Учасники

− Ви є одним із засновників жанру кримінального детективу в сучасній українській літературі. Подібна тема була популярною на початку 90-х років минулого століття. Чи залишається вона такою і зараз?
− Ці історії завжди актуальні. Важливим є підхід до теми. Жанр кримінального роману може змінюватися. Це як джинси, які люди носять впродовж ста років, але кожного сезону – нова модель. Джинси завжди залишаються джинсами. Те саме можна сказати про мелодраму – аналогічно консервативний жанр. Якщо письменник відчуває потреби часу, то адаптувати до них форму твору неважко. Але, коли автор залишається у 80-х, 90-х чи навіть 20-х роках, то користі не буде ні йому, ні читачеві.

− Звідки таке захоплення криміналом?
− У мене загалом уже більше тридцяти книжок й усі так чи інакше показують людину в екстримальних ситуаціях. Остання неможлива без входження до криміналу, до того, щоб над тобою не завис Дамоклів меч: або ти втікаєш від переслідування, або втрапляєш у якусь кримінальну історію. Для мене така модель – це спроба створити ситуацію, у якій люди могли б поставити себе на місце того чи іншого персонажа і знайти вихід зі складної ситуації. Краще хай досвід буде описаний тільки в книгах, хай кров ллється в моїй уяві, ніж це буде насправді. Штучна кров краще, ніж штучна любов.

− Чи не забагато злочинності в реальному житті, щоб ще й виносити її на сторінки книг?
− Сьогодні ми дивимось новини, де згадана тема на першому місці. Якщо «чорнуху» висувати у прайм-тайм, то це горе неодмінно прийде й до журналіста в дім. Реальне життя провокує телевізор, а не навпаки. Натомість людям потрібно налаштовувати себе на позитив. Я за те, щоб вигадували історії про монстрів і чудовиськ, але нехай у книзі все закінчується благополучно.

− Ваші книги нагадують кіносценарії…
− Так, вони перекладаються мовою кіно, але, на жаль, ці проекти заморожуються. Останніми роками я пишу сценарій для кіно, а потім переводжу його в книгу. Так вийшло і з «Язикатою Хвеською». Щоправда, її не планують знімати через неможливість перекладу російською, адже українські реалії в книзі представлені дуже яскраво.

− У нашій державі не зацікавлені у подібному проекті?
−Україною не затребуване ні кіно, ні музика, ні освіта. Бо за кіно треба комусь заплатити – державі чи приватним інвесторам. Навіть авторське кіно – річ ідеологічна. По цих фільмах люди судять про Україну. У нас знімають усі, а ми тільки здаємо в аренду територію. Якщо говорити про приватних інвесторів, то вони також не знають, кому це потім продати. Натомість у Росії при владі націоналісти, які розуміють, що для підтримки національної ідеї, найпростіше говорити до народу мовою кіно. Там для його розвитку створені всі умови.

− Ви є представником масової літератури і не приховуєте цього…
− Я справді займаюся літературою, яку деякі люди називають попсою. Але сьогодні популярної книги, написаної українською мовою і прочитаною великою кількістю людей, не вистачає. Великий тираж є виявом цікавості. І нема нічого поганого, що якесь видання купили, прочитали і…забули. Але куплять і наступне! Не може бути книга поганого рівня, якщо її читають багато людей. Не думайте, що ті автори, які пишуть для обраних, не хочуть мати високі тиражі. Я вважаю, що треба боротися за кожного читача.

− Сьогодні багато діячів культури і мистецтва йдуть в політику. Чи можливо бути успішним письменником і політиком водночас?
− Ні. Так бути не повинно. У 1991 році у Верховну Раду пішли люди, які не стали політиками і перестали бути письменниками. Митець має знаходитись в опозиції до влади, максимально дистанціюватися і посилати її далеко й надовго. Письменник в політиці – людина зайва. Він на своєму місці, коли зустрічається з читачами і критикує владу. Я не говорю про анархізм, хоча письменники – це завжди «противсіхи». Але підтримувати владу митець може тільки тоді, коли відчуває, що остання діє в інтересах країни, де він народився і живе.

− У детективі «Євген Кушнарьов: під прицілом» Ви висуваєте низку версій щодо загибелі цього політика. Не боїтеся писати на такі теми?
− Я не боюсь нічого. У згаданому випадку це був експеримент з видавництвом «Фоліо», щоб хоч якось достукатися до читачів. За кордоном існує маса подібних творів – наприклад, Фредерік Форсайт «День шакала», у СРСР був Юліан Семенов. Головне завдання такого роману – показати ницість влади, яка використовує народ. Але це й так усім зрозуміло. Сьогодні люди втомилися від політики та політичних детективів. Вони будуть актуальні тоді, коли українці покладатимуться хоч на якусь владу. У нас вони не довіряють нікому.

− В одному з інтерв’ю Ви зазначили, ніби-то не хочете, щоб Ваші твори ввели у шкільну програму. А пропонували?
− Це було досить абстрактно сказано. Мене запитали чи хотів би я, аби так сталося, а я відповів: «Ні, тим більше, якщо це зробить міністр Табачник». Гадаю, що перелік творів, введених у програму, є своєрідним нав’язування. Не можна казати, що один автор кращий, а інший − гірший. Літературу я вивчав би періодами. Якщо вас не вразив жоден письменник, шукайте того, хто сподобається. Головне − щоб людина хотіла читати.

− Кого вважаєте найбільшим конкурентом у погоні за читачем?
− Мені хочеться, щоб письменники почали нарешті воювати за читача. Найгіршою часто буває книжка, яка має найбільший тираж, а найкращими ті, які виходять по 500 примірників. Мрію, щоб було навпаки. Письменники повинні пропагувати себе, а не казати «я пишу складну літературу і мене ніхто не розуміє». Чому читання має бути мукою? Воно повинне приносити задоволення.

Лілія Шутяк, bookvoid.com.ua