Автори / Олександр Ірванець / ПИСЬМЕННИЦТВО — ЦЕ ДІАГНОЗ

В кінці осені з презентацією двох прозаїчних книжок — романів «Рівне/Ровно (Стіна)» і «Хвороба Лібенкрафта» до Дніпропетровська приїжджав один з найвідоміших сучасних поетів України — учасник легендарної поетичної групи «Бу-Ба-Бу» Олександр Ірванець.

Кореспондент «Експедиції ХХІ» розпитав Олександра перед його виступом в музеї «Літературне Придніпров’я» про високу і низьку словесність, поезію на телебаченні, сучасний український театр і багато чого іншого.

— Ваша юність пройшла в роки «застою». Які книжки Ви читали, як знаходили щось цікаве серед літератури панівного соцреалізму? Як «Бу-Ба-Бу» себе позиціонувала спочатку?

— Ви, напевно, це теж пам’ятаєте: коли приходиш до книжкового магазина і вибрати зовсім нічого, хоча полиці буквально ломляться під купами сірої і понурої маси абсолютно ніякої літератури. Мені і моїм друзям — Юрію Андруховичу і Віктору Небораку, яким було тоді по 24–25 років, пощастило зустрітися в рік, коли Горбачов оголосив перебудову, і створити «Бу-Ба-Бу». Ми прагнули чогось нового, тому почали проводити поетичні вечори. Радянський динозавр вмирав довго, повільно і остаточно дотепер не вмер. У той час було дуже складно опублікуватися. До нас ставились, м’яко кажучи, з недовірою. Але заборонити літературні зустрічі владі було не під силу. А ми збирали зали. Нам хотілося змінити літературу. Хоча кожен сам по собі складав вірші, але нас об’єднувала загальна естетика, ідейна близькість. Ми були однодумцями. Після нас в українській літературі були ще поетичні групи — «Лугосад», «Червона Фіра», «Нова дегенерація». І кожний раз було 3 поети: 4 — дуже багато, 2 — мало.

Зараз ми виступаємо рідше. Не можемо, як раніше, збиратися по 5–6 разів на рік. Але найближчими в літературі людьми для мене залишаються саме Віктор і Юрій.

— Молодому автору зараз легше входити в літературу?

— Якщо автор не ставить собі за мету написати бестселер, заробити мільйон доларів і втекти на острови, то легше. Входити в літературу стало легко завдяки електронним мережам, які обплутали світ. Якщо письменнику важливо, щоб його оповідання прочитали і були відгуки, то він може просто розмістити тексти в своєму «Живому Журналі» або на якомусь сайті. Інша справа, що таке визнання… як би це сказати… часткове, неповне. Тому я думаю, що література все одно буде розвиватися в книжковій формі. Я, наприклад, з монітора не читаю, і, наскільки знаю, багато хто теж.

— Чи руйнує Інтернет ціннісні параметри літератури?

— Критерії письма кожен встановлює собі сам. Хтось пише лівою ногою і вважає, що це геніально. І він знайде свого читача. Хтось любить попа, хтось попадю, а хтось дочку попаді. Комусь подобається чорна ікра, іншому — анчоуси, а хтось задовольниться і вокзальним біляшем. Якщо хтось пише на рівні вокзального біляша, то і він знайде свого споживача. Подібне притягає подібне. З цим нічого не поробиш. Бульварна література була в усі часи. І свій читач у неї був. Немає нічого поганого, що висока і низька література співіснують в електронній формі. Критерії ж виробляються індивідуально, з часом.

— Вам цікавий слем?

— «Бу-Ба-Бу» ніколи не були слемерами. Слем — це як швидкі шахи, коли потрібно ходити швидко і на осмислення гри просто немає часу. «Бу-Ба-Бу» ж завжди продумували ходи наперед. Слем — це симпатичне мистецтво; якщо провести аналогію зі спортом — це міні-футбол. Але ж є великий футбол, а в ньому — серйозні гравці. Мені невідомі великі футболісти, які вийшли з міні-футболу.

— На початку нульових на НТВ виходила поетична рубрика «Правдоруб» Ігоря Іртеньєва, російського соціального поета. Це був римований коментар до поточних політичних подій. Ваша рубрика «П’ять копійок», яка виходила на 5-му каналі, трохи її нагадує…

— Подібний коментар можна знайти і в «Божественній комедії» Данте, адже коли автор жив у Флоренції, її роздирали дві партії — гвельфи і гебеліни. Не пам’ятаю, до якої з них належав Данте, але своїх політичних суперників він зобразив, як, втім, і соратників. Цей великий твір вивчають в усіх школах і університетах. І там є коментарі до актуальної політичної ситуації. Нічого поганого в цьому немає, якщо добре написано. Чесне слово, я не підглядав за Іртеньєвим, коли вигадав свою рубрику. І взагалі українці можуть придумати щось своє, не озираючись на те, що робить старший російський брат.

— Заради чого письменники пишуть?

— Я пишу тоді, коли відчуваю, що, окрім мене, цього не напише ніхто. За свої 50 років я написав тільки два романи. Наприклад, Юрій Андрухович і навіть Любко Дереш написали значно більше. Хтось пише задля грошей, як це робив, наприклад, Оноре де Бальзак. Взагалі письменництво — це діагноз. Всі ми графомани. Але серед графоманів є талановиті і бездарні. Лев Толстой був талановитий письменник і 4 рази переписував «Анну Кареніну». А я не такий працездатний, не можу себе примусити переписувати роман кілька разів. Я пишу один роман за 10 років і лише тоді сідаю за роботу, коли цілком уявляю собі текст. Не можу, як Стівен Кінг, писати по 11 сторінок на день. Хоча я дуже полюбляю Стівена Кінга, вважаю його дуже хорошим письменником.

— Вас задовольняє стан сучасної української літератури?

— Швидше за все — ні. Хочеться більшого. Мене завжди радують якісь наші досягнення, нові імена. Але при всьому цьому я, як співає Вакарчук, «вимагаю більшого». Сподіваюсь, що у нас з’явиться щось велике.

— Як Ви гадаєте, хтось з українців може претендувати на Нобелівську премію з літератури?

— Щороку в національних літературах є люди, гідні цієї нагороди. Була б Україна більш відома і розкручена у світі, наші письменники могли б конкурувати в боротьбі за Нобелівку. А так їх немає в списку, і у нас просто немає жодних шансів. Щоб змінити ситуацію, держава має пропагувати своїх авторів за кордоном, чого вона не робить. І самі письменники повинні вивчати іноземні мови, більше себе популяризувати, їздити з виступами за кордон, зустрічатися з читачами.

— Як Україна представлена на міжнародних книжкових виставках?

— Це таке убозтво! Зазвичай українське представництво — це пара фотоальбомів з пейзажами, книги про Леоніда Кучму. Нормальної актуальної літератури немає. Нас мало перекладають. Ми екзотика, наче якась Буркіна-Фасо. Поки не буде нормальної експозиції, де більшу частину складатиме сучасна література, ми не отримаємо яких-небудь реальних можливостей.

— В яких країнах можна подивитися театральні спектаклі за Вашими творами?

— Мої п’єси йшли в Німеччині, Австрії, Люксембурзі, Польщі, Україні і в Казахстані.

— Як Ви оцінюєте сучасний український театр?

— Український театр знаходиться в пригніченому стані. Недавно, перебуваючи в Черкасах, звернув увагу, що в міському театрі йде спектакль «Назар Стодоля». Часто показують «За двома зайцями», усілякі водевілі. Сучасні п’єси не ставлять, мотивуючи тим, що на ці постановки люди не підуть. А чому? Тому що їх немає! Виходить замкнене коло. На жаль, на європейські театральні фестивалі Україні привозити нічого. Я дивився багато вистав у різних країнах. Наприклад, в Німеччині є театр, в якому квитки розкуплені на півтора роки вперед. Я дивився постановку «Короля Ліра», яка тривала 6 годин.

Київ сильно програє Москві щодо театру. Я закінчив Московський літературний інститут, пам’ятаю найдовші черги до театральних кас на Тверському бульварі. В Києві я такого ніколи не бачив. Але все-таки дещо у нас є, якісь талановиті проблиски.

Відомий у нашій країні і дніпропетровський театр одного актора «Крик» — мої друзі дуже хвалили його. Але я, як щирий українець, «поки не помацаю — не повірю».

— В яких країнах Ви побували, що запам’яталося? Чи займаєтеся Ви перекладами?

— Я люблю подорожувати. Був десь у 20 країнах світу. Але не турбуйтеся, з України не виїду! Хоча мені пропонували залишитися, наприклад, в Канаді. Я багато їздив по Америці, довго жив на творчу стипендію в Німеччині. Був у Польщі, Австрії, Англії. Мої книги перекладають у Польщі, і я сам перекладаю з польської. «Хвороба Лібенкрафта» — це моя 19 книжка, її випустили поляки.

В Європі мені якнайбільше сподобалося в Німеччині. Це багата країна, і у неї є комплекс вини після нацизму. Я жив у Штутгарті в 1995-му у величезному замку. В місцевому театрі йшла моя п’єса, за яку я отримав театральну премію «Зала самотності».

Я переклав 7 книг на українську мову: 3 з російської і по 2 з білоруської та польської мов.

— Як би Ви охарактеризували моральне обличчя нинішньої молоді?

— Не можна сказати, що у нас пропаще покоління. Я постійно спілкуюся з молодими людьми — вони в основному дуже хороші й приємні. Проте державні механізми в Україні вельми неповороткі. Люди, що закінчили виші, часто не знаходять себе і неначе розчиняються в безликій масі, їх просто не видно. Багато хто залишається нереалізованим, не проявленим у суспільстві…

Автор: Олександр МУХАРЕВ

Експедиція

Додав Art-Vertep 18 січня 2011

Про автора

Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького.