Автори / Володимир Кушпет / Володимир Кушпет: «Міцне коріння — потужні віти»

Сьогоднішнього нашого гостя — бандуриста, викладача, дослідника-мистецтвознавця Володимира Кушпета можна сміливо назвати постаттю легендарною. Він не тільки залишив слід у багатьох мистецьких сферах, а й вивищив своє творче ім’я непересічними досягненнями.

Ще студентом Київської консерваторії Володимир Кушпет став ініціатором утворення студентського оркестру українських народних інструментів (тоді ту «крамолу» розігнали), натхненником створення електробандури та засновником ансамблю «Кобза». У 1970 році у складі ВІА «Кобза» записав першу платівку-гігант, яка набула феноменальної популярності серед українських слухачів у всьому світі.Існування ВІА із світовою славою привернуло увагу «компетентних органів», з 1977 року члени «першого призову» «Кобзи» почали звільнятися.

Доля привела Кушпета до музичної редакції Українського радіо, де Володимир почав експериментувати: вперше з’явилися монтовані гала-концерти з ілюзією живої трансляції, створювалися розважальні цикли за участі Тарапуньки і Штепселя (Ю. Тимошенка та Ю. Березіна), у музичному ефірі зазвучали рок та джаз-рок. Різновиди музично-розважальної програми «Для тих, хто за кермом» живі й донині. Зрозуміло, що втручання у застиглу консервативну систему радянського українського радіо дратувало керівництво, тож, урешті-решт, В. Кушпет, утворивши новий ВІА «Мальви», перейшов на роботу в «Київконцерт». Уперше на українську сцену вийшов шоу-гурт з яскравою сценічною дією (Кушпет виконував функції бандуриста-гітариста і режисера-постановника програм колективу).

Наступний творчий етап у житті Володимира Кушпета пов’язаний з його режисерською діяльністю. Перебуваючи на посаді художнього керівника Київського театру естради, створив першу феєричну рок-оперу «Суд» за поемою Б. Олійника «Сім» (постановка В. Кушпета, музика С. Бедусенка). Досить неординарною за формою та змістом для того часу була постановка свята кобзарського мистецтва в рамках першого фестивалю «Музичний вернісаж». За цей захід Володимир Кушпет отримав звання лауреата Всесоюзного конкурсу-огляду програм режисерів естради.Подальша діяльність митця була спрямована на відродження кобзарсько-лірницької традиції. Знайомство з пропагандистом старосвітської бандури Г. Ткаченком змінило погляди В. Кушпета на музичну виконавську традицію, він захопився реконструкцією зниклого з музичного народного побуту кобзарсько-лірницького інструментарію. Підсумком тієї діяльності був запис аудіокасети «Воскреслі мелодії України» та створення «Самовчителя гри на старосвітських музичних інструментах».

Науково-реконструкторські пошуки знайшли практичне втілення в педагогічній роботі, яку музикант розпочав однозначно з відкриттям Стрітівської школи кобзарського мистецтва. Згодом Кушпет почав викладати гру на старосвітських інструментах в Національному університеті культури і мистецтв. На фірмі «Етнодиск» реалізував музичні проекти: «Кобзарсько-лірницька традиція: кобза, бандура, ліра, торбан» (власне виконання), «Міст із минулого» (виконавці — учні В. Кушпета), «Кобзарський монолог Сергія Захарця» (учень В. Кушпета), «Антологія традиційної музики українців». Як член Всеукраїнської спілки кобзарів активно популяризує традиційне виконавство серед українців у всьому світі.

Науково-реконструкторські пошуки знайшли практичне втілення в педагогічній роботі, яку музикант розпочав однозначно з відкриттям Стрітівської школи кобзарського мистецтва. Згодом Кушпет почав викладати гру на старосвітських інструментах в Національному університеті культури і мистецтв. На фірмі «Етнодиск» реалізував музичні проекти: «Кобзарсько-лірницька традиція: кобза, бандура, ліра, торбан» (власне виконання), «Міст із минулого» (виконавці — учні В. Кушпета), «Кобзарський монолог Сергія Захарця» (учень В. Кушпета), «Антологія традиційної музики українців». Як член Всеукраїнської спілки кобзарів активно популяризує традиційне виконавство серед українців у всьому світі.

- Пане Володимире, навколо якого стрижня нині «намотуються» всі ваші турботи-досягнення?

- Щодо цього стрижня є навіть певна містика. Моя доля нерозривно пов’язана з бандурою, з народними — в тому числі зі старовинними — інструментами, з їхньої популяризацією. Хоча, здавалось би, я від того намагався і відійти, приміром працював на радіо, був головним режисером Театру естради, але все одно повертався працювати саме в цю сферу, в якій мені найбільше фортунить. Скажімо, чимало людей стикаються з величезною проблемою — видати свої книжки, особливо посібники і розвідки. А мене й тут супроводжує містика. Я написав «Самовчитель гри на старосвітських народних інструментах», з його виданням взагалі не виникло проблем, дивним чином знайшлись спонсори-помічники, які вивели цей посібник в світ. Наступна моя книга «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні XIX — початку XX століття» ще навіть не була допрацьована, а видавництво «Темпора» виявило бажання її надрукувати, та ще й гонорар заплатити.

- Щодо цього стрижня є навіть певна містика. Моя доля нерозривно пов’язана з бандурою, з народними — в тому числі зі старовинними — інструментами, з їхньої популяризацією. Хоча, здавалось би, я від того намагався і відійти, приміром працював на радіо, був головним режисером Театру естради, але все одно повертався працювати саме в цю сферу, в якій мені найбільше фортунить. Скажімо, чимало людей стикаються з величезною проблемою — видати свої книжки, особливо посібники і розвідки. А мене й тут супроводжує містика. Я написав «Самовчитель гри на старосвітських народних інструментах», з його виданням взагалі не виникло проблем, дивним чином знайшлись спонсори-помічники, які вивели цей посібник в світ. Наступна моя книга «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні XIX — початку XX століття» ще навіть не була допрацьована, а видавництво «Темпора» виявило бажання її надрукувати, та ще й гонорар заплатити.

Напевно, з бандурою пов’язана моя певна місія в цьому світі. Хоча, здавалось б, для цього не було передумов. По-перше, я народився в сім’ї військовослужбовця. За радянських часів українців з України зазвичай відправляли служити у віддалені республіки, мій батько практично 37 років відслужив на Далекому Сході і в Казахстані, у перший клас я пішов в казахському місті Кушмурун. Коли батько демобілізувався, ми повернулися у Полтаву, згодом перебралися до Києва. Зрозуміло, що в чужомовному середовищі батьки майже забули українську мову, я ріс в цій стихії, закінчив російськомовну школу. Але завдяки бандурі я повернувся в українство. Тут теж напевно, не обійшлося без містики. Я дуже хотів займатися музикою, маму просто тероризував: «Я хочу в музичну школу, хочу грати». А моїм батькам чомусь здавалося, що в мене нема слуху. Та на другий рік умовлянь мама зрозуміла, що це щось серйозне, пішла музичну школу № 6 в Дарниці, яка тільки-но відкрилася. Звісно, що всі хотіли на баяні чи фортепіано навчатися, одначе мене як переростка (мені було майже 13 років) в класи академічно-класичних інструментів не брали. Маму вмовили: «Віддайте сина на бандуру». Вона вдома запитує: «Підеш на бандуру?» А я: «Що це таке?» Мама, родом з Переяслава-Хмельницького, туманно пояснила: «Колись я ще дівчинкою чула кобзаря, який перебирав пальцями струни. Будеш співати, грати». Я відповів знічев’я: «Та мені все одно на чому, аби грати». Відтоді все й почалось. Я потрапив до гарної вчительки, через два з половиною роки вступив до музичного училища, став лауреатом конкурсу. Потім — консерваторія. З моїм другом Костем Новицьким (нині викладачем Національної музичної академії) ми постійно намагались вигадати щось свіже, наприклад оркестр, який нам розвалили, сказали, що це націоналізм, не можна грати на українських народних інструментах, треба — на домрах-балалайках. Тоді ми з Костею створили бандурний дует (люди донині згадують), грали класику: Баха, Моцарта, твори українських композиторів, представляли консерваторію на високому — часто міжнародному — рівні. Оскільки бандура не має потужного звуку, ми звернулись до інженера Олександра Зарубінського, і він розробив звукознімач. Це стало сенсацією, інструмент ніби зазвучав по-новому, йому підкорювався будь-який зал і навіть вулиця. А вже накочувалась слава «Бітлз», «Ролінг Стоунз». При тому зауважу, що наприкінці 1960-х до бандури ставлення, скажімо так, було ніяке, тому ми дуже хотіли якось «засвітити» її, розрекламувати. Природно, виникла ідея створення ансамблю, у якому основою були б бандури. І такий гурт ми створили, ввели в нього барабани, бас-гітару і флейту. Як інструментальний ансамбль поїхали на всесоюзний конкурс артистів естради в Москву, там уперше почули білоруських «Піснярів». Ми були просто шоковані (як потім і більшість населення Радянського Союзу): народну пісню, виявляється, можна виконувати оригінально, свіжо і неповторно. Почали шукати соліста, «центровий» голос якого підкреслював би імідж ансамблю. І знайшли художника Валерія Вітра.

Але, дивна річ, розпочалися «маразми». Ми сподівалися, що новостворений співучий ансамбль «Кобза», орієнтований на народну музику, в «Укрконцерті» сприймуть на «ура», а нас змусили бігати по колу: брати дозволи в Спілці композиторів, Спілці письменників, міськкомі партії, в міськомі комсомолу, мовляв, щоб вони не заперечують проти бандури на естраді. Серед цієї бюрократії раптом посміхнулась фортуна. Відома в той час співачка Валентина Купріна запропонувала нам взяти участь у записі її платівки-гіганта, де могли б розміститися і наші дві пісні. Звісно, ми за цю пропозицію вчепились. Представник фірми «Мелодія» послухала Валентину, потім дві пісні у виконанні «Кобзи», питає: «Хлопці, а у вас є ще щось?» Ми заграли свій репертуар, вона рішуче каже: «Знаєте що, Валюшо, давайте спочатку зробимо сольний альбом „Кобзи“ з вашими двома піснями, а потім запишемо ваш сольний альбом».

Відтоді пішла щаслива хвиля. Диск-гігант у той час був дуже авторитетною візиткою, такі платівки мали лічені колективи: «Орера», «Пісняри», «Дружба»… Цікаво, що цей диск ми записали напрочуд швидко, майже за день і ніч. І він набув популярності не тільки в Радянському Союзі, а й розповсюдився по усьому світі. Віктор Мішалов (відомий бандурист, родом з Австралії, нині працює в Канаді, Заслужений артист України), казав мені згодом: «Я на бандурі почав займатися, почувши ваш диск. Ми спочатку намагались на синтезаторах відобразити бандуру, але скоро я зрозумів: бандуру нічим не заміниш».

А «Кобза» концертувала при аншлагах, це виглядало дивовижним: хлопці з бандурами, з українськими піснями збирають повні зали… Причому ми співали не дешеві шлягерки, особливо на початку, це були обробки із збірок українських класиків, наприклад, з Леонтовича. У нас розширювався кругозір, ми почали слухати різну естрадну музику, порівняти, аналізувати, виконувати…

- А як щодо того, що естрада псує смаки?

- Дивлячись яка естрада, яка музика. На Заході є геніальні зразки, які треба аналізувати і вивчати. Накопичення досвіду і розширення кругозору, з одного боку, піднімало мене, а з другого боку, незадоволення роботою в «Кобзі» призвело до того, що я одного разу в Житомирі просто розпрощався з колективом. Ви певною мірою маєте рацію: творчу ейфорію треба живити гарними творами.

Старт вийшов вельми вдалий, а потім почалися різні «обломи» — ідеологічні й бюрократичні. Але найгірше, коли вони творчі. Музичним керівником у нас став Олександр Зуєв. Поки ми були друзями, на рівних, все йшло добре. Але як тільки Зуєв відчув себе начальником, та ще й потрапив під вплив певної категорії людей, його наче підмінили. «Порадники» йому казали: «Ці „Дударики“ і „Веснянки“ нікому не потрібні. Сашко, роби пісні на три акорди». І почалося. Найкращий шедевр — це «А ми удвох», Зуєв почав штампувати російськомовні пісеньки типу: «Гитари здесь, гитари там, поют и стонут по дворам», або: «Твой троллейбус бросил мне искру золотую, это, видно, потому, что тебя люблю я». Ми його ледь не побили за це. Ці «пісеньки» він пропонував нам замість обробок українських народних пісень або достойних авторських творів. Зрозуміло, що конфлікт набирав сили. В цей час у колективі з’явився дуже потужний бас-гітарист Олег Лєдньов, він почав робити чудові аранжування. Другий диск «Кобзи» — це практично його обробки. Ми прощаємося з Зуєвим і висуваємо Лєдньова на керівну посаду. І знову відбувається дивина: допоки він не був начальником, була творчість і робота, став керівником — почалися п’янки-гулянки з дівчатами… Майже три роки ми гастролювали на старих запасах. Коли я його запитував: «Олеже, ти ж обіцяв, що ми робитимемо щось цікаве», він відверто відповідав: «А я хочу пожити красивим життям». Згодом почались інтриги, оливу у вогонь розбрату почав підливати клавішник Євген Коваленко, котрий тоді з’явився у «Кобзі». Мене все це так дістало, що я сказав: «Хлопці, ви не займаєтеся творчістю, це вас не цікавить. Вас цікавлять квартири, звання, гастролі за кордоном. Вибачайте, але я з вами розпрощаюсь». В Житомирі я сів в таксі і поїхав додому. Відтоді колектив постійно лихоманило. Найвдалішим доробком відзначилась, на мою думку, «Кобза-оригінал» під орудою Валерія Вітра, а сегмент «Кобзи», що залишився у спадок Євгену Коваленку, не подарував слухачам яскравих творів. Щоправда, виник третій клон — якісь молоді хлопці-хитруни скористалися відомим брендом «Кобза».

 — А тепер розкажіть, чому Ви пішли з Українського радіо.

- На радіо було дуже цікаво працювати, але радянська система іноді так дивувала, що хотілося одночасно сміятися і плакати. Молодь не знає цього, коли розповідаєш, думають що це якісь «хохми» й анекдоти. Певний період я відповідав на радіо за естраду міста Києва. В столиці тоді було мало колективів сучасних за музикою, не розженешся. В чергову передачу «Співають вокально-інструментальні ансамблі Києва» я першим поставив «Кобзу», потім дівочий ансамбль «Мрія», насамкінець — пісні з нової платівки «Візерунки шляхів» Тараса Петриненка (на той час це був найбільш «продвинутий» ансамбль: з духовими інструментами, з натяками на джаз-рок). Передача пішла в ефір, а в редакції музичних програм Українського радіо розпочався страшенний скандал. Викликає мене на килим головна начальниця Ніна Андрієвська, всі керівники відділів вже присутні, вона починає мене лаяти за те, що я використовую «якісь сумнівні записи». Я кажу: «Вибачте, це всесоюзна фірма „Мелодія“ випустила. Які ж це сумнівні записи?» Вона: «Ви не розумієте стратегію і політику нашого радіо!» Я: "Хвилиночку, це ваша стратегія, а не нашого радіо. Ви хоч слухаєте московську радіостанцію «Маяк, аби знати, що в світі відбувається? Ви не слухаєте навіть наш „Промінь“, щоб знати яка нині музика існує. Ви збудували собі якийсь картярський будиночок, позакривали вікна, двері, і вирішуєте, що добре, що погане». Скандал вийшов гучний. З радіо довелось піти, але я пішов не куди-небудь, а створив ансамбль «Мальви». Він був іншого плану ніж «Кобза», спрямований на сучасність, ми грали арт-рок, джаз-рок, у нас були перші потужні синтезатори, чого «Кобза» ще довгі роки не мала. Працювали чудові музиканти, такі як, скажімо, співак, гітарист, композитор, аранжувальник Геннадій Татарченко, унікальний фальцет Сергій Седюк, співак, клавішник, аранжувальник Юрій Денисов (колишній соліст «Піснярів», перший виконавець пісні «Беловежская пуща»), клавішник, співак Сергій Лукшин (він мав абсолютний музичний слух; автор посібника «Сольфеджіо» Писаревський його завжди як приклад наводив: стукнеш по столі, Лукшин називав ноту). Феноменальні були хлопці. Гурт «Мальви» полюбляв співати фальцетами, але навіть це призводило до проблем, начальство почало закидати: «Так чоловіки не повинні співати, треба низькими голосами баритони і басити». Пам’ятаю, як наш флейтист Жора Гарбар після чергового «вздрючення» вийшов з кабінету і сказав: «Ми баси, ми баси». Попри все ми за два роки стали однією з найпопулярніших груп, особливо у Москві, на концертах — завжди аншлаги, «Мальви» включали в найкращі збірні програми. І раптом нас відкликають з гастролей, керівнику Юрію Денисову виносять догану, а колектив на три місяці садять на репетиційний період, тобто розвалюють.

- Головна мотивація цих санкцій?

- «Мальви» стали жертвою амбіцій й інтриганства. В той час у міністра культури був секретар, котрий полюбляв відвідувати мистецькі акції. Якось на концерті в Палаці «Україна» після нашого виступу той секретар заходить в гримерку і каже пихато Денисову: «Давайте зустрінемось, треба поговорити, мені не все у вас подобається». У Юри мама була першим секретарем Мінського райкому партії, тому він почував себе трошки нахабнувато, а тут раптом якийсь клерк з міністерства культури починає качати права. Денисов каже: «А хто ти такий?», потім посилає його подалі. З того і почалось. Клерк почав збирати інформацію, класти на стіл міністру культури, наполягаючи, що «Мальви» треба розпустити й розігнати. Розпочалась боротьба: з одного боку, чиновницькі підступи, з другого боку, мама Денисова підключила впливові сили. Ця боротьба йшла тривалий час. Я тим часом поставив в колективі гарну програму, в той період в Росії музиканти з гітарками тільки ледь ліворуч-праворуч рухались, а у нас було ціле шоу — із світлом, ефектами, трюками, елементами хореографії, мізансценам, я, наприклад, з бандурою виходив на авансцену, по мамаївські сідав на підлогу і грав, до мене Гена Татарченко підходив з гітарою і ми розігрували сценку. А мене за це на «килим»: «Як ви могли сісти на підлогу?». Я показую членам художньої ради історичну картинку з зображенням козаків-мамаїв: «Ось дивіться, сидять». «Что вы нам мозги пудрите?». Театр абсурду, одне слово. Директор концертної організації Куниця часто користувався крилатою фразою: «Никто тебе не испортит настроение, если ты сам себе его не испортишь», при тому він заздалегідь знав, чим все має закінчитися, бо діяв за інструкціями Міністерства культури. Ми на зібранні щось доводимо, а він спить, через годину просинається, каже: «Денисову догана, всіх на три місяці на репетиційний період». І баста. Зрозуміло, що ніхто три місяці не чекатиме біля моря погоду без зарплати. Хлопці десь влаштувались. Тим часом на міністра тиснуть, виникає комічна ситуація: міністр викликає «пацана» Денисова, вдвічі молодшого, каже йому: «Вот вам моя рука дружби, давайте закончим на веселой ноте». Але колектив реанімувати не вдалося.

Я продав свою бандуру, певний час бідую. Та ось знову іду в оркестр народних інструментів Українського радіо, бандура повертає мене до себе. Згодом працюю художнім керівником в Театрі естради. Роблю постановку рок-опери чудового композитора Сергія Бідусенка за поемою «Сім» Бориса Олійника. Це був суперцікавий проект, але — знову інтриги, інтриги! — я кидаю театр, маючи найпозитивніші рецензії фахівців, чудові публікації, гарні відгуки захопленої публіки. Поринувши в адміністративну діяльністю, випадково зустрічаю свого приятеля-бандуриста Володимира Горбатюка, він питає: «А чим ти зараз займаєшся?» Я кажу: «Гастролі організовую, концерти». «Ти знаєш, в селі Стрітівка відкривається кобзарська школа, у нас нема викладача». «А село красиве?», — запитую. «Красиве». «Ну, поїдемо, подивимося». І знову я опиняюсь в бандурній стихії. Уже вісімнадцять років викладаю в Стрітівській школі бандуру, доля вперто повернула мене до головної справи.

- Отже, відома нині Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва започаткована на засадах ентузіазму?

- Я в той час познайомився з Георгієм Кириловичем Ткаченком, який зберіг народну старовинну бандуру. Дев’яносторічний художник, архітектор Ткаченко дуже хвилювався за мистецьку спадщину, кілька молодих хлопців його наслідували, виготовляли інструменти. Переважно це були художники, письменники, лікарі, тобто фахівців-музикантів серед них не було. От вони і залучили мене до справи. Коли я вперше почув від Ткаченка душевне спокійне виконання на старовинній маленькій бандурці української думи, я був шокований. Лауреат всіляких конкурсів, віртуоз-бандурист, я сказав таку фразу: «Знову мене обдурили». Я все життя думав, що граю на бандурі, а, виявляється я граю на якомусь зовсім іншому інструменті, з яким треба розібратися. Василя Литвина, засновника Стрітівської школи я запитав: «А чим відрізняється ваша школа від інших закладів? Має бути кінцева мета, як це є в музичній школі, в училищі, в консерваторії. А що ви хочете?» Він дуже просто відповів: «Та щоб грали і співали». Я: «А що в музичних школах не грають і не співають?» Тобто люди самі не знали. Я з того часу почав займатися дослідженнями, мене дуже зацікавило: що ж воно є те, на чому я граю. Це призвело до написання книжки «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні XIX — початку XX століття».

- За роки незалежності ми дедалі більше дізнаємося про цікавий і мудрий інструмент з великою історією — бандуру. Водночас, виявляється, навколо неї «намоталося» чимало проблем.

- Справді, сучасна бандура — це дуже проблематичне «питання», навіть саме поняття «бандура» виглядає навмисно заплутаним, це, мовляв, якийсь струнно-щипковий інструмент, на якому грають українці.

Річ в тім, що сучасна бандура, до якої ми звикли, розроблена і створена в 1950 році Іваном Скляром. Вона на противагу давнім народним інструментам зроблена за іншою системою — академічною: це хроматичний інструмент з перемикачами. Тобто потреби грати іншу музику породили цей інструмент.

Приблизно до тридцятих років минулого сторіччя практично знищили кобзарів, лірників, тому що вони не вписувались у світле більшовицьке майбуття, в систему радянського будівництва нової людини. Натомість нав’язувались і завозились балалайки, домри, «гармошки-кудесниці» (так писали більшовицькі ідеологи).

Слава Богу, не все знищили. Я з’ясував, що кобзар Остап Вересай грав на зовсім іншому інструменті, ніж бандура, — це лютнеподібний зразок давньої кобзи, на якій перетискають струни на грифі. І споконвічна бандура — це теж інший інструмент, і торбан (музичний інструмент українського бароко, похідний від лютні-теорби, мав два грифи) на противагу нинішньому був інший, і ліра колись відчутно інакша була. Усі ці інструменти мають власну історію, цікаву практику.

Коли я це усвідомив, мені стало сумно за нашу культуру, тому що ми викинули на смітник наших «батьків-матерів», якщо мати на увазі ці споконвічні інструменти. Саме від них пішли сучасні зразки. На справжню старовинну бандуру, кобзу нині дивляться як на падчерок, хоча саме вони є матерями.

Тому й відбувається певна чехарда. Музиканти вирішують вельми різні завдання. І це теж додає плутанини.

- На що розгалузилось бандурне мистецтво?

- На три основних напрями. Перший уособлює академічна бандура, на якій вчать грати в музичних школах, училищах, консерваторіях (саме цей інструмент створив в 1950 році Іван Скляр). Друге напрям — реконструкція (вивчення, дослідження, виконавство) традицій, тобто відродження-майстрування старовинних інструментів, гра на них у певній манері. Є ще виконання авторський пісень. Ці хлопці теж називають себе кобзарями, серед них брати Литвини, Володимир Горбатюк, Віктор Лісовол, Едуард Драч… Це своєрідні, неповторні виконавці, які створюють співану поезію.

Але коли всі потрапляють в «купу малу», виникає плутанина-непорозуміння, сварка: «Ви не кобзар, а я кобзар!..» Після того як я розставив все по поличках, в мене виник порядок в голові, зникло бажання підливати олію у вогонь…

- Це, напевно добре, що існує таке розмаїття кобзарів-бандуристів…

- Так, у кожного своя справа, кожен займає свою нішу. На другому міжнародному конкурсі імені Григорія Китастого була введена номінація виконавської реконструйованої традиції. І слава Богу, з’явилися висококласні виконавці Мої учні Сергій Захарець, Микола Плекан, Андрій Шараєвський стали лауреатами, Павло Ласкавчук — дипломантом. Вони вивели старосвітські інструменти на такий рівень, що їх запрошують на концерти, без них вже не обходяться мистецькі заходи.

- Так, у кожного своя справа, кожен займає свою нішу. На другому міжнародному конкурсі імені Григорія Китастого була введена номінація виконавської реконструйованої традиції. І слава Богу, з’явилися висококласні виконавці Мої учні Сергій Захарець, Микола Плекан, Андрій Шараєвський стали лауреатами, Павло Ласкавчук — дипломантом. Вони вивели старосвітські інструменти на такий рівень, що їх запрошують на концерти, без них вже не обходяться мистецькі заходи.

Як на мене, найбільше проблем накопичилось, все ж таки, навколо академічної бандури. Хоча в неї начебто більше можливостей адаптуватися до сучасної музики. Візьмемо приміром творчість Романа Гриньківа: він виконує власні композиції, грає джаз. Але, але… Академічна бандура, на мою думку, ще не набула власного обличчя, не має власного репертуару. Йдуть певні пошуки, наприклад, класику грають. Одначе якщо Бортнянський писав для клавесину, то слухач намагається послухати сонати Бортнянського у першоджерельному варіанті — на клавесині. Або твори для лютні краще на лютні послухати, ніж перекладення для бандури. Так само органні чи фортепіанні твори Баха чи Генделя… Публіка не буде слухати на бандурі класику.

Хоча значно виросла виконавська школа, з’явились віртуози, а от свого обличчя, повторюю, ще нема, і, значить, нема аудиторії — ось що найстрашніше. Нема такого бандуриста в академічній сфері, який би зал на сто слухачів реально наповнив по квитках (хай по десять гривень навіть, я вже не кажу по сто-двісті доларів). Людям цікавіше щось незвичне послухати, наприклад, виконавців на старосвітських інструментах, або бардів-кобзарів, тобто долучитися до відлуння давніх часів, в які ми вже ніколи не зможемо потрапити, або поринути в живе безпосереднє реагування на сьогодення. Це людей більше приваблює, ніж перекладення з фортепіано, скрипки, лютні тощо для бандури.

Я тепер академічною бандурою практично не займаюсь, мене захопили старосвітські інструменти, тим паче що в академічній системі достатня кількість викладачів високого рівня, таких як Кость Новицький, Лариса Дедюх, Роман Гриньків, Тарас Яницький, Володимир Войт, … Хай вони собі морочать голову: куди їм іти і що робити, аби привернути аудиторію. Віртуозність не може бути самоціллю, постає питання, для кого грати — не тільки ж для своїх родичів і друзів…

- Який, на Ваш погляд, можна зробити прорив, в тому числі в «старосвітському напрямі», щоб вирішити проблему аудиторії?

- В найстрашніші часи перебудови, коли в країні був повний хаос, безробіття, я брав свої інструменти, йшов на Андріївській узвіз, сідав і мав не тільки аудиторію (по 200–300 людей збиралося, і не тільки іноземців), а й заробіток. Другий «момент». Впродовж десяти років я регулярно їздив в якусь європейську країну (з Валерієм Вітром і сам). В Європі є величезна тяга до старовинної музики, існують велелюдні цільові фестивалі лютневої музики, ліри і волинки, старовинної хорової музики. Люди передусім бажають відчути дух автентичності, доторкнутись до старовини. Давнину ми можемо побачити на картинах і гравюрах Рембрандта, Дюрера, інших майстрів минувшини, а от музику прадавнини не можемо почути в оригіналі, не було тоді аудіоносіїв, значить, треба до неї діставатися реконструкціями, насамперед тембру. І тому використовують цимбали, мандоліни, бандури, лютні, віоли-де-гамби (для них спеціально дістають жильні струни), найдавніші ноти, автентичні костюми тощо. І хоч квитки дуже дорогі, «старовинні» фестивалі і концерти дуже популярні. В цьому ми переконалися в той ганебний час, коли в Україні це нікому не було потрібно. Спершу ми цей «парадокс» відчули в Парижі. Тільки з Валерієм Вітром вийшли десь в центрі міста на вулицю, почали грати-співати, як нас одразу запросили на концерт, потім в ресторани, на якісь заходи, свята, і пішло-поїхало. Це мене, звісно, дуже здивувало, я сказав: «Дивись, ну просто смішно, на Батьківщині ми нікому не потрібні, а у французів викликаємо шалений інтерес».

Зрозуміло, що від економічного стану держави залежить моральний стан людини; коли вона не переймається тим, де заробити копійку, прогодуватись, одягнутись, то шукає собі віддушину, в тому числі і в автентичній культурі. Ми в цьому плані лише «просинаємося». Минулого року був вечір, присвячений пам’яті кобзаря Миколи Будника в Будинку вчителя у Великому залі. Народу прийшла хмара, люди з задоволенням слухали старовинну музику: думи, псальми… Грали чудові виконавці, це вже не «шкряб-дрись», коли мимо нот співали, але хизувалися тільки тим, що грають на старосвітських бандурах. «Екзотикою» вже не проймеш, це на початковій стадії прощали огріхи, тепер люди хочуть високого виконавського рівня. І цей рівень почав з’являтися, тому у «старосвітців» з’являється аудиторія.

Одним із варіантів популяризації бандури як для мене стало повернення до досвіду вокально-інструментального ансамблю «Кобза», котрий одразу набув шаленою популярності, на бандури рясно ходила публіка, були вражаючі аншлаги. Зараз я пробую ніби повторити ту «Кобзу», хоча і кажуть, що в одну річку двічі увійти не можливо. Але чому б не ввійти у воду з іншого берега річки, засвоївши іншу техніку плавання. Своєму учневі Сергію Захарцю, дуже талановитому музиканту, лауреату кількох конкурсів, солісту Національної капели бандуристів, який досконало оволодів як старосвітською, так і академічною бандурою, я запропонував: "Давай спробуємо використати набутки «Кобзи». Сергій, як представник зовсім іншого покоління, йому 26 років, не знав, що таке ВІА «Кобза» навіть по записах (коли вона була в розквіті, він ще не народився). Отже, я зайнявся електронним аранжуванням, в якому домінуючим інструментом є жива бандура, колісна ліра, волинка-коза, бубон й інші народні інструменти плюс вокал. Справа пішла, нас почали запрошувати у великі концерти, ми потрапили у потужний проект «Не будь байдужим» за участі популярних рок-груп. Спочатку працювали як автентичні традиційні виконавці, мені було дуже цікаво дізнатися: «Як сприймуть?». Молодь чемно і гарно (вона вболіває за українське) сприйняла мою традиційну ліру, сприйняла Захарця, коли він заспівав народні твори під бандуру, та коли залунало сучасне модернове аранжування, причому з національними звуковими ладами, не щось солоденьке, а потужне, наступально-енергійне, молодь почала шалено «заводитись». Сергій грав соло не на гітарі, а на бандурі, і хлопці з дівчатами рвонули до сцени, почали тягнутися до нього руками. Я подумав: «Нічого собі, треба розвивати цю тему».

Можливо, що і таким способом вдасться популяризувати традиційні інструменти, з’явиться до них потяг молоді, вони побачать, що це не тільки якась архаїка, данина давнині, а цілком сучасні інструменти. Нещодавно я почув аранжування пісні «Океану Ельзи», де теж зазвучала бандура, мене це порадувало. Інші музиканти в пошуках свіжих барв ліри вводять. Естрадники відчувають, що треба щось змінювати, зрушувати, експериментувати з автентикою. Так само не можна кобзарям на концертах зациклюватися тільки на думах, — можливо, треба йти від простого до складного, тобто коли молоду людину одразу «напружуєш» впродовж двадцяти хвилин думою, вона просто не розуміє, що це таке, їй треба ще двадцять хвилин пояснювати, що це за жанр, коли він був створений і чому саме так виконується. Напевно, ліпше зацікавити інструментом, спочатку помістивши його в сучасну «упаковку».

Необхідність змін, як ніхто, розуміє молодь. Так само у нашій справі мають рости молоді послідовники До нас в Стрітівську школу приїхав з Західної України Андрій Юрчук, який почув нас на якійсь акції. В нього є освіта, фах, а він каже: «Я послухав старосвітські інструменти, в мені щось перевернулось, мене це зацікавило, я хочу ними оволодіти, повернутися до цих речей». Андрій зараз вчиться у Стрітівці, уявіть, поруч п’ятнадцятирічні, а йому двадцять три, він опановує настирно гру на кобзі, і мене це страшенно тішить.

- А не лунають закиди: «О, Кушпет опустився до якоїсь попси».

- Це від не розуміння тонкощів справи. Тому дехто вважає за краще здаватися зарозумілим, мовляв, так авторитетніше. Якщо використана електроніка, є драйв, то це вже попса? Так само можна заперечувати бандуру в джазі. А я навпаки шкодую, що не розвивається джазовий напрямок. Роман Гриньків записав чудовий диск з Ел ді Меолою. Чому б не створити гурт, який би грав інструментальну джазову музику, щоб вийти з нею на світову арену?

У нас щось нове з’являється, миготить і зникає. Колись бандури з’явились в ансамблі «Кобза», потім це заглухло, всюди зникли бандури… Тепер на сцені бандура сприймається майже як новина й екзотика. Я кажу: «Це все вже давно випробувані речі». Не треба стояти на місці, махати старим бунчуком і говорити, що от ми, українці, найдревніша нація, ми найкращі, найкрутіші, від нас Адам і Єва пішли. Ми самі себе вважаємо найбільш музичною нацією, проголошуємо, що ми від пелюшок музиканти і співаки, але в світі українців не ідентифікують за музикою. У росіян є свій бренд: «Калинка, малинка…», або «Расцветали яблони и груши», «Подмосковные вечера», починає звучати балалайка — всі знають, що це Москва. Угорці скрипками, цимбалами і чардашем відомі на весь світ, шотландці — волинками, індійці — ситарами… А чи знають у світі нашу «Взяв би я бандуру», наші романси, наші інструменти. Ні. Тому що однобоко пнемося до академізації. Я кажу: "Ви спізнилися на пару століть, у 18-сторіччі треба було грати на хроматичній бандурі, щоб вас ввели в склад симфонічного оркестру замість арфи. Зараз уже пізно, як би віртуозно ви не грали, світ ви не здивуєте і революцію в мистецтві не зробите. Треба знайти свою виразність, своє обличчя. Коли це сформується, тоді світ скаже: «О, клас, це супер!». Нас погано знають в світі, я переконався в цьому, коли їздив по Європі. З одного боку, заїжджі українці з бандурами «задавили» українські громади, діаспорні українці вже ховаються від тих концертів, не хочуть за це гроші платити. А ми з Вітром не пішли в діаспору, заграли для французів, то просто фурор був. Нам сказали: «Звідки ви? Такого ми не бачили». Наша діаспора чомусь вариться у власному соку, обмежена якимись рамками, з яких сама не виходить. Це я бачив і в Канаді, і в Америці. Я колись Юліана Китастова (бандуриста із США) спитав: «А чого ви не виходите на загальноамериканський рівень з цими ж інструментами?» Чіткої відповіді не почув. Якась дивна законсервованість. Бояться надуманої власної меншовартості: може, нас не сприймуть правильно. Ні, нас чудово сприймають, просто нам треба позбутись своєї скутості.

Із Сергієм Захарцем ми записали новий проект — пісні з сучасними аранжуваннями (робоча назва «Танцюємо гопак»). Плюс знімаємо два кліпи на пісні «Бойовий гопак» і «Галя». Цю роботу виконує Лесь Санін, відомий наш кінорежисері, який «Мамая» знімав і багато інших цікавих картин. З цими двома кліпами маємо намір вийти на телебачення. Якою буде реакція, нам це дуже цікаво дізнатися.

Я вірю, що не за горами той час, коли високий мистецький рівень «старосвітців» приверне до себе увагу аудиторії, яка прагне знати про своє коріння. А міцне коріння — це потужні віти.

Володимир КОСКІН, Портал Українця 

Додав Art-Vertep 12 травня 2007