Автори / Таня Малярчук / «Я розважаю себе, коли пишу»
Книжки письменниці з Івано-Франківська Тані Малярчук - одне з найцікавіших явищ сучасної української літератури. Вона є тим автором, який дуже легко стає улюбленим. Разом з тим сама Таня Малярчук залишається загадковою, бо вважає непотрібним розповідати про себе більше, ніж написано нею ж у повістях і оповіданнях «Троянда Адольфо», «Згори вниз», «Говорити», «Звірослов».
- Таню, для чого ти почала писати? Що було тим, що тобі хотілося висловити?
Я все життя якраз думала, що я не маю що сказати. В мене з цим проблеми - зі своїми власними судженнями і їхньою вартістю. Тільки останнім часом я стала впевненіша в собі і в тому, що я говорю. Недавно навіть написала таке, що я вже готова до того, щоби сказати, що я думаю про цей світ, як я його відчуваю. Я ніколи не стверджувала нічого однозначного, я ніколи ні в чому не була впевнена. Я вважала, що це філософія сумніву і я за нею живу. А найбільшим кайфом було творення чогось нового, нових речень. Передовсім я хотіла все ж таки розважити. Я сама себе розважаю, коли пишу. І тоді розумію, що цим текстом розважу інших. Просто хочу, щоби люди, які читають, були щасливіші у той момент, коли читають. Це дуже суттєво. Я не маю ніякої конкретної ідеї, яку я маю впарювати людям. Просто є історії, які можуть зробити так, щоби хтось придумав для себе щось своє. Я ненавиджу, коли мені як читачеві хтось впарює якусь ідеологію, якусь ідею, і дуже люблю, коли вона ненав'язлива. Ненав'язливе щастя.
- Тепер дуже поширена практика, коли до письменників звертаються за коментарями з будь-яких питань. Про тебе якось ніколи у цих випадках навіть не згадують...
По-перше, я відмовляюся практично від усього такого. Спочатку такі пропозиції були, з часом їх все менше і менше. Я думаю, що у певних колах передаються чутки про різних письменників. І всі знають, до кого найкраще звертатися, хто завжди щось говорить, хто охоче і грамотно. А якщо до неї? Ні, вона якась незрозуміла, непонятна... Я навіть недавно прочитала про себе, що Таня Малярчук - дивакувата самітниця. Для мене це було дуже дивно, бо яка я дивакувата і яка я самітниця? Але є таке уявлення. Мене це тішить, бо я не люблю нічого зовнішнього письменницького. Для мене тільки писати є виявом письменництва. А говорити я не вмію, коментувати не люблю. Мій літературний світ дивний, сюрреалістичний. Я зрозуміла, що світ, який я описую в текстах, не пасує до реального світу. Я не можу так, як я пишу, говорити про реальний світ. Власне тому я перестала бути журналістом. Бо це зовсім інше. Є письменники, яким легко бути журналістами, бо вони бачать реальність. Я так не вмію. Для мене не існує об'єктивного світу. Немає об'єктивної правди, добра і зла. Тому я не можу висловлюватися поза текстами. Мені ніхто не повірить. Це нікому не принесе добра.
- Ти пишеш для насолоди. А що таке насолода у літературі?
Цікавість - одна з найбільших насолод.
- І що тебе цікавить?
Добрі люди. Знову ж таки, я можу вважати доброю таку людиною, яка зовсім не добра. І талановиті люди, навіть якщо вони зовсім не добрі. Мені цікаві люди, які мені цікаві, і стосунки між людьми. Я отримую насолоду, аналізуючи людей і додумуючи собі, як вони живуть.
- Ти дуже бережеш свою приватну територію, не підпускаючи близько чужих. У літературі ти більше відкрита?
Коли я була молодша, ця приватна територія дуже влізала у те, що я пишу. Тому багато хто казав, що це дуже особисте і т.д. Хоча насправді там правди немає взагалі, хоч близькі люди могли щось прослідкувати. Але зараз по-інакшому. Я перестала випускати приватність. Зрештою, я добре маскую. Мені здається, що це дуже гарна гра - так писати про людей, щоби вони ніколи не впізнали, що це про них.
- Як думаєш, за що тебе люблять читачі?
Бо вони стали добрішими і щасливішими, коли почитали мої тексти. Тому що там немає поганого. От чого. Все залежить від них - це вони знайшли щось і стали від цього кращими.
- Грубо кажучи, ти - фармацевт, який робить якісь ліки, але ліки - це ліки, а він - це він.
Давай це переробимо. Я як шеф-повар у ресторані, якого ніхто не бачить, але всі тішаться і їдять. І це щастя маленьке, бо люди підуть додому, коли поїдять. Але в цьому ресторані, зараз, вони щасливі.
- А за що тебе можна любити не як письменницю?
Може, це помилка, але вірю, що є люди, які люблять мене навіть за то, що я можу ляпнути якусь дурницю. Є я така сама, як мої головні герої. Така сама наївна. Я мушу це нарешті прийняти. Довго думала, що я мудра, бачу всіх наскрізь. Це неправда, я не бачу людей наскрізь. Тобто наївна, злегка балакуча. Але я ще добра. І не підла. За це мене можна любити. Я не роблю підлості. Якщо щось можу сказати, то в лице. Але ніколи поза спинами.
- Дехто розглядає літературу як скарбницю корисного досвіду. Тому про тебе іноді кажуть, що ти замало знаєш життя. Який досвід ти пропонуєш до споживання?
Якби я була двадцятилітньою - я пам'ятаю себе сім років тому - то сказала би, що час не має значення. Тепер знаю, що має. Я ж уже десять років ніби доросла людина. І я змінююся. Важливим тобто є досвід проживання, тривання. А ще мені важливий досвід мови. Я його втілюю у всіх своїх книжках. При цьому я її свідомо спрощую. Чим далі, тим простіше пишу. Звільнюю мову від нічогонеказання. Для мене важливо говорити коротко і ясно.
Ще я рада, що озвучила села мого дитинства. Зробила це метафорично, але так воно було. Мені здається, що я зробила добру справу у цьому сенсі. А ще я зробила міф з батареї Муравйова.
Натомість оповідання у моїй останній книжці - це Київ. І мовний Київ передовсім. Я горджуся тою мовою, яку використала в останній книжці. І ця мова ще досі лишилася у мені, бо я ще так говорю. Раніше я говорила з західним акцентом, тепер почала з нікчемним київським. Я вважаю його нікчемним. Люди там зовсім не дбають про мову. Насправді мова і не є важливою для тих людей. Це просто утилітарний засіб примітивного спілкування.
- Вважаєш, що таку мову можна впускати у літературу?
У літературу взагалі все можна впускати. Література для того є, вона - з відкритими дверима. До того ж я не тільки цю мову вживала. Мова оповідача інша. А мова персонажів така. Бо я не можу уявити собі продавщицю пиріжків з Миронівки, яка говорить українською літературною мовою. Або російською літературною мовою. Вони так не говорять, і для мене вони перестають бути живими, якщо змусити їх говорити по-моєму.
- Якщо у літературі тобі йдеться про живість, чи можна припустити, що у житті тобі йдеться про літературність? Наскільки ти бачиш своє життя як сюжет?
Бачу. І мені це теж подобається. Я собі думала колись - що таке життя? Це та ж література, лише без структури. Це плинність історій, які не мають початку, середини і кінця. А література - це вибрана історія, якій письменник надає додаткового сенсу, якого, можливо, немає у реальній плинності життєвих історій. Але якщо не боятися думати про свою смерть, то розумієш, що життя - це повноцінна історія, в якій є початок, середина і закінчення. Мабуть, я тому й пишу, що мені не дуже подобається моя власна історія.
- А ти думаєш про те, що ти робиш, у контексті української літератури? Ти можеш вжити слово «ми, українські літератори» і т.п.?
Слово «ми» убив у мені Микола Вересень, який був моїм шефом. Він безперервно повторяв одне і те ж - забудь слово «ми». Є тільки ти. Говорити «ми» - не компетентно. Тому я не можу говорити «ми» від імені письменницької громади - чого нам бракує, куди ми йдемо. Це мені попахує совдепом. Мене не цікавить розвиток сучасної української літератури. Чи її вплив на суспільство. Про це навіть говорити не хочеться. Зрозуміло, що література впливає на розвиток суспільства. Але такі речі - я повинна спасти народ, я повинна витягнути - це не моє.
Недавно я навіть мала сварку зі своїм другом через Івана Франка. Я поважаю і люблю цього письменника. Але я ненавиджу інтенцій врятувати суспільство. Не треба рятувати цей світ, він не потребує твоєї допомоги. Він існує собі, як існує.
- Чи має письменник право говорити будь-що? Чи має зважати на дітей, вагітних і сердечників?
З одного боку, говорити будь-що - це його робота. Але, як завжди, найкраще, коли є міра - як далеко можеш зайти. Це відповідальність перед собою. Не переходити межі, встановлені самим для себе. Щоби поважати себе самого після цього. Писати - це дуже велика відповідальність. Важливо не засмічувати простір дурницями.
- А як з болем? Чия це проблема?
У мене були досвіди такого, коли я завдавала комусь болю, пишучи. Але я цього не соромлюся. Значить, це було мені потрібне. А боляче тому, що це була правда. Хай моя, але правда. І я не могла не висловити свою правду.
- Як читач я радий, коли в українській літературі з'являються нові досвіди. З цієї точки зору мені подобається, що ти вже певний час живеш у Відні і збираєшся там ще довго жити. Як ти сприйняла цю Австрію як письменник? Ти ж не можеш забути, що ти письменник.
Це дуже цікавий досвід, дуже екзальтований. Притому Австрія не виглядає мені чужою. Таке враження, що я знала її багато років перед тим. А одночасно Відень дуже інакший від України. Я помітила, що звідти краще видно Україну. В мене таке враження, що я, живучи в Австрії, більше досліджую Україну, аніж Австрію. А Австрія приходить повільно.
Така цікава деталь. На багатьох балконах люди ставлять опудала ворон. Спочатку я думала, що то справжні. Мені видно одну таку з вікна квартири. І вона довгі місяці не рухалася. Виявилося, що вони ставлять ці опудала для того, щоби відганяти голубів, яких там ніхто не любить. А спочатку я думала - невже тут і ворони інакші, невже ворони не стороняться людей?
Я почала писати про Австрію. Йде повільно, але я й не хочу спішити. Це Австрія моїми очима. Без ніяких жанрових означень.
Єдине, що викликає у Відні легкий дискомфорт, це їжа.
Теоретично австрійська їжа мало чим відрізняється від східноєвропейської. Там дуже сильні впливи польської, чеської, угорської, словенської кухні. Але, крім того, там великий вплив італійської, а тепер ще й модної азійської. Я страждаю через те, що там нема гречки. Не те, що я люблю гречку, але почуваю себе дискомфортно. Я її в Україні їла кілька разів на рік, але там ходила по всіх супермаркетах, шукала і не могла знайти. Там нема вареників (пирогів, будемо казати). Нема борщів. Зате дуже популярні пасти. Я називаю це макаронами, і мені кажуть - які це макарони, це паста, макарони інші. А мені це макарони, до яких я завжди ставилася з великою підозрою, бо це означало, що у нас немає грошей.
Їжа, напевно, теж змінює. У моєму дитинстві - це молоко, сир, сметанка, яйця. Моя баба все казала - яка може бути біда, є молоко, сир, сметанка. Я ненавиділа їх через те, що це було щодня. Ще мізерія - огірки з помідорами і сметаною. Головне - випити потім цю сметану з цибулею, яка залишилася після салату. І кавалки хліба. Або зі сливовим повидлом, або зі смальцем і цибулею. Така була їжа у моєму дитинстві.
А одна з улюблених їж - голубці з картоплею, які я не вмію готувати . І деруни - давай називати їх все ж таки картопляними пляцками. У Відні вони є. Але якісь інакші. Там картопля інакша на смак. Дуже популярні зате сири. Особливо смердючі сири, до яких я напевно не звикну.
Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО, gk-press.if.ua
Додав Art-Vertep 07 березня 2011
Про автора
Таня Малярчук (1983 р.) Народилася в Івано-Франківську, закінчила Національний Прикарпатський університет імені Василя Стефаника (а в школі Таня навчалася разом з іншою молодою письменницею – Софією Андрухович
