Автори / Андрій Кокотюха / Андрій Кокотюха: Порнографія – це Табачник, а не фільми з сексом

Андрій Кокотюха – український письменник, на сьогоднішній день на рахунку котрого більше 30-ти творів. Його неодноразово відзначали премією «Коронація слова», зокрема за романи «Мама, донька, бандюган», «Темна вода», кіносценарій «Шевченко Катерина ХХІ» та інші. Письменник устиг уже спробувати себе в багатьох жанрах, починаючи зі сценаріїв і закінчуючи жіночими оповіданнями та підлітковими детективами. У Андрія обов`язково буде багато нових звершень, адже, як часто жартома кажуть його колеги, пише він без упину. Головна мрія Кокотюхи на сьогоднішній день – не потрапити до шкільної програми, рекомендованої Міністерством освіти на чолі з Дмитром Табачником.

ХТОСЬ МОЖЕ ПОРВАТИ НА СОБІ ТІЛЬНЯШКУ ЗА ЯНИКА, АЛЕ ЗА ТАБАЧНИКА НІХТО НЕ ПОРВЕ

Пане Андрію, кого, на вашу думку, вивчатимуть з сучасних українських письменників, як свого часу почали активно вивчати Котляревського, Коцюбинського, Марко Вовчок?

Насправді та українська література, яка в нас є, ті 30-35 письменників, які пишуть активно по одній книзі в рік, вони фактично непопулярні, бо їх тиражі сягають приблизно двох тисяч екземплярів.

Андрій Курков, який видається за кордоном десятками, сотнями тисяч і мільйонами екземплярів в Україні абсолютно має такі ж тиражі, як пересічний автор. Більше того, автори видаються як українською, так і російською мовами. Це доводить, що на російську мову немає ніякого пресингу. Перед відсутністю книгарень і полиць усі рівні. Я випадково побачив фінансовий звіт одного видавництва перед авторами за півріччя. Побачив, що різниця складає 50-100 примірників у той чи інший бік, але це несуттєва різниця і вона говорить не про відсутність популярності, а про відсутність книжкових магазинів.

Чому популярне, наприклад, пиво? Тому що його можна всюди купити, його всюди продають. Якби в нас було книжкових магазинів стільки, скільки виборчих дільниць хоча б, то ми б зараз не говорили про непопулярність Коцюбинського. Я колись працював при бібліотеці, що при музеї Коцюбинського в Чернігові, і бачив дореволюційні видання, вірші, проза тих, хто сьогодні вважається класиками. Процентне співвідношення теж саме, що й зараз. І тиражі невеликі. Ситуація, як не дивно, була переламана за радянських часів – з 50-хх по 60-ті роки ХХ століття. Радянська влада прекрасно розуміла, що така річ, як ідеологія надзвичайно важлива. Ідеологія в хорошому сенсі.

Саме слово «ідеологія» зараз заідеологізоване і затерте так само, як слова батьківщина, патріотизм і так далі. Насправді, у Радянського Союзу вона була. Хто був речниками ідеології? Тільки бійці ідеологічного фронту, якими були письменники та журналісти. Їм створювали нормальні плацдарми. Видавнича справа була частиною державної політики. Тобто, дві складових – підтримка певної ідеології і її схвалення, плюс підтримка бюджетом.

Так чи інакше саме через це були письменники популярні. 99 відсотків з них на сьогодні забулися, але в той час, коли вони творили, вони були до певної міри популярні. І це не було збитковим. Це те саме, що зараз відбувається в Росії – там книжковий бум, але насправді зі всього, що видається популярні два-три автори. Проте вони йдуть у широкий фронт і створюють пропозицію, створюють ринок. У нас, як я вже казав, існує 30-35 авторів, які готові писати по книжці в рік, їх знають 2-3 тисячі людей по Києву, які ходять по книжкових ярмарках, презентаціях. У нас усе осідає в Києві…

То, можливо, потрібно більше вводити сучасних авторів до шкільної, університетської програми задля їхньої популяризації?

Навпаки – менше книжок треба вводити у шкільну програму. Я проти введення, бо все, що лежить у шкільній програмі, воно обов’язкове до вивчення. Усе, що обов’язкове до вивчення, воно до чогось зобов’язує і сприймається негативно. Тут, на жаль, спрацьовує психологічний фактор.

Зрештою, я не хочу, щоб мене Табачник вводив у шкільну програму. Табачник сам по собі непопулярна, найбільш непопулярна людина в Україні. Навіть Янукович має певні репутаційні покажчики в себе на батьківщині, у певних колах у нього є рейтинг. Хтось може порвати тільняшку на собі за Яника чи навіть за міністрів, а за Табачника ніхто тільняшку не порве – його ніхто не любить. Він себе дискредитував назавжди. І ця людина буде вводити когось у шкільну програму, рекомендовану Міністерством освіти? Та я не хочу бути рекомендованим Міністерством освіти! Так само як Жадан і Андрухович, які намагалися подати до суду, коли їх ввели в офіційну програму вишів. Вони самі пишуть програми – самі приходять в університети на зустрічі. Їм це непотрібно. Тим більше, що те, чим займаюсь я, та література, яку я пишу, вона ніде не входить у обов’язкову програму, це – позакласне читання. Література розважального масового характеру.

Ваша остання презентована книжка «Таємниця козацького скарбу», це був дитячий детектив?

Підлітковий, я наголошую на цьому. Бо той, хто буде писати для дітей бере на себе неабияку відповідальність. Писати для дітей до 11-12 років – це підсвідома спроба виховувати їх. Це – бажання бути вчителем. Учитель, вихователь, у нього так само немає позитивного іміджу. Ну хто ти такий, щоб виховувати дитину? Ти мусиш бути авторитетом для неї, а в нас немає для дітей авторитетів. Є колеги, які ризикують це робити і, як правило, у них нічого не виходить. Але найскладніше – писати для підлітків, бо вони «знають усе», їм не треба ні вчителя, ні педагога, ні батьків. До них потрібно говорити нормальною мовою, достукуватись історіями без моралізаторства. Та й взагалі будь-який письменник не повинен повчати. Автор розповідає певну історію, моделює ситуацію, показує, які моделі поведінки можуть бути. Головне, щоб людина змогла поставити себе на місце героя чи полемізувати з ним. Заважає брак ідеології.

У РОСІЇ ЗАРАЗ ПОПУЛЯРНІ ТВОРИ ПРО ТЕ, ЯК «ХОРОШІ» ФСБШНИКИ МОЧАТЬ ЧЕЧЕНЦІВ

У чому взагалі секрет популярності літератури, на вашу думку?

Ну, наприклад, чому такий популярний автор в Америці Джон Грішем? Він пише юридичні трилери, а в Америці закон – понад усе. Прецедентне право у них – головне. Стівен Кінг. Чому він популярний? В Україні сегмент жахів читають, але він незаповнений. Чому? Тому що в Україні відключення води або поламаний унітаз набагато страшніше, ніж якесь “воно”, яке вилазить з підземелля. У силу того, що наші соціальні проблеми набирають такого масштабу і рівня, то вони стають страшнішими за тих чудовиськ, котрі живуть у підвалі. Тому в Штатах і популярний Стівен Кінг, бо його можна читати без відриву на соціальні жахи. У Росії зараз популярні твори про те, як «хороші» фсбшники мочать чеченців. Зараз така ідеологія і така література ставиться на потік. А яка зараз ідеологія в Україні? За що ми, проти чого ми? У нас немає свого Акуніна, Бушкова, який пише всі жанри. Ми не знаємо, що ми хочемо читати, що нам подобається, у що ми віримо. Не культивується нічого, а всіляка спроба марна, бо займаються цим вчорашні радянські люди. Той самий Ющенко, його «голодоморизація» і «батуринізація», призвела до того, що ці теми навіть у нормальних людей викликають відразу. Хоча він цілком міг викинути певну кількість бюджетних коштів на створення 20-30 історичних романів, за які сіли б українські автори. Книга – це інтелектуальний продукт, саме тому неможливо точно сказати, чи буде це популярне через 10, 20, 30 років, але той, хто пише для вічності, вже приречений на поразку. Треба жити й творити сьогодні і намагатися реагувати на процеси, які відбуваються сьогодні.

Як вважаєте, з часів Ющенка і сьогодення Януковича змінився стан культурної політики?

У Партії регіонів, на відміну від Ющенка, був шанс виправити ситуацію в культурі. Прибрати Табачника – це однозначно. Та відкривайте ви книгарні!.. Накажіть, ви ж це любити. То накажіть пацанам, щоб відкривали по райцентрам книгарні, і щоб вони чимось наповнювалися. Не треба гроші на це виділяти з бюджету. Просто утворіть таку структуру як Укркнигторг, введіть пільги. Дайте гроші на кіно, проконтролюйте, аби його зняли те кіно, що відповідає вашій ідеології. Дайте грошей на серіал. Проконтролюйте, щоб весь цей продукт йшов за замовленням Держкомітету, хай люди будуть зайняті справою, а ми бачитимемо, у що ця влада вірить, чого вона хоче. Але вони цього не зроблять, бо ніякої ідеології немає.

Ще один момент – вони, можливо, могли завоювати бодай якусь прихильність – просто не лізучи в культурний і гуманітарний сегмент. Для чого воно вам треба? Грошей ви там не заробите. Залиште це в спокої. Хай нічого далі й не робиться. Не заважайте.

То ви вважаєте, що є сегменти, у яких держава має допомогти, а в які просто не лізти?

Держава просто не має допомагати грошима, бюджетним фінансуванням. Крім, гадаю, створення підручників. Вона має створювати умови – відкриття книгарень по райцентрах, відкриття кінотеатрів, повернення кінопрокатів. Адже це комерційно вигідно, це привабливий бізнес. З 1991 року ще не було жодної влади, яка б нас задовольняла. І якщо ми це усвідомимо, ми не чекатимемо від держави стипендій, грантів, милостей. Хай створюють законодавчу базу або просто не заважають.

КОЛИ СПІЛКУЮСЯ З КОСТИЦЬКИМ, ТО ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ХОРОШИМ УЧНЕМ, ЯКОГО НЕНАВИДИТЬ ВИКЛАДАЧ

Ви нещодавно стали співавтором збірки “Аморалка”. Чи були з цього приводу дискусії з Національною експертною комісією з захисту суспільної моралі? До чого взагалі, на вашу думку, призводять обмеження, які весь час намагається запровадити ця комісія?

Я мав прецедент спілкування з Костецьким, і тоді показав йому список “Сто заборонених книг”, сказав, якщо хоча б п’ять книг зі списку прочитають оті його анонімні експерти, то я візьму назад свої слова про їхню некомпетентність. А мені дійсно хотілося б бачити список тих експертів, щоб дізнатись їхній рівень компетентності.

Костецький мені каже: “Як ви можете таке казати! Вони компетентні й взагалі всім вам у бабусі годяться”. Так це й погано, що там сидять бабусі. А чому ж ніхто не звернув увагу на Аліну Гросу з її садомазо-шоу, яке відбувалось у той самий день, коли виносився вердикт по Ульяненку? У мене з іншими письменниками була думка зробити антологію – взяти класичні сюжети з класичної літератури, наприклад, “Декамерона”, які не відповідають критеріям суспільної моралі і переробити згідно сучасним реаліям. Підписатись анонімними прізвищами і зробити так, аби ця збірка потрапила до комісії. Отримати негативний висновок, зібрати прес-конференцію, все це розсекретити і показати справжній рівень компетентності. Тому коли в цьому році виникла розмова про збірку “Аморалка”, усі мої колеги просто надали уривки зі своїх творів зі сценами, що мають у собі сексуальний характер. Але чомусь у нас аморальність помилково зводить до сексуальних сцен і вживання матюків.

У чому ж тоді справжня аморальність?

Я у дзеркалі кожен ранок бачу аморальну особистість (сміється – Авт.). В Україні аморальність – це те, що не вписується у норми моралі і в закон з захисту суспільної моралі. І я радий, що своїм світоглядом і своєю поведінкою я в цей закон не вписуюся. Моя аморальність – це абсолютно моє право і проблема, бо вона не завдає шкоди суспільству.

Чому вони не заборонять рекламу алкоголю? Боротися треба не з алкоголем, а з алкоголізмом, не з наркотиками, а наркоманією.З проституцією, вважаю, взагалі не треба боротися, її просто треба легалізувати. Якщо алкоголь і наркотики шкодять здоров’ю, то секс з проституткою у нормальних умовах здоров’ю не шкодить.

Я б не зводив визначення аморальності до тупого зациклення на сексуальних проблемах. Порнографія – це Табачник, сьогоднішній міністр освіти, а не фільми, у яких беруть участь жінки і чоловіки, які роблять це за власною згодою, отримують за це гроші. “Аморалка” – це не тільки секс, це – комплекс світоглядних речей, які не вписуються у загальноприйняті норми і рамки, які в нашій країні теж досі не визначені. Якщо НЕК на щось претендує, хай проводить відкриті експертизи або хоч опублікує список своїх робітників, які отримують зарплату з моїх податків. Чому вони ховаються? Значить, щось відчувають і кидають на амбразуру одного Костицького, гарного демагога і юриста. Коли я з ним говорю, я відчуваю себе хорошим учнем, якого ненавидить викладач, шкідливий викладач.

ОДНА ЖІНОЧКА ПЕРЕПЛУТАЛА УПА З УНІАН

Рей Бредбері колись сказав: ”Я щаслива людина: мої книги є мало не у всіх бібліотеках світу, мене вивчають у школах та університетах, мені аплодують ще до того, як я починаю говорити”. Чи можливе таке явище у нас?

Подібну картину я спостерігав у 1997 році у Кіровограді, коли ми приїхали з виступами в університет і до нас тоді приєднався автор, який живе навіть не у Кіровограді, а у Новомиргороді. Це письменник Олександр Жовна. Коли він зайшов до зали, йому вже почали аплодувати. Там він знаменитість. Подібна ситуація і з Лесем Подерв’янським – куди б він не прийшов, що б не сказав чи просто б мовчав, люди фотографуються з ним, дякують за те, що він є. Але якщо Подерв’янського вивезти за межі цієї інтелігентської тусовки, пересічні пролетарії його не зрозуміють. Вони не зрозуміють – чого той мужик матюкається? Хоча самі можуть гнути й більшим матом. Вони себе просто не впізнають і це ханжество, або навпаки вони себе впізнають і починають обурюватись.

Та це відбувається не лише з п’єсами Подерв’янського. Так само можна не розуміти певні посили Скорсезе чи Тарантіно. На Львівському форумі в нас був круглий стіл про вплив письменника на реальність. Більшість людей неправильно сприймають цей вплив. Їм здається, якщо Андрухович сказав про відділення Донбасу та Криму від України, то так воно й буде, ніби він президент країни і це питання вже вирішене. І починають полемізувати так, ніби ось-ось буде закон. Та вплив це чи ні? Оксана Забужко бореться з жіночим фашизмом, але в неї більше покупців, ніж читачів – її книги купують на подарунок, щоб продемонструвати іншому свою розумову перевагу. Був випадок, коли жінка підійшла купити Забужко, але не знала про що вона пише. До речі, коли Марія Матіос отримала Шевченківську премію за роман “Солодка Даруся”, і в світ вийшло його перше видання, на обкладинці книги були використані зображення вояків УПА. Підходить якась жіночка і питає: “Це УНІАН? Це вояки УНІАН?”. Вона просто переплутала УПА та УНІАН. Я не вигадую, це реальна історія. Це жінка з провінційного міста, у неї такі асоціації. То ви розумієте, яка каша зараз у головах у людей? Це приклади, що буває, коли вивезти українського письменника за межі ярмарок і магазинів. Нехай книжок видається мало, але інформація має бути, потрібне інформаційне поле.

Чи вбачите ви якийсь кінцевий результат, мету в творчості сучасного українського письменника?

Потрібно багато виставок і форумів, повторюсь знову – потрібні книжкові магазини. Адже мета кожного виробника – бути купленим. Я виробник тексту, видавець – виробник книги. Мені говорять, що мій головний недолік – це надто легке письмо. Але ж зараз книга втрачає свої позиції у всьому світі, то читання не має бути обтяжливим процесом. Читання не повинне втомлювати чи зобов’язувати до чогось. Фільм подивитись простіше, бо книгу за кілька годин не прочитаєш. І саме легкістю читання можна повернути інтерес до літератури.

Я ВЖЕ НЕ МОЖУ ПИСАТИ ДЛЯ ЖІНОК, Я НЕ ЗНАЮ, ЩО ЦЕ ЗА ЖАНР ТАКИЙ – ДОВОДИТИ ЇХ ДО СЛІЗ

Ви раніше писали оповідання для жінок...

Від мене і зараз цього вимагають, але я вже не можу. Я не знаю, що це за жанр такий – доводити жінок до сліз. Їм треба радість нести, а не змушувати їх плакати. Насправді все почалось тоді, коли в Україні почали набувати популярності жіночі журнали і всюди працювали мої однокурсники, котрі просили: “Напиши нам щось для жінок”. Я писав, вони залишались задоволені, але постійно питали – чого в мене жінки, п’ють, курять і матюкаються? Хай принаймні не курять. Отакі це були жіночі оповідання, але я їх навіть не зберігав. Але жінка сьогодні справді більш вдячний читач, ніж чоловік. Хоча є і небезпека – сьогодні в Україні, якщо ти пишеш для жінки, наприклад, реакція може бути абсолютно протилежною. Це ж українські жінки, вони обурюються, що їм не треба суто для них, дайте щось, що можуть читати й чоловіки.

Чи є в Україні формат і тенденція в українській літературі?

Є одна тенденція – писати потік свідомості, бути автором однієї книги. Автори, які не мають життєвого та читацького досвіду раптом прочитали Марселя Пруста чи Оксану Забужко, і думають собі, що можуть писати так само, адже це – потік свідомості. Вони починають писати книгу з детальним описом свого дня, і коли вони напишуть таку книжку, то її підхоплюють такі самі обмежені читачі. Написав такий автор книжку, комусь вона сподобалась. Видавець чекає другої книги, а першою все вже сказано. Щоб відбулося щось нове треба відійти від Інтернету і прочитати десяток книжок, ще якимось способом набувати досвід. Потім на їхні місця приходять десятки таких писак. Найважче написати сюжетну літературу, детектив, фентезі, бо треба мати базову освіту, практичні знання. Тож головна тенденція – це література не жанрів, а авторів.

Розмовляла Катерина Зінов’єва

http://culture.unian.net/

Додав Art-Vertep 31 жовтня 2010

Про автора

Коротко про автора Андрій Кокотюха народився 1970 року в м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у віці 7 років. Хоча власне художні якості цього твору досі ніким не оцінені. До 12&nb