Учасники

Автори / Андрій Кокотюха / Геї та лесбіянки беруть владу в свої руки. Андрій Кокотюха про світові та національні тенденції

Лесь Подерев`янський написав свого часу: «Повинні ми любить всіх підарасів, злодіїв, убивць, бо кожен з них – народ, всі – богоносці». Грамотні люди прекрасно розуміють іронію найменш політкоретного з сучасних українських митців.

Премії для «рожевих» та «блакитних»

Нещодавно оголосили лауреата літературної премії Кейна`2007. Її ще називають «африканським Букером», бо вже сьомий рік поспіль премію, засновану колишнім президентом оргкомітету британського Букера сером Майклом Кейном, вручають африканським письменникам, які пишуть англійською мовою. Нагороду вартістю 10 тисяч фунтів стерлінгів, що приблизно дорівнює 20 тисячам американських доларів, отримала Моніка Арнак де Ньєко з Уганди. Ця викладачка літератури написала оповідання про проблеми лесбіянок «Дерево джамбула». Отримуючи нагороду, вона сказала: «Сама я не лесбійка, проте давно хотіла написати про проблеми одностатевого кохання в суспільстві, де ця тема табуйована».

Українською і російською мовами цей текст ще не перекладений, проте відомо: чимало уваги в ньому приділяється власне актам лесбійського кохання. Мені здається: коли хтось і перекладе «Дерево джамбула» українською, то це буде відомий поет, публіцист, есеїст і перекладач Андрій Бондар, відомий своїми неприхованими симпатіями до геїв та лесбіянок. Однак про це – трошки нижче. Поки що хочу нагадати про ще одну відносно недавню перемогу одностатевих: минулого року відразу кілька «Оскарів» отримав американський фільм «Горбата гора». Я не переступив через себе і не змусив себе подивитися цю стрічку, проте з анотацій та розповідей політкоректних приятелів знаю – там розповідається історія несподіваного кохання двох ковбоїв, яких теж не зрозуміло традиційно гетеросексуально орієнтоване ковбойське суспільство.

Як на мене, подібні нагороди даються за принципом, який наглядно демонструє Едді Мерфі в давній комедії «Поліцейський з Беверлі-Хіллз». У одному з епізодів його героєві не хочуть давати номер у готелі, бо вільних номерів просто нема. Тоді він влаштовує скандал: «Ви не даєте мені номерів, тому що я – чорний!» Це стало головним аргументом – вільний номер знайшовся. Тут – аналогічна ситуація.

Можливо, «оскарівський» комітет та високе журі не надто прагнуло відзначати «Горбату гору». Однак якби вони проігнорували цю стрічку, з`явився б формальний привід говорити про гомофобію в «оскарівському» комітеті. Чого в політкоректному американському суспільстві допускати не можна. Бо, згідно зі старим анекдотом, найбільше прав у Америці має вагітна негритянка-бісексуалка без однієї ноги та чоловіка, а найменше – успішний білий чоловік. Так само, здається мені, вирішили й ті, хто вирішував, кому дати премію Кейна. Виявляється, африканське суспільство не менш політкоректне, ніж спільнота білих людей: варто проігнорувати оповідання з «рожевою» тематикою, і все, готовченко – звинувачення в упередженому ставленні до сексменшин гарантоване. Звичайно, подібні розклади не можуть не дратувати талановитих гетеросексуалів.

Про «це» - дорослим і дітям

Минулого року згаданий уже тут Андрій Бондар з гордістю представляв на суд українських читачів роман-бестселер молодого польського автора Міхала Вітковського «Хтивня». Пишатися було чим: український переклад зроблений ним особисто раніше за російський. Хоча в мене є певні сумніви стосовно того, що в Росії, країні абсолютно не ліберальній та антидемократичній, роман про життя польських пасивних гомосексуалістів взагалі колись буде перекладений. Наш же читацький загал ніяк не відреагував на появу цієї книги. За моєю інформацією, видавці розраховували, що українські гомики почнуть потроху скуповувати тираж. Проте цього не сталося. Навіть рецензія в «їхньому» журналі «Один з нас» ситуацію не поміняла.

До речі, за чутками, одружений і щасливий у шлюбі Андрій Бондар закликає колег-літераторів співпрацювати з «Одним із нас», і хтось на це навіть ведеться. А в пресі він останнім часом почав часто виступати на теми терпимості, наголошуючи на тому, що всі, хто упереджено ставиться, зокрема, до геїв та лесбіянок – фашисти. Таким чином, за ступенем концентрації власного антифашизму він десь наближається до радянських піонерів-героїв.

Апологет гетеросексуального злягання Юрко Покальчук в нових своїх творах теж пустився берега. Виявляється, нема нічого страшного, коли молоді люди починають займатися одностатевим сексом. Головне тут, за Покальчуком, аби «по согласію» і аби партнери отримали справжній оргазм. Решта все не таке важливе: кохання – воно і в Африці кохання.

Не відстають і видавці дитячої літератури. Так, минулого року видавництво «Країна мрій» випустила перекладену з англійської на українську яскраво ілюстровану книгу для дітей «Відверта розмова про «це». Перший підручник про секс для вашої дитини». На сторінці 132 знаходимо ось такі просвітницькі рядки: «Більшості хлопців подобаються дівчата, але є такі, яким подобаються хлопці. Дівчатам також можуть подобатися дівчата. Ми називаємо це гомосексуальним потягом». І далі додається: «Деяким людям не подобається гомосексуальність інших». Дивно, як автори цього політкоректного підручника не пішли далі і поруч із розповідями про те, чим займаються чоловік із жінкою і хто куди що встромляє не зупинилися докладніше на тому, як «це» відбувається в геїв та лесбіянок. Коли вже вони кричать про порушення своїх прав, то цей приклад можна вважати за подібне порушення: чому від дітей приховують одну сексуальну інформацію, доносячи до них іншу?

Дещо про соціальну напругу

У наших гомосексуальних спільнот, виявляється, є власний «червоний день календаря». 12 грудня вони відзначають День пам’яті геїв – жертв тоталітарного режиму. Саме 12 грудня в Україні було скасоване кримінальне переслідування за мужолозтво. Зате тепер, здається, почнуть переслідувати тих, хто застерігатиме від активної, відкритої і навіть у деяких випадках агресивної пропаганди гомосексуалізму. За прикладами далеко ходити не треба: значна частина «зірок» естради, а також окремі актори театру та кіно давно вже декларують власну одностатевість. Скажімо, російська група «Тату» свого часу саме на експлуатації «рожевої» теми побудувала свою успішну піар-компанію. У молодих людей може скластися хибне враження: «натуралам» у шоу-бізнесі не місце.

Вітчизняні сексменшини кричать, що їх звільняють з роботи та переслідують. Проте в мене є добрі знайомі, котрі не афішують своєї «меншинності» і при цьому примудряються робити успішну кар’єру в журналістиці, мистецтвознавстві, історичній науці тощо. Насамперед вони міцні професіонали, а вже потім – «голубі». Ось вони варті поваги. А ті, хто скаржиться на переслідування, просто спекулюють на власній орієнтації, вимагаючи, аби їх тримали на нормальній роботі лише через те, що вони – «блакитні», бо в противному випадку вони почнуть судитися з гомофобами.

Ще один досить сумнівний момент – аргументація самих гомосексуалів. Мовляв, якщо ми не любимо геїв, то в душі ми самі – латентні педерасти, отже, боїмося самих себе. Звичайно, суперечку на подібну тему вести дуже важко: «натуралу» мимоволі випадає доводити, що він завжди любив тільки жінок як душею, так і тілом, а це вже викликає певні підозри. Тоді як самим «блакитним» нічого доводити не треба – вони без того відчувають свою зверхність і перемогу. Хто хоче поміркувати над цією проблемою – купіть роман англійця Денні Кінга «Щоденник порнографа». Отримаєте масу задоволення від демонстративної відсутності в ньому політкоректних мотивів.

Агресивна легалізація та пропаганда гомосексуалізму в епоху не властивої українцям політкоректності невільно спричинює гомофобію. Так само, як теорії феміністок лише посилюють в суспільстві женоненависницькі настрої. І хоча Лесь Подерев`янський і написав свого часу: «Повинні ми любить всіх підарасів, злодіїв, убивць, бо кожен з них – народ, всі – богоносці», грамотні люди прекрасно розуміють іронію найменш політкоретного з сучасних українських митців.

І-РЕПОРТЕР

Додав Art-Vertep 17 липня 2007

Про автора

Коротко про автора Андрій Кокотюха народився 1970 року в м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у віці 7 років. Хоча власне художні якості цього твору досі ніким не оцінені. До 12&nb