Олег Скрипка: «Українцям бракує самоповаги»
За рік гурт «ВВ» дає понад 25 відсотків концертів за кордоном, решта – в Україні та Росії. Поїздивши і побачивши трохи світу, Скрипка переконаний: українцям треба подорожувати, але не для того, щоб лежати на пляжі, а їздити і слухати концерти, ходити по музеях. Тільки тоді вони зможуть порівняти, цінувати своє, бути у європейському контексті… Про джаз, ЗМІ, подорожі та іноземний досвід – у розмові кореспондента «ВЗ» з Олегом Скрипкою.
- Нещодавно ви презентували джаз-бенд «Забава»…
– Це властивість моєї натури: продукую різні проекти, і мені у будь-якому з них тісно. Зараз у мене джазовий рік. Створив таку форму, яка в Україні чи невідома, чи забута, – джаз-кабаре. Грали в Одесі, Києві, возили цей проект у Луцьк та Львів… Нині захоплення традиційною музикою – на піку моди, і це класно, але не вистачає акценту на традиційну міську культуру. Джаз був популярним до війни, ми начебто не пам’ятаємо, що Західна Україна до війни була абсолютно буржуазною, капіталістичною, міською, європейською, розкішною, зі своїм декадансом… Сьогоднішньому суспільству цього не вистачає. Музика тих років – цікава і красива, вона заслуговує бути відомою у всьому світі.
– Сучасний джаз, у порівнянні, змінився?
– Тоді джаз – це був мейнстрім, а зараз – це інтелектуальна музика, яку слухає невеличкий прошарок людей. Мені як людині, яка займається масовою культурою (в хорошому розумінні цього словосполучення), якщо йдеться про якість продукту, гріх не підсадити маси на джазовий проект.
– Фома з «Мандрів» назвав вас найбільш гастролюючим виконавцем України…
– Ми їздимо, а інші сидять на місці… Все просто – це провінційний комплекс, який полягає у тому, що навколо нас магазини «Мілан», кав’ярня «Візаві»... Ми ніколи не побачимо української назви на зразок «Київські лани» чи «Перлина степу», принаймні у Києві. Люди свідомо презентують себе як імпорт, цураючись українського. А коли людина не відштовхується від своєї землі, не має ідентифікації – це провінціалізм. Граємо українську музику, творимо український мелос, але в європейському контексті. Ще при Радянському Союзі французи почали запрошувати на гастролі такі гурти, як «ДДТ», «Аукцыон», «Алиса», «Центр», і в тому числі «ВВ». Тоді ми грали у країнах теперішнього Євросоюзу. Європейцям не цікаво слухати те ж саме, що компонують і вони самі, за винятком того, що мова у піснях українська… Такий продукт буде цікавий хіба нечисленній діаспорі…
– З яких країн і який досвід роботи міністерств культури вартувало б перейняти Україні?
– Взяв би за зразок Францію. Не лише тому, що це – моя друга батьківщина, а й тому, що французи століттями працюють над культурним напрямком розвитку країни. Вони чітко розуміють, що імідж Франції у світі повинен, у першу чергу, асоціюватися зі словосполученням «культурна країна». Вкладають величезні гроші у бюджет власне на культуру, тому й мають результат. У нас же культура живиться рештками з бюджету. Австрійці, угорці, швейцарці серйозно підтримують класичну музику: Моцарт на FM-радіо – це норма. Гарний приклад для України – Скандинавія. У них відбувається маса фестивалів з акцентом на автентику, якість життя, екологічність…
Цікавий досвід, але не в плані уряду, а музичний, на рівні етносу – це Румунія, Молдавія, Балкани, Арабський світ і Індія. Вони фантастично перетравлюють увесь цей глобалістичний світ. Приходить до Індії фламенко – вони його в три секунди переробили на свій лад, приходить рок – тут же у них з’являється індійський рок, реп чи р’н’б. Це той етнос, який музично перетравлює будь-яку сучасну тенденцію, розвиваючись, а водночас зберігаючи своє. Нам треба вчитися не бути як американці, а бути як українці. Треш-метал – нема питань, але робіть його українським. Для цього треба навчитися себе поважати. Українцям бракує самоповаги, з якої все починається… У нас ЗМІ сьогодні не працюють на суспільство, а навпаки – проти. Збереження фольклору, який існував тисячі років, стало тонкою справою. Найпотужнішим інструментом, що руйнує цю культуру, є мас-медіа, тобто телевізор, який прийшов у кожну хату, сільську в тому числі. І якщо колись на селах співали народних пісень з тисячолітньою історією, то нині співають «У нас на районє»…
– У вас не так давно народилася донька, але у всіх інтерв’ю ви відмовляєтеся про це говорити… Хіба діти це не прекрасно?
– Прекрасно, але… Чим більше люди знатимуть про мою родину, тим менше вони знатимуть моїх пісень. А я хочу, аби люди знали мою музику, щоб світ був культурним, а не побутовим. У світі вважають, якщо артист пропагує не культуру, а бавиться у світську особу, показуючи на камери своє приватне життя, побут, – значить, йому більше нічого запропонувати. Чим культурнішими будуть люди, тим краще у них складатимуться стосунки у родині… А світське життя – це низька культура.
Високий замок
Додав Nusya 23 вересня 2010
