Автори / Генрі Лайон Олді / Сер Г. Л. Олді: «Письменник – це людина, яка багато часу перебуває не тут»
Людина, яка професійно займається надприродним, не може бути нецікавою. Особливо якщо містика є невід’ємною частиною її буття, а те, що відбувається в Україні, вона розцінює не інакше як фантасмагорію. Усі, що хоч трохи стикалися із фантастикою, знають, що культовий письменник жанру сер Генрі Лайон Олді – це насправді два харківські автори: Олег Ладиженський і Дмитро Громов. Будучи знайомими ще зі шкільної парти, вони зустрілися через десяток років у секції карате й відтепер нерозлучні у своїй творчій біографії. Уже багато років друзі живуть в одному під’їзді, бачаться по кілька разів на день і навіть дають інтерв’ю під спільним псевдонімом.
– Цікаво, а ваші дружини так само дружні? Як узагалі вони ставляться до вашої творчості?
– Якщо вони витримали шість років, поки нас не друкували, то чи треба це коментувати? Вони перші наші читачі. Пройшли весь шлях, коли ми були ще ніким і витрачали купу часу на написання книжок, які ніхто не публікував. Для нас важливе їхнє загальне враження, відчуття тексту. Так, вони в гарних стосунках, але спільних романів не пишуть. Обидві домогосподарки. Дружина-домогосподарка при чоловікові-письменнику – це не принизливо. Просто письменник – це людина, яка дуже багато часу перебуває не тут. Він десь там, у себе в тексті, не помічає, що треба цвяха забити, купити продукти, що час обідати. Це специфіка професії. А дружина, як Софія Андріївна при Льві Толстому, має прийти й сказати: «Любий, до тебе сьогодні завітав журналіст, одягни штани: він через 15 хвилин з’явиться».
– Ви недавно закінчили нову книжку. Про що вона?
– Ми вже багато років не бралися за такий масштабний проект. Масштабний і за обсягом, і за ідеєю, кількістю персонажів, часу, простору, у якому є дія. Це роман-епопея. Хоча події відбуваються в далекому майбутньому, ми розглядаємо питання космічної цивілізації, де Прабатьківщини Землі ніколи не було. Ойкумену населяють люди-гуманоїди, але всі вони еволюціонували по-різному. Не єдина раса, що розпалася на частини, а принципово інший розвиток. Нам цікаво було промоделювати життєві й соціальні проблеми, у яких люди за однакової зовнішності можуть відрізнятися не просто думками, а й рівнями фізіологічних і психологічних реакцій. Два томи «Ойкумени» вже вийшли у світ; сподіваємося, що до кінця року читач побачить третю, завершальну, книжку.
– Ми живемо міфами, які називаємо історією. Що для вас означає реальність? Письменник-фантаст до неї прагне чи, навпаки, намагається від неї втекти?
– Реальність, хоч як дивно, дуже проста у відчутті. Людство ж схильне споруджувати навколо себе захисну стіну міфів, ховаючись від протягу. Але жити треба простіше. Не в сенсі «примітивніше», а створювати власну ойкумену, обжитий психологічний простір. Письменник, як і будь-яка людина, робить те саме. Усі наші книжки, можливо, під якимсь іншим поглядом і з фантастичним припущенням, але це заломлена уявою реальність. Іншої немає. За всього старання європейська міфологія не зуміла вигадати кенгуру. Людина може уявити багато чого, але все одно її фантазія на чомусь базується. Тому втекти від реальності через фантастичні романи, фільми або комп’ютерні ігри неможливо.
– Для вас творчий акт – це страждання?
– У жодному разі! Це захоплення, радість. Існують стереотипи, що художник зобов’язаний страждати, бути голодним, померти від сифілісу під сходами – і лише тоді він справжній творець. Прекрасний поет Афанасій Фет був успішним господарем-поміщиком, граф Олексій Толстой прожив достатньо комфортне життя; художник Тиціан мало не століття творив, і якби не чума, то ще б років двадцять прожив у чудовому будинку із чудовою майстернею. Чому художник – по¬хмурий страждальник? Чому нам важко сприйняти дотепного Пушкіна або доброго Чуковського? Страждання – один із поганих аспектів життя. У книжках він як елемент творчості, безумовно, присутній, але для того, щоб зіграти смерть на сцені, акторові необов’язково перед цим померти в муках. Мабуть, це відгомони критичного реалізму. Пасивний персонаж уважали найправильнішим: Акакій Акакійович, Катюша Маслова, Сонечка Мармеладова... Рефлексія: «Тварюка я тремтлива чи право маю?» Страждання насамперед, особливо якщо воно бездіяльне, – велика небезпека. Наш обиватель – страждальник. Він уважає себе головним персонажем Усесвіту. Нічого не робить, тільки переживає й мучиться, а всі інші його повинні любити, на нього працювати, за нього щось робити, його лікувати, рятувати. Ми з куди більшою пошаною ставимося до великих трудівників, наприклад до безногих переможців Параолімпіад із лижного спорту.
– Звичайно, Фет і граф Толстой – це здорово, але є й інший список визнаних творчих осіб, яких, напевно, більше...
– Чому ж більше? Ситуація така ж, як серед людей будь-якої іншої професії. Кількість самовбивць, алкоголіків, наркоманів приблизно така ж, як у середньому серед людей. Просто творчі люди на видноті. Із цього іноді навіть створюють літературні концепції. Як фантастичне припущення в книжці цілком працює, але як реальність, дана нам у відчутті, ні. Але, звичайно, паразитуючи тільки на стражданні, простіше привернути до себе увагу й примусити себе жаліти.
– Фантастика стикається з містикою. Чи є межа дозволеного, за яку письменник не повинен виходити?
– Ця псевдодозволеність базується на усередненій суспільній моралі. Міщанин уважає, що коли він три гривні за свічку в храмі заплатив, то вже купив собі й відпущення гріхів. А актора, мовляв, треба поховати за огорожею кладовища, бо він, негідник, сатану зіграв у «Майстрі та Маргариті». У цьому сенсі обмежень у мистецтві немає й не повинно бути. Ми їх привносимо самі, і часто вони абсурдні. Припустімо, якийсь баптист переконаний, що в книжці не можна писати про драконів, тому що дракони в нього асоціюються з дияволом. Для китайця така заборона безглузда. Творчість – це образ і подоба Божа, а отже, дозволено все, з потужною підкладкою власного морального імперативу. Звичайно, стикатися із чортівнею страшно, писати про це важко, але наша професія взагалі нелегка. Треба влізати в чужу шкуру, епоху, іноді це боляче. Коли ми писали роман про Одіссею, про героя, який був трохи божевільним, то під кінець у самих мало дах не поїхав. Але ми не любимо про такі речі говорити. Розповідати, як ти після роботи над книжкою вимотався, – це своєрідний вампіризм, із тієї ж серії «пожалійте мене».
– Людина вперше має справу з фантастикою в сновидіннях. Ви берете свої сюжети зі снів?
– Украй рідко. Причому не сюжети, а якісь епізоди, що йдуть після серйозного доопрацювання в розповідь або займають кілька сторінок роману. Але ми не стали б усе надприродне відносити до фантастики. Скажімо, містика, фольклор, фантасмагорія, гротеск – це не фантастика, а окремі сфери. Якщо дитині приснилася Баба Яга, то вона зіткнулася із фольклором або казкою. Якщо їй примарилося щось, що не має назви, але воно загрожувало їй задухою, то це, можливо, містика. У фантастику не можна звалити все: від тарілок, що літають, із барабашками до Кощія Безсмертного. Не поміститься! Фантастика – це вторгнення надприродного. Наприклад, гіперболоїд інженера Гаріна на той час розвитку науки цілком надприродний. Доки не винайшли пеніцилін, ці ліки теж були надприродними. Фантастика для кожної епохи своя. А сни – один зі способів існування мозку. Мозок таким специфічним способом заломлює те, що нами накопичено в період неспання. Коли дивимося в криве дзеркало, ми ж не кажемо, що це фантастика, навіть якщо нас у дзеркалі витягнуло по діагоналі.
– Наскільки з погляду письменника-фантаста наше сьогоднішнє життя фантасмагоричне?
– Аж занадто! Якщо написати про це життя роман і перенести його на іншу планету, то ми отримаємо дуже цікаву книжку. Наприклад, ситуація, коли економіка найкраще розвивається в періоди безвладдя. Фантастика? Безумовно. Або коли народ сприймає нескінченні політичні чвари як мексиканський серіал. Роблять ставки, із цікавістю спо¬стерігають, як укотре посварилися дон Хуан із доном Педро, як дон Альварес подарував фазенду судді Кончиті... Життя – окремо, політична «Санта-Барбара» – окремо. Хіба не фантастика, коли якийсь студент, отримуючи два оклади й наднормові, носить спочатку прапор одного кольору, а потім іншого? Коли ми перебуваємо всередині гротеску, то багато речей не помічаємо. Нас радує, що все це піна, вона кипить по верхах і не зачіпає базових прин¬ципів життя. Якщо не дивитися телевізор, то в принципі можна взагалі нічого не помітити. Це запорука життєздатності суспільства. Хтось дуже дотепний жартома сформулював українську національну ідею: «Відчепіться від нас усі!» Ми гадаємо, у цьому є здорове зерно.
Володимир Чистилін, «Без Цензури»
Додав Art-Vertep 19 липня 2007
