Учасники

У те, що Сашку Ірванцеві (хто знає письменника, той не сприйме це за фамільярність) 24 січня виповнюється 50 років — не віриться нікому, а надто тим, хто з ним приятелює, співпрацює чи стикається по роботі. У фляжці коньяк або ароматна настоянка, у кишені люлька з вишневим тютюном, на шиї елегантний шалик, а на язиці — пара свіжих політичних дотепів власного виробництва: це джентльменський набір поета, драматурга, прозаїка, перекладача Олександра Ірванця, свято, яке завжди з ним. Від його коротких «набігів» у редакцію завжди залишається не тільки приємний тютюново–вишневий аромат, а й відчуття змістовного спілкування, артистично оформленого під легкий «трьоп». Він узагалі вміє «упакувати» будь–який біль і сум в іронічну обгортку і говорити про серйозне в масці блазня. Мені навіть здається, що єдина фобія Ірванця — пафос і патетика.За освітою він учитель (Дубенське педучилище) і письменник (Московський літінститут), у літературі має «прізвисько» «Підскарбій Бу–Ба–Бу» (хоча Юрій Андрухович, Віктор Неборак і Олександр Ірванець неодноразово заявляли, що засноване в 1985 році літоб’єднання «Бу–Ба–Бу» — факт історичний, як кажуть, «пєрвоє слово дороже второго»), його «Любіть Оклахому» або «Вірш до рідної мови» — ну класика ж, його п’єси ставлять у кількох країнах, а здобутки в прозі — три антиутопії. Та що там, за один тільки ментальний паліндром «І що сало — ласощі» йому можна давати Шевченківську премію. Словом, Ірванець — багатовекторний, як наша зовнішня політика, але на відміну від неї — чесний, перед собою, читачами і друзями. Свого внутрішнього кодексу честі він ніколи не порушує. І за це його не можна не поважати і треба любити. До речі, про любов. Сьогодні про любов, Ірванця і філософію життя ми говоримо з його дружиною Оксаною Цюпою — жінкою творчою, гостроязикою і справжньою. (Поки Ірванець готувався до ювілею, Оксана 18 січня в музеї гетьманства відкрила свою виставку ляльок — вони характерні, щирі й українські, як і їхня авторка). «Ми познайомилися в... лісі»

— Оксано, коли ви познайомилися з Олександром Ірванцем, ким він тоді був?

— Ми з ним познайомилися 4 листопада 1992 року... в лісі. У той момент він для мне був ніким. Я працювала на кіностудії Довженка, а вони з Цибульком були у будинку творчості в Ірпені. Електричка — тоді все погано ходило, світило і так далі — з Ірпеня доїхала до Біличів, і машиніст по селектору сказав: перекур 40 хвилин. А там пішки до автобуса хвилин 20, то я вирішила не чекати, але дорогу через ліс знала приблизно. Як потім з´ясувалось, Цибулько з Ірванцем теж вирішили не чекати, теж пішли через ліс і теж дороги не знали. І всі люди якось розсіюються, а ці двоє — такі Пат і Паташонок (Цибулько вже й тоді був грубенький хлопчик, а другий — худенький) — так і тримаються разом, і я за ними йду. А тут уже бачу — цивілізація, асфальт, автобус стоїть, і я з гордим виглядом прискорила крок, обігнала їх і почула в спину: «Дівчино, ви на автобус, то, може, ви нам автобус потримаєте?». Я розвертаюсь і кажу: «Ну, хлопці, може, вам ще щось потримати, не тільки автобус», — вскакую і думаю: щоб їм перед носом двері закрились! Не закрились, вони зайшли на задню площадку і почали очаровувати автобус разом зі мною, розказуючи історії на два голоси, що тут електричка у білицькому лісі зійшла з рейок, постраждали всі, вони вдвох вижили і так далі. Коли ми вийшли біля метро «Святошин», мій чоловік сказав фразу, яка перевернула все моє життя: «Дівчино, я хотів би отримати моральну сатисфакцію. Дайте свій телефончик». І все, тепер я отримую 18 років моральну сатисфакцію.

Потім вони ще зі мною доїхали до якоїсь станції, по обидва боки розказували, які в мене очі, які руки, розважали своєю улюбленою історією, що вони в Польщі були найкращими копачами могил, і запросили на презентацію славнозвісного журналу «Четвер» у Будинок актора. Але я подумала: запрошують якісь хлопці, які вийшли з лісу, презентація буде години до 8–ї, вони нап´ються ще чого доброго, а я в темрявi буду додому добиратися, і не пішла. А 8 листопада він запросив мене в кіно, сказав: я хочу повести тебе на «Косильника галявин» і я знаю, де цей фільм іде. Їхали кудись аж на ВДНГ. 21 листопада, проводжаючи додому, сказав: як ти, Оксанко, подивишся на те, щоб вийти за мене заміж. Хрест святий! Я йому сказала: знаєш що, Ірванець, це велика авантюра, але давай спробуємо. Ну й скажи мені, що я не умная женщіна. Він був п´ятий, який робив мені пропозицію, у мене було з кого вибирати.

Мені страшенно подобається його гумор, його парадоксальність у тому, що він робить і пише: бути знайомим тиждень і зробити пропозицію, і прожити 18 років. Шлюби, мабуть, справді вершаться на небесах, але я колись жартувала: проживши з Ірванцем, ужилася б із любим.

— І ви одразу одружилися?

— Могли б і зразу розписуватися, але 1 квітня у мене були роковини по бабусі, i я однозначно сказала, що до цього часу не виходитиму заміж, потім Паска, далі травень — мій муж сказав, що не хоче зі мною маятися все життя, і перше, що випадало — 11 червня, якраз перед Зеленими святами. 11–го ми й одружилися.

— Ви й вінчалися зразу?

— Так, мені були байдужi всі церемонії, я хотіла тільки обвінчатися. Мама завжди казала: тебе виженуть із комсомолу, виженуть із роботи, звідусіль, якщо ти будеш вінчатися, ти хіба не знаєш? Нехай виганяють. А це був 1993 рік, страшні нестатки, але у мене муж романтичний, він сказав: «Ні, біле плаття — обов´зково, я хочу, щоб у тебе пам´ять про весілля лишилася». Тож я була у білому платті, з вельоном, правда, він хотів, щоб я була, як свобода на барикадах — з декольте навскоси на одне плече, друге спущене. Та мені все одно, кажу, але ж у церкву не пустять. Мама була страшенно проти, ну але то така історія — вона була проти всіх, мене благословляла моя хрещена мати.

Оксані — «Вірші для Олі»

— А потім він почав писати тобі вірші?

— Ні, з віршами у нас не склалося. У якомусь листі він мені написав «пробую компонувати тобі вірш, нічого не виходить», але письменницька сублімація і все таке — це відомі історії. Я чесно зберегла його листи до мене, які він писав із Рівного. Що зробила його мама з моїми, я не знаю і знати не хочу.

Було мені з листами. У листопаді він мені освідчився, я в березні приходжу на Головпошту отримувати від нього листа, і з конверта випадає розворот із рівненської газети, а там — «Вірші для Ольги». Прекрасні вірші, але моя перша реакція — сльози: ну як це — я нібито за цю людину виходжу заміж, а він мені присилає вірші для Ольги. Любовні вірші справді прекрасні, але я причому? Кажуть, мудрість приходить із досвідом, та, мабуть, буває і вроджена. Я подумала: ну але ж не їй послав, хотів переді мною похвалитися своєю творчістю, яка вже різниця, кому він їх написав — це буде цікаво літературознавцям, якщо вони знайдуть, хто ця Оля, або якщо я доживу й признаюся. Я знаю прізвище цієї Олі, і навіть із нею знайома. Але вірші прекрасні. Для мене це стало важливішим і ціннішим, що він поділився зі мною. А міг би Олі послать...

— Це ти вперше познайомилася з його творчістю?

— Ні. На другий день, після кіно він запросив до себе у Будинок творчості й підписав книжку: «Оксані Цюпі, в карих очах якої я втопився з першого погляду. З побажанням щастя. Автор». Я ввечері чесно прочитала вірші.

— Ти перший читач усіх його творів?

— Тепер так. Я вважаю, у мене досить добрий смак. Тоді в Будинку творчості він читав свою першу п´єсу, а я взагалі специфічна людина — я обожнюю п´єси. Чим читати роман, мені краще п´єсу прочитати. І він мене тоді вразив своїм «Брехуном з Литовської площі», оця прекрасна двомовна п´єса, і героїню там звати Оксана. Він писав «Маленьку п´єсу про зраду» і читав уголос шматки, а я червоною пастою малювала, як мала виглядати сцена, де що розташовується, який має бути задник, де має магнітофон стояти, де вікно.

— Ти до його творчості ставишся, як дружина чи об´єктивно?

— У мене страшенні проблеми з субординацією, тому я й не працюю ні на яких посадах. Я б не сказала, що це називається різати правду–матку, але якщо мені подобається, я кажу, що подобається, а якщо не подобається — теж кажу. Мені об´єктивно рідко не подобається те, що він пише. А вірш він для мене один написав — «На перехресті осені й зими», колись одна співачка навіть співала пісню на ці слова.

— Я пам´ятаю вас у середині 90–х, у галереї «Київ», на виставці Федірка, ти була з букетом підсніжників, ви трималися за руки і цілувались. Така гарна романтична пара, справжня...

— Та ми й зараз ходимо, за руки тримаючись, що приємно. Ми тут днями сиділи при чаї і при, він каже кишці, я кажу кров´янці, і щось теж таке говорили. Власне любов, любов, любов, а все ж таки ніжність, така всеохоплююча ніжність — аж до плачу — у мене з´явилася років із десять тому. Може, це сентиментальність, може, старію, хто його знає — поживеш з одним чоловіком 18 років — то й не розбереш.

Віра, творчість і любов

— Що найважливіше в професії дружини письменника?

— Письменника треба любить і «холіть». Тут без сумніву. Цікавитися, в першу чергу, його творчістю і взагалі цікавитися ним усім, включно з його прекрасними шанувальницями, бо це частина його життя. От недавно мене питали у Черкасах: а ви не ревнуєте? А чому я маю ревнувати? Це його життя, його шанувальниці, я нічого не маю проти цього. Навіть якщо зав­тра він мені скаже: Оксано, я закохався до безумства, я хочу розлучення, які проблеми? Я прожила прекрасні 18 років. То чому він не може прожити 10—20 чи надцять років із кимось іншим? Я навряд чи дзвонила б комусь, купляла сірчану чи соляну кислоту, зверталася в профком. Коли ми з ним одружились, я б теж могла просувати себе, але це було б довше і повільніше, а в нього уже було на той час ім´я. Я не марнославна і не вважаю, що якби не було Оксани Цюпи — художниці, мисткині, лялькарки, цей світ би не прожив би. Я за освітою художник–модельєр, але для мене, мабуть, сім´я важливіша, ніж я сама і якісь мої амбіції, це щось наносне в моєму розумінні.

— Тобто ти свідомо пішла на те, щоб створити йому кофортні умови для творчості?

— Ми за свої права теж боролися. Бо що таке 31—32 роки? То вони на фестиваль, то вони туди, то сюди, а я? Він каже: а Ніна А. вдома сидить. Кажу: дорогенький, то причому тут я? Одружуйся з Ніною, і хай вона сидить удома. І я дивлюся, завдяки мені письменники почали брати своїх дружин у поїздки, і слава Богу — вони не сидять вдома, пічки не колупають.

— У поняття комфорту входять варенички, борщ?

— Ну любить мій муж варенички. Я до них ставлюся індиферентно, і коли він просив зробити варенички, мене це трохи напружувало: бо ти, жона, стій ліпи вареники, а я поїду на фестиваль чи книжку почитаю, чи погуляю. Поки в один прекрасний момент я не побачила, як мама Сашка на рівному місці закотила йому скандал, після чого подумала: всі ми хлопчики й дівчатка, і якщо вже мами нас не жаліють, буду я жаліти. Не в сенсі мами, а в сенсі дівчинки, яка жаліє цього хлопчика. Такий ось поштовх. За великим рахунком, корона моя не спаде і ручки мої не вихитаються. Я не можу сказати, що я кожен день роблю варенички, але я їх роблю не з примусу, а з приємністю. Я мало що вміла робити — супчик якийсь зварити, вареники вміла, за бабусиним рецептом, яєчню підсмажити, картоплю, і то мій чоловік таку картоплю смажить, закачаєшся. Багато різної дурні я навчилася робити для Ірванця.

У нас такі стосунки, як між 12–річною дівчинкою і 12–річним хлопчиком, ота перша закоханість, романтизм. У мене досить специфічне почуття гумору, досить різке і досить чоловіче, я можу так пожартувати, що деякі і заплачуть, і ми з ним у цьому плані завжди на одній хвилі. І це мені теж подобається.

— Що ви разом робите?

— Їмо разом — це ритуал. Сваримося разом, ходимо в гості, на виставки, відпочиваємо практично разом — коли минулого року спробували окремо, нам страшенно не сподобалося. Вирішили, що таких експериментів робити не будемо. Подорожуємо разом, розмовляємо багато. У нас немає дітей, тому що в них там було у школі — такого немає, швидше, посиденьки з розмовами «за жисть». Постіль не стелю — ненавиджу, терпіти не можу, стелить і складає постіль мій чоловік, скільки я себе пам´ятаю з ним, і це дуже вражає людей у поїздах.

Ми з ним весь час збираємося написати спільну книжку — усі історії й анекдоти про наших друзів, за 18 років дуже багато історій трапилося.

— Письменники не належать до найзабезпеченіших категорій громадян. Ти «пиляєш» чоловіка за гроші?

— Ні, гроші це тлін — прийшло–пішло. Знаєш, є такі цукерки — Mars і Nuts, у 90–х роках ми купляли одну, ділили на 8 частин, і це було щось. Я пригадую, йому хотілося іще отого солодкого, я завжди віддавала свої частинки. Немає в нас машини, немає дачі, ну і що? Я прихильник інших цінностей, як казала моя бабуся, вміння за плечима не носити — а де висієшся, де розквітнеш — життя покаже. Я колись була до нестями закохана в Пастернака, він — Водолій за гороскопом, як і Ірванець, і це, мабуть, теж вплинуло на те, що я вийшла за Сашка. Він також належить до когорти людей, які не ходять по землі — вони над нею ходять. Є три програмні речі, які тримають мене на цьому світі, — віра, творчість і любов.

Робота для «прекрасних шанувальниць»

— А тобі доводиться розбирати рукописи? Хоча зараз уже рукописів і немає...

— Ха–ха–ха, прийди до нас, побачиш. Я з ним сварюся, кажу, нехай прекрасні шанувальниці не варять вареників, я на всіх наварю, підлогу не будуть мити, нехай розберуть архів. Він у жахливому стані. Я йому погрожую: ти дограєшся, якщо ти помреш раніше за мене, отак згребу все і викину. Да, я страшная женщіна.

— Мені здається, що Сашко всередині якщо не депресивний, то доволі похмурий чоловік і дуже вразливий.

— Так, і вразливий, і якийсь дуже дитинний. Більш я буваю моментами депресивна, але ми постійно підтримуємо один одного.

Мої приятельки на Фейсбуці весь час мені пишуть: а чому Ірванець нас не френдить? Я кажу: перепрошую, по–перше, це не до мене, а по–друге, хто ви такі? Він френдиться з молоденькими дівчатами, які його читають, цитують, йому приємно перед ними розпушувати хвоста. Якщо ви вже так хочете з ним дружити, то не тільки лайкніть, а напишіть, що ви є шанувальницями його творчості, читаєте з 14 років, зробіть людині приємне, ну не буде ж він такою сволоччю, що після цього вас не зафрендить.

— Буду знати, за якими критеріями Ірванець френдить на Фейсбуці. У вас, до речі, на ФБ свої окремі стосунки. Тобто є життя, а є віртуальне життя — це така гра.

— Звичайно, гра має бути на всіх етапах життя. Це ж смішно, якщо я вийшла заміж, то це єдина моя роль? Як казала одна знайома: «Я — супруга», і це мені нагадує якийсь триденний суп, у якому плавають ганчірки для миття посуду. Ні–ні–ні, ми різні, і чим більше різних ролей, тим цікавіше. Ми з Ірванцем коли сваримося чи стосунки з´ясовуємо, розказуємо про свою наступну пару. От у мене є такий Гриша, сантехнік, він буде вміти прибивати гвіздки, сантехніку лагодити в квартирі, буде знати, як замки відкриваються і закриваються, а в нього дві — то Ліля Ш., то Наталя Михайлівна, він теж може розказати, що буде робити його Лілечка і яка вона. За такою грою стосунки з´ясовуються легше.

— Ти відчуваєш себе за ним, як за кам´яною стіною?

— Ні, один раз я з одним чоловіком таке відчувала — мені не сподобалось.

— Оксано, чи є такий, віртуальний хоча б, клуб дружин письменників?

— Ні. Це вимагає вільного часу, а його не вистачає навіть для творчості. Я інтровертна людина і холерик — це жах: інтровертний холерик, він там усередині бігає і виробляє свою внутрішню електрику.

— Ірванець завжди веселий, дружній, тримається рівно і демократично. Як ти думаєш, коли Олександр Васильович стане поважним класиком?

— Я не бачу передумов для цього, думаю, він уже не зміниться. Але я страшенно тішуся, що він викладає в Острозькій академії на спеціальності «літературна творчість». Мені здається, що після 45 у чоловіків з´являється потреба систематизувати свої думки і передати комусь досвід, знання, потреба віддати те, що ти отримав. Йому цікаво те, що діти пишуть, їм, сподіваюся, теж, він допомагає їм і практику проходити, і підтримує з ними стосунки.

«Я навчила його пити херес і брют»

— Ти вважаєш, він належно поцінований в Україні?

— Думаю, ні — і як фахівець, і як письменник. У нього прекрасна освіта, та з теперішньою тотальною безграмотністю це нікому не потрібно . Люди, які вважають себе письменниками, пишуть безграмотно, це нонсенс. Сашко був би прекрасним літредактором, але він не може сидіти на одному місці з 9–ї до 18–ї, і я його прекрасно розумію і ніколи в житті не примушувала цього робити.

Його сприймають як Сашка Ірванця — автора дотепних віршів. Вибач, «РівнеРовно» на тлі того, що зараз відбувається в країні... У 2004—2005 йому казали: ну, Ірванець, ти придумав усе це, але ж не так усе вийшло. Дай Боже, щоб усе було не так, сказала я. Я за ним зауважую: от він любить писати фікшн — візьмемо «Хворобу Лібенкрафта», але воно так лягає на нашу дійсність, що іноді лячно. Я йому періодично кажу: на місці цієї держави і цих людей я б платила тобі великі гроші, щоб ти просто нічого не писав.

Я розумію, що він трошки по–іншому себе позиціонує. Він не може не писати свої іронічні вірші — вони йому в голові складаються. Цікаво спостерігати за процесом творення, він ходить і раптом якийсь поштовх, шматочок інформації, обривок новини — вийшов покурити і все.

— Як треба себе поводити, коли письменник Ірванець пише?

— Зараз його комп´ютер стоїть на кухні, тому я практично не виходжу на кухню: він чай заварює, а коли зголодніє, приходить повідомляє, тоді я йду і готую. Я стараюся бути «тіше води, ніже трави». Але він працює з передишками — півгодини пише, а потім треба покурити, зайти в iнтернет чи випити чаю, музику включити. Не знаю, чи працював би він більш плідно, якби в нього був власний кабінет, він закривався і писав двi сторінки віршів у день, п´ять сторінок прози і три сторінки есеїстики...

— Що ти йому подаруєш на день народження?

— Я вірш написала для чоловiка, це мало? Сашко прочитав, пішов курити на балкон, повертається і каже: ти знаєш, ти ВІРШ написала, нічого не можу сказати — гарний. Я його прочитаю в присутності його друзєй–пісатєлєй у день народження.

— У нього багато друзів?

— Є перше коло друзів, друге коло друзів і так далі. Близьких друзів дуже мало, але ж це якраз і нормально. Він дуже цінує спілкування. Є сентенція, яку йому недавно нагадали: цінуй своїх старих друзів, бо після 40 важко заводити нових. Він каже, коли ще не було 40, я думав: так, як правильно сказано, а зараз з´явилися друзі, які я не очікував, що можуть такі бути, і яких я ціную не менше, ніж старих.

— Дендизм Ірванця — це твоїх рук справа?

— Та який дендизм? Я його досі не можу відучити заправляти футболку в штани.

— Я пам´ятаю 12 «художніх» камізельок, які ти йому зробила в різній техніці, з різними фактурами, кольорами, це було так артистично.

— Не знаю, скільки в нього там ще залишилося камізельок, але було 12. Були і печворком зроблені, і вишиті, а вподобав він одну — вишиту по чорному. Дивно, наскільки у творчості він авангардовий і наскільки консервативний у житті, в їжі. Він мені недавно сказав: ти для мене відкрила такі речі — я тепер п´ю херес і шампанське брют. Я тішуся, це не найгірші речі, яким можна навчити чоловiка.

Знаєш, я його люблю за щирість, за те, що він не конформіст і вже ніколи ним не буде. Я не можу сказати, це добре чи погано, ось такий він є, ми з ним цим подібні. Бо гроші — це все тлін, не хочу ні грошей, нічого такого, бо вранці мій чоловік прокидається, цілує мене і каже «Я тебе люблю» і ввечері цілує й каже «Я тебе люблю». Думаю, це найважливіше.

Валентина Клименко, bookvoid.com.ua