Учасники

Автори / Вікторія Наріжна / Хто загнав геїв та лесбійок на Олімп, або услід банальностям Андрія Кокотюхи

Взагалі-то я людина напрочуд лояльна. Я не тільки цілком доброзичливо ставлюся до геїв та лесбіянок, скажу більше – я здатна терпіти гомофобів. А от неуцтво, упередженість і злобність я терпіти не здатна. І за якоюсь дивною примхою долі саме в гомофобах ці риси поєднуються особливо органічно.

Зазвичай я з гомофобами не дискутую: справа це невдячна, оскільки такі люди оперують не так фактами, як міфами й забобонами, а на такому рівні суперечку проводити досить непросто. Але коли нав’язлі вже на зубах злобні бздури з’являються на інтернет-сторінках не під недолугими ніками войовничих шмаркатих молодчиків, а під іменем доволі відомого в Україні літератора, не вв’язатися в полеміку складно.

Якби Андрій Кокотюха написав блискучу, іронічну, дотепну статтю про те, як деякі пройдисвіти вміло користаються з кожної нової емансипаційної хвилі – будь то боротьба за права жінок чи виборювання суспільної рівності для геїв – я би тільки поаплодувала. Але опус пана Кокотюхи так неприховано чвиркає вищезгаданими упередженістю й злобною зневагою, що стає мимоволі гидко.

Я не сперечаюся з тим, що гомосексуальність, як і «афроамериканськість», зараз нерідко стає предметом спекуляції. Мене цікавить інше: чому, наприклад, пан Кокотюха, так і не переглянувши стрічки «Горбата гора», цілком впевнений, що ніщо в ній не могло привабити «високе журі», окрім гейської теми? Скажу одразу, я цього фільму також не дивилася, бо з гідних довіри джерел знаю, що кількість мелодраматичних шмарклів у ньому перевищує мій поріг терпимості. Але чи не занадто сильно позиція пана Кокотюхи нагадує сумнозвісне «не читав, але засуджую»? І з іншого боку: чому цього великого шанувальника кіномистецтва не обурило до глибини душі цьогорічне осипання «Оскарами» банальної та сірої картини «Відступники»? Адже не виключено, що кінокомітет не надто прагнув відзначати і цю стрічку, але не міг не зробити реверансу легендарному Мартіну Скорсезе – старому, втомленому дядьку, який остаточно «визнімався» і тепер штампує дорогу банальну голлівудщину. Я так розумію, така форма нещирості, підлабузництва та непрофесіоналізму не йде в розріз із життєвими цінностями пана Кокотюхи?

Отож, вже знаючи тепер манеру пана Андрія поспішно судити про непереглянуте та непрочитане (сумніваюся, щоби він приділив хоч хвилину свого дорогоцінного часу ознайомленню із твором Моніки Арнак де Ньєко з далекої Уганди), я не стану заздалегідь погоджуватися, що «Дерево джамбула», з якого, власне, все й почалося, не гідне своєї високої нагороди. Так само, як не припускатиму безпідставно, що це оповідання не заслуговує на такого прекрасного, тонкого перекладача, як Андрій Бондар.

Та чи тільки упередженістю можна насолодитися в цьому гнівному тексті? На жаль, ні. Неуцтво, перекручування фактів та інший сумнозвісний гомофобний арсенал тут також присутні.

Тексту Міхала Вітковського пан Кокотюха, вочевидь, не читав так само, як не дивився «Горбатої гори». Інакше він розумів би, чому панове «гомики» не кинулися розкуповувати наклад. Бо текст цей – занадто правдивий і натуралістично-страшний, піднятий із самого дна і анітрохи не привабливий. З такого тексту не вийде хоругви для гей-прайду, бо він не оспівує щасливої гомосексуальної пари, що живе в достатку, чемно платить податки й чекає черги на усиновлення. Власне, «Хтивня» мала б сподобатися Андрію Кокотюсі своєю безжальністю в змалюванні гомосексуального дна, проте, як і у випадку з нещасливим творінням Енга Лі, бідолаха не зміг пересилити себе. Треба розуміти, що у випадку з Оскаром Уайльдом, Томасом Манном, Жаном Жене, Вірджинією Вулф, Андре Жидом, Марселем Прустом та іншими «блакитними» й «рожевими» сил Андрію Кокотюсі також не стало. Інакше б його статті були більш досконалими.

Але продовжимо. Юрка Покальчука пан Андрій хоч і заніс до переліку гідних довіри натуралів, та читати уважно все ж не став. Бо якби читав, то знав би, що в давній-предавній, легендарній вже збірці цього «апологета гетеросексуального злягання» «Те, що на споді» гомоеротичних мотивів хоч відбавляй. А заключною (і ключовою) в ній являється новела «Блакитне сонце» – прекрасна і чиста історія палкого кохання між юним хлопцем і зрілим чоловіком-художником. Ну, а вже якби сталося таке диво, й Андрій Кокотюха за своє життя прочитав би хоч один підручник із сексології, то написане паном Юрком в нових творах не викликало б цієї бездонної іронії: пан Кокотюха знав би тоді, що гомосексуальні переживання для підлітків – біологічно зумовлене явище, в якому і справді немає нічого страшного. Це видно хоча б із того, що одностатевими експериментами дуже захоплюються в пубертатному віці представники інших видів, наприклад, собаки або мавпи, на яких, хочеться вірити, пропаганда гомосексуалізму не справляє такого вже нищівного впливу...

Власне, про горопашну «пропаганду гомосексуалізму» теж варто сказати кілька слів. Це щось на кшталт «пропаганди ліворукості»: уявіть собі, чи зможе реклама змусити всіх праворуких вправно і радісно послуговуватися лівою рукою? Навряд чи, бо ліворукість, як і гомосексуальність, має генетичну природу. Принаймні на даний момент іншого, більш вірогідного пояснення, медицина не знає.

Але, на відміну від цієї жалюгідної науки, все знає Андрій Кокотюха. Причому важко сказати, звідки саме в нього знання про гомосексуальність. Адже книг та фільмів відповідної тематики, як ми вже зрозуміли, він не споживає, а в те, що в пана Андрія справді є «добрі знайомі» серед меншин, я особисто не вірю. Сумнівно, що людина, яка не змогла себе змусити подивитися нехитру мелодраму про геїв, зможе спокійно спостерігати ніжне кохання між чоловіками «в реалі». Та тут постає ще одна загадка: чи вірить взагалі Кокотюха в те, що між геями буває кохання? Думаю, ні, інакше він не став би нахвалювати отих віртуальних знайомих, які не афішують свого «меншинства». Бо, власне, така поведінка називається відомим словом «конформізм» і на повагу не заслуговує. «Не афішувати» в даному випадку означає «брехати»: брехати рідні, колегам, друзям (і одразу хочеться спитати, звідколи це брехня стала чеснотою?). «Не афішувати» можна механічний, безособовий секс, бо він вимагає тільки ліжка та трохи часу. Кохання «не афішувати» не вийде ніяк, бо воно, окрім сексу в прихованому від чужих очей ліжку, вимагає ще прогулянок сонячним днем в обіймах коханого і солодких поцілунків у кіно, вимагає радості першого знайомства з друзями (хто не знає цього п’янкого відчуття, коли вперше представляєш рідним людям кохану людину, таку гарну, таку твою, таку неповторну), вимагає несподівано призначених побачень, коли стоїш із букетом квітів у руках та із завмерлим серцем чекаєш радісного здивування на лиці коханої істоти, що ось-ось поверне з-за рогу... Вимагає ще купи милих дурноверхих дрібничок, які в підпіллі чахнуть і гинуть, мов конопля в горщику, прихована в коморі від правосуддя. Але Андрій Кокотюха, напевно, не вірить, що гомосексуали здатні на щось більше, ніж злягання, і тому безмежно поважає тих, хто, вибачте на грубому слові, трахається на ничку...

А насамкінець, як вже казав мій шановний візаві: дещо про соціальну напругу. Останні роки дуже часто чути істеричний лемент про «блакитну мафію»: от і пан Андрій з тривогою зауважує, що «значна частина «зірок» естради, а також окремі актори театру та кіно давно вже декларують власну одностатевість». За таких умов, твердять занепокоєні голоси, бідному натуралу в ці високі сфери зась! Але я можу порадити бідним натуралам дуже гарні ліки проти засилля «гомиків» та лесбіянок в мистецтві, моді, шоу-бізі й інших жаданих богемних колах. Ви всі, хто так палко любить і поважає «неафішуючих», власними руками штовхаєте меншини на Олімп. Ви змушуєте їх дертися туди, де можна буде нарешті афішувати, досягати тих висот суспільства, з яких на суспільну думку вже не тільки плювати, а навіть випорожнюватись можна. Це єдина можливість для них прожити нормальне, незалякане життя, і в результаті замість талановитого сантехніка ми отримуємо бездарного, але успішного писаку, а замість геніальної швачки – дурну як дим, проте гарнюсіньку акторку... Те, що Кокотюха назвав чудернацьким терміном «агресивна легалізація», – це і є найкоротший шлях до вашого спокою. Дайте геям та лесбійкам можливість створювати родини, дайте можливість заводити дітей – і можете спокійно зітхнути, забувши про жахливі видіння світової перемоги гомосексуалів. Їх миттю засмокчуть дрібні побутові проблемки, фінансові перипетії весіль та розлучень, батьківські збори, випускні бали та онуки; їх миттю поглине те саме фізіологічне болото буденності, в якому самозакохано побулькують нині справжні чоловіки в засмальцьованих посірілих майках, розтягнутих спортивках та з пляшкою пива «Арсенал» у руці. Їм стане ніколи завойовувати світ, писати книжки та отримувати премії, доводячи ледь не до інфаркту недружньо налаштованих українських детективістів.

Вікторія Наріжна, «одружена і щаслива в шлюбі».

Додав Art-Vertep 18 липня 2007

Про автора

Народилася 18 травня 1982 року. Народжуватися було спекотно. З того часу, до речі, в день мого народження спекотно чомусь завжди. В житті мені з усім непристойно поталанило: з батьками, з друзями, з чоловіком, з батьками чоловіка, з друзями ч