Учасники

Автори / Фестиваль Флюгери Львова / «Флюгери Львова-2007»

You must believe in spring and trust it’s on its way…

Можливо банально, та у цій пісні (цитуючи, я злегка перефразувала, але не зміст) я вбачаю якусь особливу мудрість (особливо серед англомовних пісень). Співана-переспівана, вона залишається вічною. Як і весна. Банальною й вічною. Про життя, про все у ньому, сказано вже так багато, що просто хочеться помовчати. Натомість, щось змушує нас знову і знову тяжко вишукувати з комірок пам’яті те єдине слово, те поєднання слів, яке змогло б хоч приблизно відобразити суть нового враження, враження від нової суті і т. д. Хоч, якщо більше вникнути, найчастіше те, що ми вважаємо новим, є лише оновленим. І так — увесь час по колу; ні, краще — по спіралі.

Ця істина промовисто стосується і цьогорічних «Флюгерів Львова». Минуло заледве півроку, а фестиваль буквально стрибонув у рості, й переважно з молодіжного і здебільшого місцевого форуму обернувся на міжнародний фестиваль, що дозволив собі запросити іменитих гостей світового рівня і святкувати себе аж цілий тиждень і аж на трьох сценах. І жодного тут пафосу. Зазирніть у програму — і побачите самі.

Мені ж випала честь висвітлювати «Флюгери Львова» на улюбленому сайті. Фотографувати й писати. Це робота, за якою неможливо, але необхідно музику чути, аналізувати, а для того ще не лише знатися на ній, але й мати відповідний святково-музичний настрій. І це справді складно поєднати, якщо не любити. Окрім того, я не журналіст (й не збираюсь прикидатися), але наважусь ствердити: я люблю джаз. Люблю ще невміло, проте старанно, наскільки мене стає. Отож, не судіть строго. І вітайте — «Флюгери Львова — 2007».

День перший
Аркадій Шилклопер — камерно-симфонічний оркестр «Леополіс»
Театр ім. Марії Заньковецької

Ця людина не потребує представлення. Також таким умовним засобом, як слова (неконкретні в своїй суті, як не крути), ніяк не відтворити унікальності цієї людини. Слова від безсилля неодмінно накинуть на зміст відтінок засмальцьованого пафосу, а це — недопустиме спотворення. Тому, якби можна було — я краще мовчала б.

Але… Але чому саме я вживаю «людина», а не просто — «музикант»? Тому що те, що Шилклопер витворяє на сцені — значно ширше, ніж просто музика, в свою чергу його музика виходить далеко за межі умовностей жанру, стремить (як і його альпійський ріг), у позачасовість, несучи в собі волю, умиротворення й вічність… (У зв’язку з цим особливо запам’яталася «Прелюдія в мі-мінорі» В’ячеслава Горського, де альпійський ріг за суттю звучав як орган, і завдяки ньому п’єса, навіть, здається, набула остаточної довершеності, зазвучала глибинно хвилююче, катарсично). Як я люблю казати: з глибини віків — до глибини підсвідомості, і незаперечно в дусі часу. Маг і чародій, як тільки він виходить на сцену і до останньої миті, публіка на одному подиху перебуває в стані зачудування.

Виконавець на таких непіддатливих інструментах як валторна, а особливо неперевершений та магічний альпійський ріг, Шилклопер не просто на межі реального віртуозно володіє ними та не скуто земним обмеженням імпровізує (самобутня ритміка і фактура, цікаві, неочікувані звороти), він кожним своїм жестом, кожним словом, вигуком, притупом… безмежно доповнює і довершує свою музику (особливо в заключній п’єсі «Alpine trail», коли він, затягнувшись однією нотою і звільнивши руки, спочатку склав їх, заклавши ногу за ногу, імітував куріння, провітрював сорочку, шарив по кишенях, витягав, перераховував, і клав до іншої кишені, гроші…). І все це Аркадій робить абсолютно легко і природньо, неодмінно зі світлим гумором (наприклад, в авторській п’єсі з «небезпечною» назвою «Кобра»…), який у рівній мірі з глибиною, висотою й проникливістю вплітається в його музичне полотно. І це в корені заперечує будь-який пафос. Натомість, після концерту надовго залишається відчуття справжнього свята, повертаєшся додому з новими силами, несучи в собі світло та легкість, і ще і ще раз, чудуючись, запитуєш: «І звідки він такий, цей надзвичайно простий та справді великий у своїй простоті, „кайфовий і світлий“ (як його називають), Аркадій Шилклопер?».

Також неможливо не віддати належного оркестру «Леополіс», благородне обрамлення якого надавало звучанню валторни та альпійського рогу багатої камерності та об’ємності (зокрема у п’єсі «Тереза» Жако Пасторіуса скрипкові створили необхідну тендітність та красу в унісон статечному й піднесеному альпійському рогові) Шилклопер хвалив «Леополіс» за те, що вони, з ходу (маючи лише дві репетиції) проникнувшись світом музиканта, зуміли майстерно і гнучко акомпанувати йому (наголошую, оркестр — не джазовий!).

P. S. Аркадій зізнався, що з приїздом до нас вперше пробував грати на трембіті й заінтригував нас можливістю наступного візиту почарувати і на цьому інструменті.

День другий
«Свята Ватра»
Хмільний дім Роберта Домса

Хмільний дім Роберта Домса у певному сенсі є новим залом, який отримав своєрідне мистецьке хрещення, прийнявши в свої стіни «Флюгери Львова — 2007», що, є сподівання, продовжить традицію клубних виступів, і люди приходитимуть сюди не лише на пиво, але й послухати гарну, якісну музику.

І першого вечора нас чекала зустріч зі «Святою Ватрою», естонсько-українським фольковим гуртом, лідером якого є екс-учасник «Гайдамаків» Руслан Трочинський. «Свята Ватра», як ми довідались від Руслана, означає не просто свято музики, чи свято ватри. У слові «свята» обіграно два значення, а саме: в кожному з нас є щось святе, і це святе є для нас святом. До слова, можна додати, що гурт існує два роки, рік тому видав диск і, наскільки мені відомо, вперше виступає в Україні. Людей зібралось багатенько, отож… поїхали! Свято розпочалося!

Розпочалося з речитативу Руслана (тромбон, вокал) фольклорно-філософського змісту під гру інструментів решти учасників (перкусіоніст, виконавиця на волинці, акордеоніст). До речі, йому чудово вдаються речитативи, ба навіть як він просто говорить, щось розповідає — це звучить не гірше пісні. Яскравий та експресивний, він є явним лідером гурту; решта музик, не хочу нікого образити, звучали швидше як супровід, доповнення. Особливо дівчина з волинкою — дуже гарна, тендітна, проте виглядала зовсім бездрайвово, з якимось байдужим обличчям виконувала свої партії, — і майже не вдавалося зловити виразну емоцію на цьому обличчі. Зате Руслану драйву аж ніяк не бракувало. Це, знову ж, той випадок, коли виконавець є настільки самобутнім, цілісним і сильним, що дуже важко цю специфіку передати словами. От що є найсильнішим у фолькових виконавців — то це, як на мене, нестримна первісна енергія, яка глибоко приглушена в будь-чому цивілізованому. Під таку музику — найкращий спосіб виразити своє глибинне єство, відірватись на всі сто. І народ це зробив на відмінно: водив танок, від душі підспівував (взагалі не танцювали, хіба-що, на столах…), а наближуючись до кінця концерту, — такого я ще ніколи не бачила, — просто збожеволів: все гучніше і з наростаючим темпом гупав по столах руками та келихами, вигукував несамовито, вимагаючи від музик грати без кінця-краю.

І це зрозуміло, бо Руслан, зокрема, — дуже цікава людина. Видно, що він не прикидається, не експлуатує артистичний образ лише на сцені — він такий узагалі — справжній козак: первісна красива мужність, автентичний, сильний, запеклий, чіткий, з різкувато-твердим відбитком і проймаючий до глибини, голос.

Серед репертуару були як українські, так і суто естонські пісні. Однією з найяскравших видалась, наприклад, пісня «Даярачка», Взагалі, тексти часто-густо були, так би мовити, сирими й гострими, що жваво віталося чоловіками («Дівчина, вже темно», зокрема). Також виконувалась пісня, присвячена Руті, дочці Руслана (котра разом із мамою була у залі й разом активно підтримувала батька). Ще була «Танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля й з часником, а дівчина й з козаком…»…

І наступний один цікавий момент. Не вдалося Русланові привезти іще один музичний інструмент, з яким не пропустили до літака бо він, по-перше, занадто довгий, а по-друге — …можливо це й не музичний інструмент. А йдеться про косу. Для чого коса, спитаєте. А для того, щоб косити бур’ян, котрого багато у кожній культурі. Це цілком серйозно — про косу. Остання ж пісня «Летіла й зозуля» була виконана Русланом а-капела на спустілій сцені й стала геніальним закінченням виступу гурту «Свята Ватра» зокрема і першого вечора у Хмільному домі Роберта Домса взагалі.

День третій
Ліндсі Девідсон — камерно-симфонічний оркестр «Леополіс»
Театр ім. Марії Заньковецької
«Dzyga Imagine & Lady M»
Хмільний дім Роберта Домса

Почесний гість цього фестивалю, Ліндсі Девідсон — людина, котра володіє унікальною технікою гри на волинці та має власну педагогічну методику і започаткувала свої музичні школи, філії яких є і в США, і в Австралії. Окрім цього Девідсон здобув два дипломи за спеціалізацією «Композиція» та «Комп’ютерний синтез звуку». Ним написано близько півтисячі творів.

Ліндсі Девідсон — шотландець, але говорить також польською. Він приїхав, щоб створити неймовірний музичний настрій разом із камерно-симфонічним оркестром «Леополіс». Між іншим, 5 років тому він уже відвідував Львів і грав у філармонії з цим же «Леополісом» (який Девідсон, до речі, назвав, — от не придумую, — своїм улюбленим оркестром на світі!).

Відкрив концерт шлюбний марш (написаний Ліндсі для своєї дружини!), який він виконав, пройшовшись по центральній доріжці партеру від входу — й на сцену. Враження це, зізнаюсь, справило захоплююче. Грає оркестр, і раптом, звідкись з іншого боку зазвучала волинка. Ти гарячково крутиш головою, шукаючи, звідкіля ж звук — і ось йде він, такий же колоритний, як і його інструмент, і звичайно ж — у кільті, а крім того з усіма необхідними чарівними елементами в костюмі. Як на мене Ліндсі Девідсон — досконалий представник цього інструменту, і його не менш важливо бачити, ніж просто чути. Музика, що він виконує — фольклорно-класична, вона увібрала в себе неповторні барви Шотландії, істинно та глибоко відобразила в собі красу та щемливу чарівність її пейзажу, культури; музика напрочуд гарна, по-доброму піднесена й благородна, абсолютно позитивна.

Прозвучало достатньо чудових авторських композицій, дві з яких оркестр «Леополіс» виконав самостійно (зокрема «Шотландська симфонія у 4-ох частинах»). Останнім твором був своєрідний танок, який дуже популярний у Шотландії (він може тривати аж до 30-и хвилин!) і виконується, як сказав Ліндсі, на своєрідній дискотеці, де, на відміну від наших, танцюють усі: від старого — і до малого.

І, нарешті, у Хмільному домі Роберта Домса нас чекав справжній джаз! Спускаючись сходами до зали і ледь зачувши музику, мене мимохіть понесло танцювати. І того вечора мені як ніколи вдалося: прилегко фотографувати, не присівши ні на мить, і встигати, перебігаючи з однієї позиції в іншу, танцювати, та крім усього і попри все умудрятися насолоджуватися фантастичною музикою «Dzyga Imagine & Lady M» і відпочивати. Я не писатиму про них (вірю, в майбутньому буде ще така нагода). Натомість, хочу поділитися серією фотографій, які, сподіваюсь, зможуть хоч трошки відобразити той настрій і те справжнє, незабутнє свято, які панували тоді в стінах Хмільного дому Роберта Домса.

День четвертий
«Fusion Orchestra» (Севастополь)
«Гудаки» (Швейцарія — Україна)
Хмільний дім Роберта Домса

Цього вечора програма була складена на явному контрасті. Первісного у «Гудаків» — і переосмисленого у «Fusion Orchestra»; закритого у собі зі збереженням яскравості з одного боку — і не менш яскравого, але вільного для польоту над стилями — з другого.

Зізнаюсь чесно, вперше побачивши «Fusion Orchestra», я чомусь не сподівалася на щось цікаве, — виглядали хлопці дуже звичайними. Але як я помилялася! В процесі виступу, звучання «Fusion Orchestra» виявилося не просто цікавим, а ще й яскраво оригінальним. Та навіть не це найосновніше. Термін «fusion» — просто, ємко й абсолютно влучно про них; а понад усе: це поєднання — напрочуд мудре. Їхня музика — не просто сплав року й джазу, значно тонші ці грані. Самі фюженці пояснюють своє мистецтво як відображення культурного багатоманіття їхньої Батьківщини — Криму. Жорсткість, мужність ритму облагороджується ніжним, чуттєвим, проникливим звучанням клавішних, а ще є в їхній музиці філософічна виваженість, рівний баланс між будь-якими крайнощами, екзотичні відтінки… І все це, оплетене витіюватістю східних танків, здатне справді завести, занурити слухача у дивовижний світ, що відкривається в глибині власної душі завдяки «Fusion Orchestra». Ця музика — естетська, і мабуть не всі змогли по-справжньому проникнутись нею, та хто відчув її — отримав справжню насолоду — ні, навіть щось значно більше, — від взаємопроникнення із нею. Отже, як висновок, я зрозуміла, що «Fusion Orchestra» — не лише дифузія зовнішнього культурно-територіального здобутку, це ще й дифузія усередині душі людини всіх її прекрасних, часто протилежних і разом взаємодоповнюючих якостей, настроїв, відчуттів… ба навіть більше: прояв багатої різносторонності особистості, якій властива воля до розширення своїх меж, що, мабуть, і визначається як інтелігентність. Дуже цілісною видалась мені суть почутої музики, і, скажу чесно, вона запам’ятається мені особисто, як одна з най- найнеобхідніших (можливо тому, що найближча) зі всього почутою мною на фестивалі.

Після перерви нам було представлене щось зовсім інше. Гудаки. Автентика з автентик, яку не підточили ні лихі сили цивілізації, ні «хитрі філософські мудрування» сучасності. Музики, до слова, мають неабияку популярність за кордоном, але, виявляється, їм простіше доїхати до європейських міст, аніж до Львова, — кажуть, незручно добиратись.

Для публіки це було справжнє свято в суто українському значенні цього слова. Відчуття повної присутності на весіллі окрім музики додавала також техніка гри скрипаля, — ну дуже притискував зап’ястя до грифу (так, скрипаль у них — особливий майстер). Єдине, що було дивним, — здавалося, ніби частина гурту так звикла до своєї музики, що ані не рухалась під власні ритми, ані не посміхались. Попри все, музики грали дуже шпарко, і на додаток частина відомих пісень було підтримано загальним співом і гуркотом пустих келихів.

І якщо перша частина вечора спонукала до роздумів, то у другій, як і належить для повноти і як годиться, все закінчилося танцями між столиками — народ гуляв від душі.

День п’ятий
«Шоколад» (Львів)
«Секстет Віктора Янчака» (Львів)
Хмільний дім Роберта Домса

Цього вечора, на противагу іншим вечорам, коли запрошувались в основному гості, малося на меті показати Львову самого себе — колективи, зрощені у стінах рідного міста. Це два гурти, які барвистим віночком вплітають етнічні мотиви у джазові ритми.

Ось що сказала чарівна Марта Більська, представляючи «Шоколад»: «Про колектив, який я зараз запрошу на цю сцену, так довго казали „молоді музиканти“, що навіть не помітили, як ці музиканти, молоді за віком, грають вже чи не краще, аніж давні, вже відомі, вже досвідчені. Напевне час забрати це слово „молоді“, бо вони лише за віком такі. За своїм досвідом, за своїм вмінням, вони вже зрілі музиканти. Вони навчалися в чудових музичних закладах, продовжують це навчання, і, що особисто мені подобається, вони і далі шукають свій шлях, який не має повторити когось іншого. Це колектив, яким уже пишається Львів, зокрема джазовий Львів…»

І справді (й без пафосу), те, що я почула — вразило мене до глибини. Це не просто українська автентика в цікавій авторській подачі. Одразу переконує, навіть… не те що технічна вправність, — справжня впевненість, вивіреність звучання (яку, як і щирість, не зісимулюєш). Їх вирізняє також потужна ритмічність (завдяки, передусім, чудовому барабанщику Ігорю, котрий є чи не найсильнішим у гурті; хоч це і певний бас, енергійні клавішні і барвистий саксофон…), чіткий, виразний, міцний, щільний звук. Їм вдається хвацько тримати грув (в чому я бачу їх найбільшу заслугу), плюс насичений, динамічний, емоційний, потужний вокал Дани — і це справді «бере» (й моментами створює таке болючо-солодке відчуття «на межі»). Ось такий він, «Шоколад». Усім наполегливо рекомендую спробувати його й собі.

Друга частина програми також не змусила нікого сумувати. Секстет Віктора Янчака, або, як вони себе називають, «Оркестр Віто», має фолько-джазове спрямування із циганським присмаком. Тут і інструменти відповідні: окрім гітари, баса й барабанів — акордеон, скрипка, кларнет; а ще й які! У виконанні гурту звучали стандарти, але враження справили протилежне до звичного: тобто, через впізнаваність репертуар сприймався лише із більшим захопленням. І це завдяки завзятій майстерності хлопців. В їхній музиці органічно поєдналися барви різних (але таких близьких, виявляється) культур. Тут були п’єси безсмертного Рішара Гал’яно, дивовижні танго, візерунки Угорщини, «французький дотик», а також відгуки чарівної вуличної безшабашності, легкість, веселість, нестримність бурхливого танцю… справжні музичні вихиляси справжніх музик. І все це хочеться підвести під один знаменник: жива, напрочуд жива музика. Також просто не можливо не відмітити скрипку, неперевершено темпераментну (іноді просто ошалілу) і, так і проситься сказати, танцюючу (бо, слухаючи її гру, крізь неї мимохіть постає в уяві постать жінки, що танцює, прекрасної жінки у червоно-чорному вбранні з палким, драматичним поглядом прямісінько у вічі). І, звісно ж, відповідний колорит і загальну цілісність забезпечував саме акордеон. Куди тут без акордеона? На ньому витинав лідер гурту — Віктор Янчак. Було супер (з присвистом!)!

День шостий
Штефан Негура — камерно-симфонічний оркестр «Леополіс»
«Bria Blessing Quartet» (США — Україна)
«Julian Thomas and Friends» (Англія)
Внутрішній Дворик Міської Ратуші

«Anno Domini» (Україна — Ізраїль)
«.UA» (Сенегал — Україна)
«Дует Давидов & Діма Горелік» (Україна — Ізраїль)
«Kharkiv Modern Quartet» (Харків)
Хмільний дім Роберта Домса

У зв’язку з повтором виступів учасників наступного дня фестивалю, цього дня лише фотографувалося, а слухалося і, звідсіля, писалося в останній фестивальний день.

День сьомий
«Шоколад» (Львів)
«Dzyga Іmagine & Lady M» (Львів)
«Kharkiv Modern Quartet» (Харків)
«.UA» (Сенегал — Україна)
«Дует Давидов & Діма Горелік» (Україна — Ізраїль)
«Anno Domini» (Україна — Ізраїль)
Внутрішній Дворик Міської Ратуші

«Julian Thomas and Friends» (Англія)
«Тріо Ришарда Канафорського» (Львів)
Хмільний дім Роберта Домса

Збираючись на фестиваль цього останнього дня, я ледве встала з ліжка, думала, зарию носом, — не добіжу цей шалений марафон. Мене спіткала ситуація, схожа на ту, коли тобі в ресторані без кінця і краю подають для дегустування вишукані страви — одну від іншої унікальнішу; і, здолавши якийсь десяток, неодмінно настане момент, коли втратиться відчуття і сприйняття чергової витонченої особливості наступної страви. Окрім цього, мене врешті-решт розтерзала також необхідність, фотографуючи, ще й чути щось і потім писати про це. І попри все щастя, яке дарував мені фестиваль, мене почало явно не вистачати на весь його обсяг.

Але… як то завжди буває — щось важливе у житті часто відбувається наче випадково. І останнього дня мені цілком неочікувано випало в достойному товаристві (а не на самоті під сценою, як то звично є) просто посидіти, поспілкуватися про джаз, послухати мудрі думки людини, яка на ньому знається, нарешті послухати улюблену музику та отримати справжню насолоду від неї. Я вперше почула «Dzyga Іmagine», більше вникла в «Шоколад» і оцінила, врешті-решт, чудове виконання гостей, яких напередодні фотографувала. Я й не здогадувалася, що це може бути так гарно, так відрадно… Неповторна атмосфера внутрішнього дворика Міської Ратуші, яка вже вп’яте відчиняє двері ексклюзивно для «Флюгерів Львова», вільне небо над головою… — є у цьому якась неповторна чарівність.

А потім таки зібрався й пішов дощик; його блискучі ниточки, осяяні світлом прожекторів, своєрідно прикрашали простір перед сценою. Молодь не злякалася дощу, їм, здавалося, лише приємніше було танцювати під ним. Стало свіжо й прохолодно, і живе полотно цієї атмосфери прозвучував джаз (мов дорогоцінне призахідне сонце — пейзаж).

Якщо розпочинали вечір молоді виконавці зі Львова, то в другій половині програми естафету перейняли гурти, які так чи інакше пов’язані з Харковом. Дуже приємно ліг на вухо «Kharkiv Modern Quartet» переконливо якісним, стильним, і, так і напрошується — європейським, звучанням. Цікавинкою стала «Подоляночка», яка несподівано органічно вписалась у зовсім не фольклорну стилістику гурту.

Також ніяк не можна обминути увагою склад, що носить промовисту назву «.UA» (з не менш промовистою суттю, до речі). Склалося так, що один азербайджанець зустрівся з двома сенегальцями не де-інде, як в Україні, — така собі точка дотику. Ось і постав неочікуваний, божевільно екзотичний гурт «.UA». Тут уже дала собі волю етнічна самобутність учасників, і все це — втілене у неймовірному буйстві перкусії. Уявіть собі: два чарівних чорних юнака Сілла Мамаду та Ніянга Елімана (чорних, зате в білих кросівках), в накидах під леопардову шкіру і з правічними інструментами в руках, що ритмічно рухаються з боку в бік… Не можна забути також екзотичного Орхана Агабекова, який продемонстрував карколомно-віртуозне володіння перкусією.

Наступний сюжет фестивалю налаштував публіку на зовсім інший настрій. «Дует Давидов & Діма Горелік» — виконавці напрочуд зрілі, віртуозні та мудрі. Справжня нічна музика. Перш за все — це заглиблення: в імпровізацію роздумів, у щось незбагненно чарівне й тендітне, яке виникає лише передчуттям, і поки що сховане від ока. Це несподівана здатність розгледіти у таємничому просторі неба і відображення таємниці власної душі… обережний дотик до її осердя; тихе, дуже особистісне щастя… Тут є також усміхнене умиротворення мудрого творця, з-під пензля котрого, свідомо й незважаючи на спотворення і ницість навколо, самозабутньо ллється виключно Любов. Єдине, — цю музику краще слухати все ж таки на самоті, а не під фон гамірних підлітків…

І ось настав час «Anno Domini». Як не соромно, ще ніколи їх не чула, і по-особливому чекала зустрічі з ними. В їхній музиці (яка, передусім, авторська) етнічне коріння є сильнішим, ніж джазове. Але зовсім не хочеться до цієї творчості високого польоту застосовувати технічні терміти та стилістичні рамки. Тексти тут, мабуть, за важливістю йдуть нарівні з музикою, але навіть через саму музику в уяві яскраво постають прекрасні простори Ізраїлю, його духовна сутність…

Там білий камінь і червона глина,
і гілка пальмова у павутинні,
і різних храмів стародавні стіни,
вклоняють перед Богом свої тіні.

І за красу в гурті відповідає, перш за все, звичайно ж, жінка (за якою, правда, як і належить, невидимо стоїть її чоловік Борис Захаров, автор текстів, продюсер). Жінка, яка дивовижно сміється, і яка сяє… якоюсь дитячою невинністю. З одного боку, спів Марини, здається, — простий, без мудрування, але водночас такий справжній. Діма Горелік — тонкий гітарист-віртуоз, із зовнішністю мужньою й ніжною водночас (або так: але якою ж ніжністю струменить його мужність!). Аж якось не по собі робиться, коли вглядаєшся в глибину його очей, настільки чистою вона є. Орхан Агабеков — майстер перкусій, більш стриманий і суворий, що чудово довершує загальний образ.

У тому, що вони виконують, немає нічого надуманого, нічого від «схибленої розумності». В якусь мить просто здається, що саме так співає серце, безпосередньо створене Богом, і втрачається відчуття часу, повертаючи слухача в Обітовану Землю, де нероздільно панує Істина, Добро й Краса, оповиваючи все живе люблячою гармонією. Ні, це не ідилія, це — цілком реальні «Anno Domini». Слухаючи їх, чомусь хочеться дивитися у відкрите небо, бо там знаходиш ту ж саму волю, що і в музиці, твореній ними.

Не перехрещуються стежки і дороги -
згорнувся простір, втомлений від спеки,
коли рукою тут дістати Бога -
Він близько, поряд і такий далекий…

Мабуть недаремно саме їм випало завершувати фестиваль… Десь опівночі, під звучання останньої пісні, я закинула валізу за плечі і, сподіваючись «наздогнати» останню маршрутку, вирушила в ніч. Мене зустріла прохолодна свіжість, омиті вулиці; людей на Площі Ринок майже не зосталось… Ще якийсь час доносились наспіви дивовижного жіночого голосу, які ніжно, але переконливо оповивали усвідомленням, що вічність якимось незбагненним чином опинилась саме тут і саме тепер, великодушно даруючи себе нам, смертним.

Звісно, на маршрутку було вже запізно, що стало ще одним справжнім подарунком для мене. Йти самотньо крізь ніч спустілими, до невпізнання зріднілими в цю пору, вулицями — завжди особливе щастя. Коли серце мимоволі лине до неба, прориваючи плиту невір’я й страху; і воно, знаю, його слухає. І вірити — невимовно легко (це так само просто — як летіти), хоч контекст цієї легкості такий же, як і передумови невагомості польоту балерини — оманлива для ока простота… Бо відчуваю, знаю, що все тепер має бути тільки краще, минув той час, коли щось могло собі дозволити відбуватись надаремно, не по суті. Тому що настає та мить, коли серце, пройшовши втомливий шлях пошуків, поневіряння і пізнавши також те, чого йому, мабуть, ніколи не слід було пізнавати, і дійшовши до межі, має лише два виходи. Другий з них — розкритися квіткою, безборонно у всій своїй красі та повноті, щоб уже ніколи не закритися. Вичавивши із себе, крихта-за-крихтою, увесь страх, воно, здається, навчилося любити. Любити свято і віддано, безумовно, навіть якщо це видається безглуздим і зовсім непотрібним. Бо усе десь у своїй глибині прямує, немов ті каравани через пустелю, — до води, відшаровуючи весь непотріб, аж поки не окреслиться, все ясніше й переконливіше, єдине — Любов. Бо Любов, зрештою, — це єдине, що має значення.

Дощик то падав, то не падав. Але небо наприкінці прояснішало, безмежне небо, далекі, загадкові зорі. І я майже доходжу додому.

Ось і ми так усі, йдемо свій шлях із тяжкими валізами за плечима. Але як важливо при тому відчувати себе легко й вільно. І вірити у те, що нам поки невідоме, але що ми із захопленням передчуваємо. Також не втратити, а лише зміцнювати свою пісню, яка лине із серця прямо в небо, розриваючи умовності й дарує нам все більшу й більшу волю, відкриває нас самим собі.

Оксана Ключенко, http://uajazz.com/

Фото автора

Фестиваль «Флюгери Львова 2007» проходив з 30 квітня по 6 травня.

Додав Art-Vertep 10 травня 2007

Про автора

Флюгери Львова – фестиваль сучасної фолькової та джазової музики, відбувається в рамках Дня Львова.