Автори / / Максим Кідрук: Я йшов до особистої свободи вісім років

Вихід наступної після «Мексиканських хронік» пригодницької саги Максима Кідрука «Подорож на Пуп Землі» дала зрозуміти: Кідрук переплюнув усіх, хто недоброзичливо ставився до його пригодницьких авантюр. По-перше, він не покинув мандрувати найекзотичнішими місцями світу, а, по-друге, став першим українцем в незалежній Україні, хто побував на таємничому острові «Пасхи». Що ж, подумала я, напевно цей хлопець такий пихатий і гордий, що доведеться його помучити періодичними телефонними дзвінками, перш ніж вдасться домовитись про інтерв’ю. Я помилялась: «Окей, у мене о 7-й ранку інтерв’ю на "5" каналі, а потім одразу до вас заскочу» - почула у слухавці. Чудово!

Хтось відкривав Америку, досліджував Африку, шукав шляхи до Індії. Не кажу, що порівнюю Максима Кідрука з Колумбом чи Васко да Гамою, але напевно його тягнуло до подорожей, як і тих мандрівників, через бажання до відкриттів та звершень, яких неможливо досягнути без готовності до ризику, будь-якої небезпеки чи труднощів. Не даремно ж цей хлопець, ім’я якого неодмінно супроводжує прикметник "навіжений", або "божевільний", або ще щось на кшталт цього, захоплювався відкриттями Фредеріка Йохансена, Роберта Скотта, Руала Амундсена.

Його мрія про Мексику вже збулась. Нова travel story «Подорож на Пуп землі» обіцяє бути не менш цікавою. А поки ви збираєтесь у похід в книгарню, радимо прочитати наступне інтерв’ю – можливо, воно допоможе краще пізнати цього навіженого хлопця.

Напевно, перед Мексикою були українські міста, у яких ти зрозумів, що хочеш мандрувати більше.

Я дуже багато їздив по Україні на олімпіади, коли ще вчився. В основному це була фізика, вища математика, деталі машин, основи конструювання. Фактично я об’їздив всю Україну і навіть Росію.

Це були офіційні поїздки. Було класно, прикольно. Але коли виїжджаєш кудись дуже дуже далеко, коли бачиш зовсім іншу культуру і зовсім інше культурне підґрунтя, тоді набагато цікавіше. Я не кажу, що у нас нема нічого цікавого. Але наше цікаве буде цікавіше для того самого перуанця, який краще поїде в Україну, ніж мандруватиме по Перу.

На презентації книги «Подорож на Пуп Землі» ти розказав про цікавий випадок в потязі, коли їхав на Форум видавців до Львова. У потязі ти зустрів індуса та німця, познайомився з ними, а потім показав їм Львів, почастував горілкою…

Коли я був у тому потязі, у мене з’явилося таке відчуття, ніби коли ти їдеш у далеку поїздку на 2, 3 місяці і не зупиняєшся на одному місці більш ніж на 3, 4 дні, у тебе з’являється такий особливий настрій. Така собі легкість буття. Це постійне спілкування з новими людьми: Німеччина, Австралія - це все якось перемішано. Я був у тому потязі і у мене було таке відчуття, ніби, якщо я їм зараз допоможу, а для них це було дуже важливо, бо Україна з точки зору міжнародного туризму і культури бекпекерів не є країною безпечною, потім хтось так само допоможе мені. Незнання мови нашої країни створює дуже багато додаткових труднощів. У мене було відчуття, що от я їм допоможу і на мою поїздку, а я незабаром вирушаю у ще один великий тріп, хтось так само підсобить мені там в Лівії чи десь в Йорданії, чи в Сирії

У тебе немає відчуття, що певні туристи притягують одне одного і ти зустрічаєш на своєму шляху людей з такими ж легкими наплічниками, таких же навіжених, а не похмурих, обтяжених валізами і мріями про п’ятизірковий готель.

Я взагалі ненавиджу слово туризм. Ми не туристи – ми бекпекери. Ми не той, хто розвісив вуха і пішов в турагенцію, де йому напарили страшенні гроші, якісь тури, перепрошую, для лохів. Безумовно, бекпекери притягують. Я не знаю чому так, але це ж треба, щоб ми з індусом і німцем, які подорожують так само як і я, зустрілись в одному вагоні. Так само під час закордонних поїздок. Завжди знайдеться хтось, хто по дорозі допоможе і це буде такий самий мандрівник, як ти. Таких не дуже багато, але коли я був у Мексиці – другу половину шляху ми перетинались з одними і тими ж людьми. У мене взагалі було таке враження, що того літа у Мексиці подорожують всього двадцять людей, десять з яких я знаю. Ми постійно перетинались. От все вже: попрощались, роз’їхались і тут бац! в хостелі: «Халлоу, чувак!»

З тими людьми, про яких ти писав в «Мексиканських хроніках» підтримуєш зв’язки?

Безперечно. Кен та Рейчел, Пітер Лампе, Марія Ван дер Маат, Мігель – вони всі у мене друзі в фейсбуці. Ми постійно переписуємось, при чому вони знають, що я видав книгу і зараз Мігель дуже хоче, щоб я її йому вислав. Зрозуміло, що він не прочитає її. Але Мігель просить вислати хоча б одну книгу. Уявіть, якщо про вас написали китайською, вам би неодмінно захотілось мати ту книгу, щоб принаймні показати її друзям, якщо навіть ви і не можете читати. У нас була така кумедна розмова з Мігелем. Я виклав свої фотки з презентації, а Мігель більш-менш вміє читати кирилицею, хоча не розуміє змісту. Він зрозумів, що це книги про подорожі і одна з них про нього. Він пише: «Макс, вишли мені книгу», а я питаю: ти що зможеш читати українською? І тут він мені відписує кирилицею: «Я вмію читати українською, український найкращий мов». Тобто він вставив речення в Google перекладач і йому так переклало. Це було так смішно, що «український найкращий мов». Я його виправив і пообіцяв вислати книгу.

Ян (один з головних героїв у «Подорожі на Пуп Землі» – ред.) теж вимагає від тебе книжку. Він навіть на презентації був.

Так, він був на презентації в Емпіку. Я йому подарував перші 2 примірники, бо він головна дійова особа на рівні зі мною. Плюс там дуже багато фотографій. Плюс в тексті згадується його батько. Він дипломат, хоча зараз на пенсії, тож якийсь час Ян навіть жив в Росії, вчився в російській школі і він може читати російською. До того ж він сам чех, хоч і живе зараз в Швеції. Скажімо, знання російської і чеської як рідної дає йому можливість читати українською, хоча дуже важко, але він її читає і розуміє. Тому я йому подарував одну і він ще купив собі чотири книги, одну з яких він залишить своєму батькові. Це перші такі дзвіночки, які я засилаю в Європу і сподіваюсь, що скоро за ними послідують переклади чеською, шведською, німецькою мовами

А переклади вже плануються?

Як правило, для того, щоб перекладатись потрібен багаж, про це ще Андрій Курков казав мені: «Коли у тебе буде 5 книг, підуть гроші – підуть і переклади». Ніхто ніколи не береться за автора, у якого дві книги, навіть якщо вони дуже класні, тому що це ризиковано. От коли буде вже 5 книг, а я думаю, що це вже скоро, тому що зараз я закінчую книгу про Бразилію, а вже два рукописи – пригодницькі оповідання в стилі О’ Генрі – у видавництві, я думаю, вони скоро побачать світ.

Продовжуючи розмову про Яна – він такий же безстрашний як і ти?

Так, так. От у мене зараз четверта велика мандрівка: Ліван – Сирія – Йорданія – Єгипет – Лівія і я хочу ще в Судан, але це дуже небезпечна країна і зараз дуже проблематично отримати візу (якраз зараз намагаюсь її вибити). Єдина людина в світі, з якою я б поїхав в Судан – це Ян, бо сам я туди не сунусь. Ян – це людина перевірена навіть попри те, що він уже одружився. Він, звичайно, на весь тріп не складе компанію, бо я їду майже на два з половиною місяці, але я розроблю маршрут і він може приєднається, щоб ми разом поїхали в Судан.

Ходять чутки в наших жіночих кулуарах, що ти теж вже одружився. Дружина відпускає?

Ні, ні (спльовує і стукає три рази по столу). Я не одружився і найближчим часом навіть не планую. Не те, що я проти одруження, але в моєму становищі це зараз був би хрест на всьому. Я позитивно ставлюсь до шлюбу, до відповідальності бла-бла-бла… Але я дуже довго ішов до того життя, яке маю зараз. Я йшов до цього довгих вісім років. Фактично зараз я письменник, я живу з книжок і я мандрую, і мені не треба кожного дня підніматись о 6-й ранку і йти на роботу, у мене немає начальника, який вказує мені що робити. Я живу в своє задоволення, але безумовно перед цим було багато чого зроблено, що дало мені особисту свободу. І так просто віддавати її я не збираюсь.

У мене є дівчина, але вона нормально ставиться до цього. От моя колишня не пускала в Бразилію. Тому мої бразильські пригоди називатимуться «Любов і піраньї». Я сподіваюсь, що ця книга дуже сподобається, бо з того, що я писав, вона була найкращою. У нас є дуже багато жіночих романів. Там постійно хепі-енди. Але ж у житті все не так. Реально книги ідеалізують ті стосунки. Те, що для когось хепі-енд, для іншого не є таким. Тому бразильські пригоди – це буде чоловічим поглядом на стосунки між чоловіком і жінкою. Бо хепі-енд для чоловіка не завжди є хепі-ендом для стосунків.

Знову ж таки це буде у такій стьобаній манері, без жодної глибокої філософії. Це буде travel story, adventure story. Чому я туди поперся, і чому те все зав’язалося, але основна частина історії – це поїздка в Бразилію в Пантанал – це найбільш болотиста місцевість світу, де я купався з піраньями, ловив їх і крокодилів, де було дуже багато пригод і класних фотографій.

Ти купаєшся з піраньями, тримаєш в руках крокодила. Для тебе перепон немає. Чи все таки є якийсь страх, але ти у ньому боїшся зізнатись.

Людина, яку називають сміливою – вона просто переборює страх. Мені страшно їхати в Судан, я багато прочитав про цю країну. Але я хочу туди, бо знаю, що там є, на що подивитись і, якщо я туди поїду, то після цього буде дуже класна історія. Сама по собі поїздка в Судан – це вже авантюра. Тому однозначно страх є.

Подорожі цікаві самі по собі, чи ти їх так цікаво описуєш.

Я стараюсь шукати пригоди, які цікаві самі по собі. Скажімо, у тій самій подорожі на Пуп Землі основна з пригод - коли ми застрягли в пустелі Атакама – там жодного слова не вигадано. Ця вся історія така, якою була в реальному житті. Є звичайно деякі місця, які я прикрашаю, але дуже рідко. І це відбувається заради читача, щоб просто йому було веселіше читати. Це звичайна літературна гіпербола. Те саме було в «Хроніках». Потрібно зробити, щоб воно було кумедніше. В принципі мені зараз щастить на пригоди, особливо на зустрічі. Постійно в кожній з цих поїздок є якісь класні люди. В тій самій Мексиці це був тренер Володимира Кличка і група In Flames. В цій другій поїздці – я випадково потрапив на острові Пасхи на перший в історії футболу дружній матч між чилійською командою «Коло-Коло» (ця команда - єдиний володар Кубка Лібертадорес в Чілі) з місцевою командою. Цей матч навіть показували в Україні.

Крім того, у Бразилії я чисто випадково зустрів гіда, який був не просто гідом, а був науковцем і водив екстремалі вглиб Пантаналу. А було так: я стою з ним говорю і розумію, що десь його бачив. Ти знаєш про путівники Lonely Planet? Це серія англомовних путівників дуже детальна, у ній експерт відгукується про певні місця. Я тримаю цей путівник і бачу, що це саме та людина, яка писала статтю в путівнику про Пантанал. Я такий - опа! - а він посміхається і каже: «Так, це я». Тобто я попав на людину, яка там безпосередньо живе. Він нас повіз у такі місця і показав таке, що ніхто інший не показав би.

Як ти все запам’ятовуєш?

По-перше, я подорож готую. Тобто якщо я уже кудись їду, то я апріорі знаю про ту країну. Назви, тварини, міста, руїни тощо. Потім, коли готую мандрівку, я проброньовую усі хостели, усі маршрути стараюсь максимально розробити вдома, щоб я знав куди їду. Знову ж таки усі назви на слуху, потім я їду туди. Відповідно, то все відкладається ще раз. Після того, я просто все пишу, записую. Це найкращий спосіб вчитися. Це, скажімо, як ти знаєте назву вулиць у Києві, де живеш. Ти їх знаєте і все, хоча їх ніколи не вчив. Так само воно виходить під час подорожі.

Якщо станеш багатієм, так само подорожуватимете в дешевих хостелах?

Безперечно, я вже про це писав в «Хроніках». Я багато таких людей зустрічав під час другої поїздки. Люди в принципі заможні, але вони шукають ось цей дух. Тобі може бути вісімдесят, але тебе тягне у хостели, бо ти зустрічаєш там 20-річних пацанів. Я це бачив у Тома О’Коннела. Ми з ним два дні провели в Мехіко, а говорили на рівних. Не тому, що я говорив з ним на рівні, а тому що він спустився до мого рівня, до рівня 24 річного пацана, тому що він таким себе в житті почував. І тому готель – це для мене кошмар. Ви приїжджаєте і там стоїть цей клерк з кислою міною. Посилився і все. А хостел – це зовсім інше. Ти входиш, тобі кажуть «Хеллоу!» і одразу з’являється купа друзів, десь пограли на гітарі, кудись разом поїхали, пива попили, перезнайомились. Разом їдемо на якісь руїни. Нас четверо, орендуємо машину - це на чотирьох дешевше. Це зовсім інша культура. З готелем у мене одразу виникають такі асоціації – ти лежиш на пляжі і смажиш пузо, а хостел – це активний відпочинок, безперервне гасання горами. Тут річ навіть не в грошах – це те, що я люблю.

Наостанок, що можеш порадити бекпекерам?

Тим, хто досі ще сидить тут, в Україні, пораджу не боятися і таки їхати. Я бажаю не сумніватись, бо більшість тих проблем, які вам малюють тут на місці – на справді немає, або вони дуже легко вирішуються. А тим, хто вже подорожує, я бажаю бути дуже зосередженим, бо це основна запорука безпечних мандрів.

Спілкувалась Ірина Сидоренко, ПРО

Додав Chyzh 31 жовтня 2010