Автори / Іван Лопатченко / Сергій Притула про роман Макса Кідрука "Навіжені в Перу"
Перша робота Макса Кідрука, яка потрапила до рук завдяки конкурсу «Краща українська книга 2010», залишила по собі неоднозначні враження. Насамперед тому, що мало хто в сучасній українській літературі видає «на гора» тексти, які позбавлені надмірного пафосу, не обтяжені зайвою філософією та «приперчені» недратівливим сленгом.
Коли я читав «Мексиканські хроніки», я купався у текстах людини, яка зліплена з того ж тіста, що й сам. Мені взагалі імпонують люди, котрі вміють описати власні враження не в контексті суспільноприйнятих «можна», а в межах «отак хочу».
Так, нехай у цьому є такий ненависний нам суржик. Так, нехай поміж рядків ми вловлюємо не озвучені автором матюкиJ. Але…панове, давайте будемо чесні самі з собою, у описаних автором ситуаціях ми б з Вами вряд чи користалися б лексиконом матері Терези.
Щодо твору, які Читач зараз тримає у руках, то тут знову ж таки не обійшлось без неоднозначності.
Насамперед, читаючи «Навіжених», я, зачасти, ловив себе на думці, що не розрізняю, де тут правда, а де вигадка. Навіть усвідомлюючи, що автор у викладці своїх есе подався радше у художню літературу, ніж у нотатки подорожуючого, мені все одно було цікаво. Зрештою, заслуговує на окрему подяку хист автора дати потенційним туристам у нижчезгадані країни поради, як уникнути зайвих проблем чи непорозумінь в стосунках з «аборигенами».
Маю надію, що Максим Кідрук зможе знайти ту грань, на якій йому буде комфортно балансувати між поняттями «нотаток» і «художньої літератури». Знаю напевно, що і в першій і в другій іпостасі у нього буде вдячний читач.
Достеменно переконаний, що письменників у тій царині, в якій проявляє себе Максим, нам дуже не вистачає. Тож, досі не зайнята ніша, має шанс отримати чудового «важковаговика». Головне завдання, зважаючи на темпи появи текстів за авторством Кідрука, щоб кількість не нашкодила якості. А загалом, вже зараз, коли «Навіжені» мною прочитані, «перетравлені» і розглядаються крізь призму написання анотації, я відчуваю млосне почуття білої заздрості. Молодий, не прикрий парубок, не обтяжений сім’єю і дітьми (що доволі розв’язує руки), має можливість подорожувати світом, описувати це все собі й читачам в задоволення… Чого ще бажати?
Так тримати, Максе! Єдине прохання – не пхай голову в «гарячі точки», хороші козаки нам ще потрібні!
З передмови Сергія Притули до роману "Навіжені в Перу".
Додав vanyalop 13 квітня 2011
Про автора
Література, мистецтво, творчість.
