Автори / Олександр Ірванець / Віктор Неборак про нову книгу Олександра Ірванця (триває тур О. Ірванця, сьогодні підскарбій "Бу-Ба-Бу" в Дніпропетровську)
Мій поетичний побратим Олександр Ірванець видав і вже навіть перевидав (у 760-сторінковому томі вибраного „Сатирикон-ХХІ”) роман „Хвороба Лібенкрафта”, який я нарешті прочитав. Для тих, хто ще не прочитав „понурого роману” Ірванця – подаю одну з можливих версій переказу.
У певній країні з недалекого майбутнього, мешканці якої спілкуються українською мовою і нічого не знають про мобільний зв’язок, інтернет і подібні чудасії, є безіменне місто, через яке тече безіменна ріка. Мостом грімкотить трамвай, сполучаючи віддалені між собою годинами переїзду протилежні кінцеві зупинки. Про наявність чи відсутність інших засобів пересування нічого не відомо. Хоча ні. Трапляються трактори з причепами, в яких перевозять людей. У місті є драматичний театр, у якому працює актором четвертої (найнижчої) категорії Ігор, одружений, батько доньки-підлітка. На роботу зі свого багатоквартирного дому він дістається саме тим довжелезним трамвайним маршрутом. В акторському житті Ігоря стається несподівана подія: режисер театру Метелецький пропонує Ігореві роль у виставі „Цар Едіп” за п’єсою Софокла. Ця постановка не надто вписується у попередній репертуар, заповнений шедеврами на кшталт „Правда сталевара Терещенка”, „Розквітне абрикос на териконі”, „Вага серпневого колоса”, „Четвертий реактор ввімкнено”… Тим паче, що самої п’єси знаменитого грека (у перекладі Бориса Тена) Метелецький не має – всі давні твори заборонено. Та якось так виходить, що твори заборонено, а вистави за їх мотивами ставити не заборонено. Режисер покладає надію на пам’ять актора-ветерана Семена Марковича, який сяк-так переказує п’єсу Софокла, як давні греки переказували колись одне одному свої давні грецькі міфи. Ситуація, здавалося б, кумедна, а не понура. Та Олександр Ірванець дав саме таке жанрове визначення своєму новому романові: понурий роман. І ніде правди діти – смуру тут більш ніж достатньо. Добропорядні пасажири трамвая скаженіють і гуртом убивають одного з-посеред себе. Актори без особливого спротиву стають собачими катами (цю сцену, виписану на доброму десяткові сторінок, не раджу читати занадто вразливим любителям гавкучого поріддя). А головний персонаж роману Ігор, скромний і навіть смиренний чоловік, під тиском обставин порішає за кілька годин свою потенційну коханку, друзяку Віктора, доньку і дружину і ще когось, хто помітив у ньому симптоми хвороби Лібенкрафта. У романі Ірванця суспільство готове самопожиратися, трактуючи знищення здоровими хворих як єдиний спосіб самозбереження. Ось тільки здорові можуть виявитися вже інфікованими. Зовнішні симптоми хвороби – плямки на повіках. Внутрішні – здатність хворого бачити глибше і далі від інших, прозрівати крізь перепони, бачити за межею видимого. Такий внутрішній зір відкривається лише тоді, коли повіки стулені (ось вам і алюзія на Едіпа, який вибрав собі очі). Хочеш бачити глибше за інших – стуляй повіки і дивись, та пам’ятай, що інші розпізнають тебе за плямками на повіках і вчинять над тобою самосуд.
Ірванець ненав’язливо переплів текст свого роману з кількох близьких його романтичному серцю речей. По-перше, це соцреалістичний ґрунт, куди потужно вкорінено ґенерацію тепер уже п’ятдесятилітніх, усі зусилля котрих пішли за останнє чвертьстоліття на пошуки ліберальніших ґрунтів.
Друга близька річ, із якою бореться Ірванець, як Лаокоон із морською потворою, – це повсюдний соціум. А в „Хворобі Лібенкрафта” – соціум ще й агресивний, гидотний. Тут кожен за себе. Тут солідаризуються лише проти приреченої жертви. Третя близька річ – театр, відомий як професійне середовище персонажів із першого роману Ірванця „Рівне / Ровно”. До цього можна було б додати сірий сімейний побут і маленькі приватні радощі (кава, цигарка, алкоголь). Та, як свідчить сам автор, ні кава, ні цигарки, ні напої не вирізняються у безіменній країні високими стандартами якості. Світ (і навіть всесвіт) неякісний. Нічого доброго у цьому світі (крім, як виявляється наприкінці роману, хвороби Лібенкрафта) немає. Немає ніяких бразилійських чи венеційських карнавалів, немає любові, від якої зриває дах, немає друзів, готових не те що на самопосвяту, а бодай на співчуття. Бруд, поламана сантехніка, похмурі перехожі, несплачена мізерна зарплата, несмачна яєшня, скажені пси, винищені коти, імітація творчості, заборонена класика, безглузде партійне керівництво і, звичайно ж, каральні органи…
І все-таки всіх хворих на хворобу Лібенкрафта – ще живих і вже воскреслих – об’єднує рух в одному напрямку. Вони сунуть із заплющеними очима й дивляться кожен у свою глибину, яка насправді – одна для всіх. Це нагадує моторошні картини зафіксованих кінохронікою ходів приречених на знищення людей, яким вроїли в голови, що їх ведуть не на бойню, а в оселі земного раю.
„Берег скінчився. У холодному піску по кісточки всі люди завмерли, не збиваючись надміру тісно, але й не розпорошуючись. Десь там, удалині, попереду, за Трамвайним мостом, унизу за течією, мало лежати їхнє місто. Голоси робилися чистішими, вищими, слова вимовлялися чіткіше, чеканніше.”
Одне слово, анти-утопія, аж надто подібна до недавнього минулого, що прагне повернутися.
Та питання, яке мене тривожить, стосується загального колориту сучасного українського прозописання. Якщо навіть Підскарбій Бу-Ба-Бу вибирає понурість, можна припустити, що понурість заволоділа нами, як певна партія, що обіцяла краще життя вже тепер. Куди звіялося радісне світовідчування? І чи притаманне сучасним українцям радісне світовідчування як таке? Йдеться, звісно, не про телячу радість, а про всі різновиди зафіксованої українською літературою віталістичної радості – від Сковородинського любомудрія до Прохаськівського джазування вічними темами. Персонажі Григорія Сковороди і Тараса Прохаська переважно уникають поглинання тими чи тими владними соціальними структурами, а персонажі „Хвороби Лібенкрафта” вмонтовані в них так міцно, що поза соціумом залишається хіба щось таке, що може трактуватися представниками соціуму лише як небезпечна хвороба. Людина – істота соціальна, повинна мати своє чітко визначене місце відповідно до табеля про ранги чи номерної категорії. Ігор, нагадаємо, – актор четвертої категорії, а це означає, що згодом йому можуть присвоїти, якщо він буде законослухняний і старанний, третю, а згодом – другу і нарешті першу. Життя Ігоря, хоч би яким понурим і безрадісним воно не було, все ж має мету, якої неможливо досягти без участі соціуму. Режисер Метелецький, перейнятий своїм творчим задумом, не цікавиться думкою акторів щодо цього задуму. Актори – слухняні виконавці волі режисера, навіть якщо режисер замінює репетицію „санітарними роботами”. І таким є суспільство, що складається з режисерів-керівників і акторів-виконавців. Кожен у цьому суспільстві-театрі отримує своє, все тут більш-менш прогнозоване і контрольоване. Ось тільки така тотальна соціальність у версії Ірванця доволі понура. Людина, яка погоджується продати свою душу соціуму, втрачає свободу, а тому й втрачає підстави для радості. В її розпорядженні залишаються замінники, замакітрювачі, дія яких нетривка. За втратою свободи – безліч інших втрат. Ірванцеві вдалося зобразити суспільство, яке не цікавиться історією, географією, наукою, не вірить у жодні небесні й пекельні сили, не переймається тим, хто керує суспільними процесами, не знає навіть, як передається хвороба Лібенкрафта – єдина річ, яка так чи інак стосується всіх і яка ще здатна розворушити людей-тіней. Справжня недуга – атрофія в персонажах незримого для стороннього ока виміру, назвемо це виміром душі, де сусідять пам’ять із намірами й мріянням, здатність співпереживати з готовністю до самопожертви, творчі імпульси, що поліпшують, а не погіршують зримий світ. Вимір незримих сутностей у „здорових” персонажів роману Ірванця не чинний. Персонажі пересуваються романним простором раз і назавжди визначеними маршрутами, бачать, незалежно від індивідуальних особливостей, те саме, і лише інфіковані хворобою Лібенкрафта мають шанс змінити маршрут, якщо не хочуть бути розтерзані ошалілими „здоровими” громадянами, і побачити щось поза зоною видимості. Припускаю, що саме хвороба Лібенкрафта стає замінником душі. Хворі починають бачити (та лише зі стуленими повіками) те, чого вони не бачили, коли були здоровими. Здоровий Ігор – безнадійний скептик і депресант. Як доказ наведу його внутрішній могнолог, не виголошений, а мовчки передуманий Ігорем у себе вдома: „Я сиджу у себе вдома, на кухні. Жую хліб і запиваю його водою. Їжа дасть моєму тілу силу, здатність рухатися, жити. Прожити завтрашній день, потім – післязавтрашній, наступний, іще, ще… Я ляжу спати, уранці прокинуся, одягнусь, вийду за межі помешкання, поїду до місця, при якому числюсь на роботі. День буде таким самим, як і попередній, як і багато днів перед тим. Ті самі чоловіки і жінки навколо, ті самі будинки, трамваї, та сама грязюка під ногами. Та сама погода – сира, огидна холоднеча. Та сама кров струменить у моїх жилах, те саме повітря обвіває моє лице. Та сама іржава вода заповнює труби і ллється з кранів. Той самий великий термометр у центрі міста показуватиме ту саму температуру. Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки і діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більше не полювали на звірів з кам’яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі і у всесвіті ці багатоповерхові цегляні і бетонні будинки, облуплені і непривітні, серед плетива трамвайних колій, котрі з’єднували окремі райони у подобизну міста. Люди вічно одягалися у цей негарний одяг з темних неякісних тканин. Вічно їли несмачну, прісну їжу, пили недобрі, вивітрені напої. Зустрічалися. Кохалися, закладали родини, народжували дітей, які й продовжували цей безкінечний ланцюжок нудьги та безнадії.”
З усвідомленням такого стану речей не лише в окремо взятому населеному пункті, а й в усьому світі, жити непросто. Життя не має жодної мети, крім простого самовідтворення та ще, може, сподіванням на присвоєння вищої категорії. Який хосен міняти місце проживання, коли в усьому світі – те саме? Навіщо намагатися щось змінити, коли зміни – неможливі? Хвороба Лібенкрафта виявляється майже спасінням, тому що вона все-таки змінює і персонажів-тіней і самого Ігоря. Вона примушує Ігоря до невластивих для його напівсонної натури дій, до невпинної руханки, що несе загрозу всім, хто опинився на його шляху. Радості йому ця хвороба не дає, лише неймовірну напругу і другий зір. А ще знання, що світ змінюється щоразу, як тільки ми скліпуємо. Звичний зір – оманливий, а за виявлений дар особливого зору тебе буде покарано. Краще цей дар тримати в таємниці навіть перед найближчими. Та все-таки людині тоскно в тотальному зовнішньому. Людина – істота, „інфікована” на внутрішнє. Інша річ, що така людина не впевнена, чи інші, „зовнішні люди”, люди соціуму, не виявлять її, як замаскованого у людському тілі космічного прибульця, і не скарають у той чи той спосіб. Контекстуальна проблема, яку можна і варто обговорювати вже поза текстом роману Ірванця, – як далеко пересунулася сучасна цивілізація і окремі її представники від внутрішнього до зовнішнього і що нам за це буде?
Віктор Неборак
ЛітАкцент
Додав Sh.Ocean 08 квітня 2011
Про автора
Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького.
