий розламаний світ. А ми показуємо,що навіть у цьому пострадянському жахливому світі можна якось насолоджуватися. Поезія — це до певної міри такі кольорові окуляри виробництва певного автора. І ми пропонуємо ці окуляри, щоб подивитися на наш світ, щоб зрозуміти, що він такий поганий».

- Як виникла ідея зібрати саме вас трьох?

Богдан-Олег Горобчук: «Це була моя ініціатива. Мені здається, що ми знаходимося в одному дискурсі саме молодої поезії. Це поезія любові і нових вражень. Вона,на мою думку значно відрізняється від того, що було до нас. По великому рахунку, це повернення до щирості, не до конструювання текстів, а до висловлювання нас самих».

Горобчук: «Це була моя ініціатива. Мені здається, що ми знаходимося в одному дискурсі саме молодої поезії. Це поезія любові і нових вражень. Вона,на мою думку значно відрізняється від того, що було до нас. По великому рахунку, це повернення до щирості, не до конструювання текстів, а до висловлювання нас самих».

Вони виходять на сцену, лягають та одночасно починають читати вірші. Все це підкріплюється музичним акомпонементом та демонстрацією фільму Дзиґи Вертова 1929 року. Невідомо,чи образився б сам автор на те, що його фільм зробили звичайнісіньким фоном, але публіці мистецьке різноманіття на сцені сподобалось.

Далі хлопці по черзі зачитують свої вірші.

Найстаршому з них всього 26, наймолодшому — 20. Вони люблять гратися і навпомацки визначати дорогу. Тому, переплітаючи кохання з ерекцією, а поїзди з патріотизмом, ці молодики досить влучно цілять у рефлексійні потреби свого читача.

Однак вони не змушують публіку перетворюватися у суцільний слух, аби не пропустити жодного в мистецьких муках створеного слова. Поки читає один, двоє інших по-студентськи майстерно влаштовують шоу: перевдягаються у жіночі халати, чистять зуби, поїдають бутерброди з ковбасою та саджають сакуру. Все це справді смішно, без зайвих псевдоакторських закидів.

Не обійшлося й без еротичного перфоменсу. Це вже наче вимоги часу. Поети витягли на сцену дівчину, роздягнули її до стану «топлес» і вчинили гастрономічний боді-арт.

Літературно налаштованих гостей прийшло чимало, серед них і відомі постаті.

Світлана Поваляєва, письменниця: «В мене таке враження, що я в хорошому сенсі потрапила в 60-ті. Це був хепенінг на рівні революції квітів, він рвав своєю енергетикою, попри технічні недоліки і так далі. Але енергетика така… come on baby, let my fire! Це прекрасно, мені, як людині, яка космічно пам’ятає 60-ті, було дуже приємно. Саме тому я сюди і прийшла».

Дмитро Лазуткін, поет, журналіст: «Я думаю, що збірка доволі потужна. Принаймні, вона рівна, тобто автори приблизно співпадають за органікою. По-друге, ясна річ, коли багато людей і коли роздягають дівчат на сцені, це відволікає трохи від текстів як таких. Це не є добре не є погано, це те, на що ведуться люди».

Олександр Кабанов, поет, головний редактор журналу «ШО» : «Ребята — хорошие поэты, но сама манера подачи меня не вдохновила. Были лишними и не дополняли их поэзию эти переодевания. То есть музыка и действие не дополняли сам текст. В данной ситуации мне было бы интереснее просто их послушать вне всего происходящего, тогда бы текст на фоне тишины выглядел бы интереснее, вдумчивее. Ребята пытались повторить клубный формат. В начале 90-х годов тоже надо было раздеть девушку или юношу, что-то сделать руками, забить гвоздь в спину, как в „Городке“. Мне кажется, что это было не по делу, или же надо было подавать в ином музыкальном контексте. А так тексты замыливались , выглядели не столь сильно, как они выглядят в книжке, когда ее просто читаешь. Но очень важен факт, что книжка есть, она состоялась. Вдумчивый читатель ее приобретет, почитает и там, в тишине, сравнит, что было не сцене и что есть в книжке!».

Напевно, їхні вірші поза межами видовища сприматимуться інакше. Кимось — глибше, кимось навпаки. Однак, без сумніву, це жваво та іронічно, тому.. why not?

Любов Цибульська, Телекритика

Додав Art-Vertep 09 квітня 2007