Автори / Олександр Ірванець / Оповідання "День Перемоги"

Усім великим перемогам і їхнім переможцям присвячую. (Автор)

Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.
Вони заприятелювали порівняно недавно - трохи понад рік тому, На засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.
— Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. - запально-запитально колошкався Ян. - Друге діло - російська література. Особливо - поезія.
— Поезія - це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, - багатозначно підтакнув Марко й од-ним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: - Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?
— Що полірнути? - Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. - А, полірнути? Чом би й ні?
У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал, Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказа-ти, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.
Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.
— Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали...
Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге при-клався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковт-ка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним погля-дом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:
— Скажи, а звідки вони беруться?
— Хто - вони? - Марко не зрозумів запитання. - Поети?
— Та ні. Ветерани, - притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.
— Як це - звідки? - і далі плутався Марко.
— Зараз поясню, - пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. - От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, - Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. - І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі...
— Ну і що тебе тут дивує? запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. - Завтра ж цей, День Перемоги.
— Так! - Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. - У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, про-тягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?
— Гм, цікаво... - Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. - Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..
Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:
— Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивив-ся на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що ба-чило ще живих учасників тієї війни».
Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:
— А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п'ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.
Запанувала пауза. Ян замість відповіді простягнув руку через стіл і сам розлив пляшку до кінця. Вийшло майже по повній склянці. Друзі ніби за командою піднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лізли з горла назустріч алкогольному напоєві.
— Слухай, а ти ніколи не замислювався, може, вони й справді вже померли?
Марко підвів на нього очі.
— А давай перевіримо...
* * *
Друзі розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв із кишені п'ятірку, але старший товариш зверхнім жестом руки зупинив його: облиш. Він дав понурому офіціантові пятдесятку і, щоб було без здачі, показав на пляшку коньяку місцевого розливу, яка сиротливо стояла в скляній стінці бару серед горшок і порт-вейнів;
— А це нам із собою. I пару бутербродів, тих, із оселедцем.
Цвинтар у їхньому місті був не далеко і не близько, Марко з Яном перебігли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квитків, проїхали п'ять або й шість зупинок і, вийшовши в темряву, котра дедалі густішала, перетнули ще дві паралельні вулиці, уже переважно приватної забудови. Мета-лева хвіртка, яка служила бічним входом на кладовище, виявилась відчиненою - вона лише тихенько рипнула, коли двоє друзів протиснулися крізь неї і спинилися,
— Ну і що тепер? - запитав Ян здушеним голосом.
Неначе у відповідь, десь у приватному секторі хрипко
прокукурікав півень. Його крик не злетів угору й не був підхоплений іншими півнями. Та й чи були на цій міській вуличці інші півні?
Марко примружив очі, поправив окуляри і, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою поміж могилами. Ян, боязко щулячись і озираючись, поплентав за ним.
Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порівняно широку й освітлену двома слабенькими блідими ліхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привітнішими, ніж ті, у глибині цвинтаря. Акуратно обкопані, доглянуті, із вінками й живими квітами в пляшках з-під кефіру та в майонезних слоїках.
— Тут лежать гідні люди, - промимрив Марко, пробираючись ближче до світла. Повз могили двох міських голів, чиї чорні гранітні голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментів, повз могилу директора театру й головного лікаря міського шпиталю друзі нарешті вийшли до лавочки, яка самотньо стриміла під дальнім ліх-тарем. Роззирнувшись і змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сів, затиснувши між колінами пляшку. Алю-мінієва закрутка тричі тріснула в його пальцях.
— Пий, - простягнув він пляшку Янові.
Той узяв, зробив ковток, скривився.
— Як? Нормальний? Чи палений? - Марко, не чекаючи відповіді на своє питання, забрав пляшку, пригубив, потім зробив одразу два більших ковтки. - Нормальний! Х-ху...
Десь за деревами, у невидимому звідси приватному секторі, самотньо завив пес. Ян боязко озирнувся, утягнув голову в плечі.
Марко підбадьорливо ляпнув товариша по спині й раптом завмер. Неподалік почувся дивний, незрозумілий звук. Це був скрегіт, але не гучний, не різкий, а глибокий, немов потамований шаром чогось м'якого. Вати? Чи - землі?
Друзі інстинктивно нахилилися, притиснулись один до одного й повернули голови в той бік. Спершу нічого не було видно, але потім у темряві за рядами могил таки вдалося розгледіти хаотичний, уривчастий рух.
Це був старий чоловік із зеленкуватим обличчям і ріденьким волоссям, що щільно обліплювало йому череп. Одягнений він був у мундир підполковника з червоними петлицями танкіста. Ліва рука в нього висіла вздовж тіла майже нерухомо, але правою підполковник досить управно обтріпував із кітеля землю, яка налипла на поли. Худі й тонкі пальці його долоні були заляпані воском, що прилип до нігтів.
— Ей, ребята! - він через могильну огорожу помахав Маркові з Яном усе тією ж правою рукою. - 3 наступаю-щим празднічком вас!
— Дякуємо... вас також... - промимрив Марко. Ян кивнув, приєднуючись.
— Тут наших нікого нє відєлі? - запитав у них підполковник, дивлячись глибоко запалими очима, немов і не на них, а кудись у глибину темряви. Марко тільки знизав плечима у відповідь.
— Ну ладно... - Військовий повернувся й, далі обтріпуючись, цобрів кудись ліворуч між могилами. Друзі про-воджали його поглядами, все ще не вірячи побаченому. Ян дрібно-дрібно цокотів зубами. Марко підніс йому до рота пляшку й улив ковток коньяку. Ян тільки вдячно кивнув і обхопив свої лікті долонями. Його усього тіпало частим дрібним дрожем.
Далі по алеї одна з центральних могил і собі заскреготіла глухо й невиразно. Підполковник прискорив кроки в той бік. І саме вчасно - із-під плити повільно підвелася висока, ставна постать у мундирі з широкими лампасами й великими золотими зірками на погонах.
— Товаріщ генерал! - підскочив до нього танкіст, відстовбурчуючи догори неслухняну правицю. - Падполковнік Панкратов на торжественное построєніє прібил пєрвим!
— Вольно! - промуркотів генерал, і собі обтріпуючи мундир. - Не спешите, падполковнік. Хотя усєрдіє похвальное.
Обоє військових вийшли на центральну алею. Тепер було помітно, що земля прилипла не тільки до кителів, але й до штанів, гарних генералових, із лампасами, і підполковникових, вужчих, скромніших. Черевики в обох теж були добряче побруджені, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним і підполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу.
— Бачиш... ти таки не помилився... - прошепотів Марко й пожадливо ковтнув із пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтіла, й, обливаючись, також зробив великий ковток.
А глухуватий скрегіт уже долинав із різних боків, зблизька й здалеку. То там, то там гупала об землю кам'яна пли-та, і чергова постать у мундирі, обтріпуючись, зводилася з-під неї
Мерці підтягались до генерала й підполковника, рапортували про своє прибуття, а потім продовжували об-тріпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральної алеї. Ян із Марком усе сиділи нерухомо на лавці. Та на них і не дуже звертали увагу. Розмови, які вели померлі між собою, переплітались у широке й не до кінця збагненне полотно:
— От харашо як вокруг!.. Весна, все позеленело! Недаром весной победу здобули!
-- Ти шо лі її здобував? Да тобі ж у сорок п'ятом чотирнадцять літ стукнуло, Іван Миронич! Ти ж военруком всю жизнь проработав у школі, пацанов учив протівогаз одівать!
— Ну і шо ж, і ето тоже нада! Готовив будущих защітніків. Чи ви щось імєєте протів, Михаїл Петровіч? Ілі я віноват, шо од вас молодший?
— О, диви, Семенівна вилізла! Ти ж наша подруга боевая, і мать, і сестра, і жена!
Поміж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгій чорній спідниці й плюшевому жакеті, на якому трьома низками косо стриміли орденські планки.
— А де ж самі награди твої? Дітям у наследство оставила?
Семенівна зупинилася, сперлась на хвіртку біля однієї з могил і прошамкала у відповідь:
— Да награди мої Вітька, внук младший, іще в дев'яносто первом вивіз у ету Польшу, котору ми з вами, Пет-ровичу, освобождалі, і там зміняв на часи електронні, китайського проізводства.
-- Та ви шо? От негодяй! І як так можна!.. - обурено розвів руками Петрович. Від різкого руху одна рука в нього неприродно вигнулась у лікті назовні, і він обережно засунув її до кишені кителя. А Семенівна продовжувала пояс-нювати, пробираючись вузькими проходами між гробами:
— Так він же тих часів привіз тоді неміряно, цілих два мішка. З тими часами півгорода ходило. І ті три кіоска на
базарі, які він січас держить, вони од тих часів началися. То разве ж мені жалко?
Марко здригнувся й обережно перевів погляд на свій годинник. «Casio» показував пів на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтів, а сидів у якомусь закам'янінні. Марко майже силоміць розціпив другові зуби й улив туди кілька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлі смикнувся борлак, було зрозуміло, що життя у його тілі ще жевріє. Марко обережно підніс пляшку до рота й відпив сам.
Тим часом Петрович, який, вийшовши на'світло, виявився майором-зв'язківцем, товстим і лисим, подивився в бік Марка з Яном і неначе сам до себе, але досить голосно промовив:
— А в них же тут зараз єсть магазіни і кіоски еті, як їх... круглосуточні! Чуєш, Семенівна, а твій внук часом не таким кіоском завідує?
— Нє, він курточками і штанами торгує, - уже зовсім близько від нього відгукнулась Семенівна. - У нього вночі закрито.
— А-а-а, і то правда... - Петрович явно натрапив на близьку й важливу для себе тему. - Да й дєнєг цих совремєнних навряд лі в кого найдеш. Вони ж, родня, перед тим, як хоронить, усі кармани обшарять!..
Той, кого він називав Мироновичем, невисокий вузькоплечий мрець у мундирі невизначеного роду військ із погонами старшого лейтенанта, стоячи трохи віддалік, розвів руками й знизав плечима. Ці рухи вийшли досить де-рев'яними, проте Петрович міняти тему не хотів.
— От у нас пару лет назад тут виліз учасник Октябрьской революції. Йому в ноябрі положено, але він день пе-репутав чи, може, і нарошно. Воно ж приятніше весной вилізти. Так у нього, слиш, Миронич, у нього в подкладу піджака золоті царські п'ятьорки зашиті оказалися. Ото ми тогда погуляли!.. - замріяно вів своєї Петрович, по-малу, крок за кроком, обережно наближаючись до лавки під ліхтарем. Марко притиснув Яна до себе, той від жаху опустив голову, дивлячись прямо під ноги, у темряву, ледь розбавлену блідим ліхтарним світлом.
Петрович якось боком, низько й дрібно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у їхній бік. Ян за-стогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком під куртку.
— От слиште, молодиє люді, - здалеку почав Петрович, метрів зо пять не дійшовши до них. - Скіко зараз бутилка водки стоїть? В етіх ваших нових деньгах?
Марко вичекав із півхвилини. Мрець зробив у їхньому напрямку ще зо три кроки, і не відповідати вже було не-можливо. Намагаючись, щоб голос не тремтів, Марко прошепотів:
Та гривень три-чотири...
— Е-е-е... Дорогувато... - Петрович був уже кроків за десять. - Прєжні рази були й по два, і по полтора гривні. Шо ж це такое, шо всьо дорожає...
Марко з Яном мовчали. Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в голові якусь складну задачу. Потім зробив іще два-три дрібненьких кроки й почав своєю правицею чи то мацати, чи масувати груди ліворуч, там, де серце.
«Може, йому погано?» - майнула думка в голові в Марка і тут-таки зникла, затулена іншою: «Але як це мерцеві може бути погано?» А Петрович тим часом поліз під вилогу кітеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею.
— Слушайте, молоді люди... - він копирсався за пазухою, і Маркові робилося страшно від самої думки про те, що він зараз може звідти дістати. - А вот ви можете дать мені еті самі чотири-п'ять гривень... не за безплатно... а вот за ето, напрімєр.
Він витяг руку з-за пазухи - там не було нічого. Але він тією самою рукою зняв із грудей ордена Червоної Зірки й простягнув його Янові, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, і відстібав так довго з другого боку свого кітеля.
— Орден. Він гораздо дороже стоїть.
Ян, немов загіпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потім узяв її лівою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню він запустив у кишеню штанів і видобув звідти п'ятірку - ту саму, якою намагався розплатитися в барі і яку повернув йому владним жестом Марко.
— Ось. Візьміть.
Мрець простягнув свою всохлу долоню, і Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й відсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плоті. Петрович зауважив це й усміхнувся вузькими, майже нерухомими вустами:
— Нє на да, нє нада бояться...
Він заховав п'ятірку до кишені й, повільно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральної алеї.
А мерців тим часом прибувало й прибувало, їхня багатоголоса розмова вже загортала в своє полотно увесь цвинтар.
— Смотрі-смотрі, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в поліцаях служив ілі там в лєсу сідєл. А потом, когда наши прийшлі, так ти, как ні в чом нє бивало, присоєдінілся! Ану спрячся назад, зараза, а то закопаєм второй раз!..
— О, Лазарь Мойсейович появився. Ти шо ж, за всю жизнь так вище майора й не дослужився? П'ята графа по-мішала?
Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав іще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Він мав пригнічений вираз обличчя зі стиснутими губами і великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидів на ньому дещо недоладно, але він, обсмикнувши його й майже не обтріпуючись від налиплої землі, твердо попрямував алеєю, туди, де стояв генерал. Високо піднімаючи ноги, які майже не згиналися в колінах, Лазар Мойсейович відрапортував про своє прибуття, а потім, делікатно взявши генерала під лікоть, відвів його вбік, ближче до ліхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотіння:
— Слиште, товаріщ генерал... Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив.
— Што-што? - не зрозумів генерал. |
— Ну, помер то єсть.
— А-а-а. Ну і што ж? - генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своїх при-, ємніших обов'язків. Неподалік уже товпилося з півдюжини нових покійників, які, стаючи навшпиньки, позирали в бік постаті з лампасами. - Давай бистрєй, Моісєєвіч!
— Так шоб бистрєй, то ето... - зам'явся Лазар, - нужна ваша помощ...
— Какая ще помощ? - покривився генерал.
— Ви ж з етім, з теперішнім председателем горсовета,, як то оно... з мером, ви ж із ним знакомі? Він же у вас у, военкомате замєстітєлєм начинв. Вродє так?
— Не замєстітєлєм, а комсоргом! Не тяни, Моісєєвіч! Кажи, што нада!
— Так вот... - Мойсейович вочевидь не вмів «не тягнути», -- я ж, когда помер... ми ж в очереді стояли... на квартіру.
— У тебя ж була квартіра, трьохкомнатная! На бульваре Героев Сталінграда, із улучшеною планіровкой!.. - дедалі більш роздратовано хрипів генерал.
— Ой, да когда це!.. - Лазар підніс руки до грудей. - После етого я два раза з'єжджав. Та квартіра старшій доч-ці осталась. Апослєднє время я жив із внучкой, у двохкомнатной хрущовкє.
— І што? - генералові явно вривався терпець.
— Да ето ж... Як я помер, акурат перед двадцять третьїм февраля, то ми ж усе ждалі, шо нам ордер принесуть на новую квартіру. Через ето ожиданіє мене родниє ще две нєдєлі не хоронили. Фу, стидно сказать, усю хату їм провонял...
— Так і што ж? - генерал вже кричав, не приховуючи роздратування. - Ти родиш наконец, чого ти хочеш?
— Ой, токо нє нада на мене кричать! - Лазар Мойсейович і собі підвищив голос. - Я вас только попросить хотєл, штоб ви дньом, после парада, єслі предоставиться случай, напомніли про етот вопрос председателю. Бо мої так і остались у той хрущовкє. Похлопочете, товаріщ генерал?..
Генерал висмикнув свій лікоть з пальців Мойсейовича, різко повернувся на каблуках і, не відповівши, швидко, наскільки міг, покрокував до новоприбулих мерців, котрі його чекали віддалік на алеї. Відійшовши кроків на де-сять, він озирнувся на Лазаря, який понуро застиг, тримаючи зігнутою в лікті руку, що нею щойно тримав за рукав співрозмовника. У погляді генерала змішалися жаль і зневага, а з напіврозтуленого порожнього рота долетіло ко-ротке й глухе: «Ладно!.. Посмотрім».
Марко з Яном устигли трохи отямитись і навіть крадькома ковтнули з пляшки, яку для цього доводилося пере-хиляти вже дуже високо. Марко знову сховав пляшку під пахву за куртку, і дуже вчасно, бо алеєю до них наближалися підполковник Панкратов і майор Петрович, який уже стискав у правиці отриману від Яна п'ятірку.
— Тут, за пару кварталов, єсть вагончик круглосуточний... - Петрович хмайже потирав від радощів руки. -
Там і затоваримся. Хоть мерзавчика якого-нібудь, щоб вкус во рту напомнить. Правда, товаріщ падполковник?
Підполковник злегка кивнув, явно думаючи про щось своє. Потім спинився, різко, аж Петрович, який ішов поряд, зашпортався й ледь не впав: - Што такое, товаріщ падполковнік?
— Єсть у меня одно дельце... - багатозначно промимрив собі під ніс Панкратов.
— Шо за дельце? Посреді ночі...
Підполковник повернув обличчя до Петровича та спідлоба подивився на нього майже впритул.
— Тут, под городом, за речкою, мої танкісти лежат, На краю болота четирє екіпажа. В сорок третьем тут у нас бой бил основатєльний.
— Ага... - протягнув Петрович, явно не маючи що сказати, а лише для підтримання діалогу.
— Так вот я січас вийду с тобой, а потом побегу туда, за речку.
— Зачем? - Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Він вирішив ставити запитання, які самі собою витікали зі сказаного.
— А затем! Оні ж тоже повилазілі.
— І што?
— А то! - підполковник починав потроху сердитися, набридливий співрозмовник явно потрапляв своїми за-питаннями не в тему - Оні ж там не в парадках похоронєни. Шлємофони обгорєлиє, у одного полголови снесло, у другого ног нету по колені. Я ж не могу позволіть, шоб і оні на парад попьорлісь!
— А, ну да, правильно... - Петрович знову потрапив у глухий кут зі своєю тактикою доточування запитання до попередньої відповіді.
— Сам знаю, шо правильно. Только надо мне їх как-то удержать. Да скажу їм, што нет нікакого парада, што но-вая власть поотмєняла. А ти меня подождьош возле того своево лабаза... Добро?..
Вони поволі пошкандибали далі, навіть не повертаючи голови в бік Марка та Яна. Ті у свою чергу, зробили вигляд, що їх нема ні на лавці, ні взагалі в природі: затамували подих і не ворухнули жодаою частиною тіла, із волоссям у ніздрях уключно. Тільки коли дві постаті щезли в темряві за головною брамою, Марко перевів дух і простягнув Янові пляшку, вийнявши її з-за пазухи. Там ще лишалося грамів сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту.
— Скоро світанок... - прошепотів Марко в саме вухо Янові.
— Не так-то й скоро, - відповів той, повертаючи пляшку, у якій напою майже не лишилося.
Удалині генерал усе приймав і приймав рапорти про прибуття від чергових мерців у різноманітних мундирах. Серед них також траплялись і постаті в цивільному, із орденами, а рідше - із орденськими планками на лівому боці запалих і нерухомих грудей.
Марко підняв пляшку над роззявленим ротом і тримав її, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплі не впали на язик.
— Усе. Більше й алкаші не видобувають, - він обережно поставив пляшку в темряву під лавку, а потім відкотив її подалі п'яткою.
— Може, потроху линяти будем? - Ян подивився через плече на Марка знизу догори. - Уже ж переконалися, що вони таки є. Тобто ні, що їх таки немає. Тьху, зовсім заплутався. - Він спробував усміхнутись, але тільки скри-вив рота. Страх у його очах нікуди не щезав.
Марко міцніше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не діяв абсолютно - думки були ясними й чіткими.
— Можна й линяти. Але я б іще трохи посидів. Якби ти був не проти. Хочу побачити... - він затнувся, спосте-рігаючи, як поміж могилами пробирається мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й ліва рука в нього почергово відвалювались, і він правою припасовував загублену частину тіла назад, але притримати не міг, бо тоді відпадало щось інше. Коли він дістався до генерала й випростався, доповідаючи про своє прибуття, то лівицю просто поклав собі під ноги, бо притримувати її вже не міг ніяк. Відрапортувавши, мрець підняв ліву руку, та, видно, утомившись її притуляти, просто затис під пахвою правої. Голову при цьому він тримав нерухомо й відійшов обережно, із дерев'яною спиною трохи не навшпиньках.
— Що ти хочеш побачити? - Ян таки вимагав, щоб Марко закінчив попереднє речення. Він трохи очуняв від страху, принаймні вивільнив своє плече з-під Маркового ліктя й сів дещо вільніше.
— Ну, це як в американських фільмах, коли вранці сходить сонце і всі... всі вони під його промінням... почи-нають димитися, а потім зникають, пам'ятаєш? - Марко таки справді хотів бути дослідником до самого кінця. - Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подібне.
Ян кивнув, хоча було помітно, що найохочіше він би зараз чкурнув звідси чимдуж і чимдалі.
— Згода, посидимо трохи іще.
Десь у приватному секторі подав свій голос той самий невидимий півень - глухо й самотньо.
* * *
Під утро, як уже начало светать, наші друззя почті шо задрімали. Вони очнулись тільки при появлєнії падполковніка Панкратова, которий тянув на собі Петровича. Петрович явно успів купить вожделенную чекушку і даже впотребить її вовнутрь. Около лавки, на которій сиділи Ян із Марком, підполковнік остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать іще один орден зі своего кітеля за пару гривнєй «на закуску».
— Ось, візьміть. - Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.
Сонце зійшло не швидко й не повільно - саме так, як І мусить сонце весняного погожого ранку його. Червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками сходити тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно - ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усе оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.
— Ти бач, - тільки й зміг промимрити Марко.
А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє - спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.
Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето время центральному проспекту.
Когда Марк і Ян прийшли в себя - а случилось ето мінут за двадцять - вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на главний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По залітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.
— Таксі! - Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.
— С праздніком, мужики! Куда ехать? - таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.
— До центру... - Марко все ще почувався наче вві сні. руста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.
— А деньги єсть? - недовірливо прискалив око таксист. - А то ви шото на бомжей похожі!
Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільи одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.
— Ну нє, у меня с такіх здачі не будет!.. - закапрізнічав таксіст.
І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.
— На проспект Победи! - почті шо прокрічав он. - Трогай, поєхалі!

Додав Nusya 04 листопада 2010

Про автора

Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького.