Автори / Тетяна Гонченко / Володимир Рунчак: «Митець завжди має бути опозиційним»
Кожен новий твір авангардного композитора та диригента Володимира Рунчака – несподіванка. Наприклад, в одному з концертів у Києві маестро представив прем’єру свого опусу «1 + 16 + …», не-концерт для скрипки та струнних, виконаний британським скрипалем Пітером Шеппардом-Скайевердом та Національним симфонічним оркестром України. В певних частинах твору скрипаль ніби то грав, але звуку не було – слухачі мали самі дофантазувати музику.
Дніпропетровськ теж мав нагоду побачити творчість Рунчака - в січні дніпропетровській «Я галереї» митець виступав разом з брас квінтетом «Мажор Київ» та баяністом Палом Фенюком. Квінтет мідних духових інструментів, яким диригував Рунчак, виконав його твір «Tubamirum» (переклад з латини Голос труби Страшного суду): під час твору музиканти розходились по залу та «передавали» один одному звук, створюючи цікаві акустичні ефекти.
За визнанням самого музиканта Віктора Слупського, що виконував того вечора твір Рунчака «Homo ludens VIII» (переклад з латини Граюча людина), Дніпропетровськ був першим містом в Україні, який почув, що туба може виконувати модерні сольні музичні твори. Музикант не тільки феєрично грав на тубі, а й стукав по ній, тупотів та підспівував.
У наступному творі «Homo ludens V» інтерв’ю з заїкою або 10 хвилин «в трубу» для труби у виконанні Ігоря Бойчука дніпропетровські слухачі побачили цілий театральний перфоменс, в якому виконавець на своєму музичному інструменті та голосом зображав відчай людини, яка заїкаючись, не може вимовляти звичайні слова. Але ж у кінці твору слухачі все ж таки почули, що прагнув сказати трубач, а це було прізвище автора та назва його твору.
Ми розпитали у Володимира Рунчака про те, на якому етапі розвитку знаходиться сучасне авангардне мистецтво, про причини скептичного ставлення композитора до почесних звань і державних премій та про його роботу як диригента.
- Ваші твори відмовляються співати українські хори, кажуть що вони складні. В чому складність? Чому швейцарські хори можуть, а наші – ні?
- На диво, наші теж недавно заспівали, у мене відбувся невеличкий творчий прорив. Камерний хор «Хрещатик» під керівництвом диригента Павла Струця виконав цілий концерт з трьох моїх хорових творів, один з яких 30 років від дня написання повністю не виконувався. Він називається «Невільничі пісні» на вірші Лесі Українки, який я писав ще будучи студентом Київської консерваторії. Тоді вони не могли бути показані викладачеві з фаху, а тим паче виконані, бо про яку неволю можна було тоді говорити, коли країна впевнено будувала комунізм? А потім не співали, бо казали, що це складно.
В березні минулого року відбувся фестиваль моєї музики – це шість концертів у Києві, і для цього фестивалю Камерний хор «Хрещатик» вивчив і цей твір та інші мої хорові твори. До речі, згодом цей прекрасний хор виступив з цією ж програмою у Дніпропетровську, концерт був в залі консерваторії. Потім ще були концерти у Луцьку та в Житомирі.
Справді, інші хори не співають мої твори, кажуть, що це складно, але насправді хор «Хрещатик» вивчив і показав що це зовсім не складно. Кілька років тому досить технічно складний твір «Нагірна проповідь» прекрасно виконували Камерний хор «Київ» та «Базельські мадригалісти». Просто повинно бути бажання і розуміння того, що те, що пишуть композитори має виконуватись, а оцінювати вже потім будуть слухачі та час. А аж ніяк не навпаки – твір ще не виконаний, а музиканти вже оцінюють, що це є складно і тому погано. Так що у виконанні моїх хорових творів відбувся певний прорив, і я цьому дуже радий.
- Вам завжди подобається, як виконуються ваші твори? Завжди музиканти чи співаки вміють передати те, що ви хотіли сказати?
- Музика, яку я пишу, є дуже непростою, і далеко не всі музиканти, які виконують добре класичну музику – Баха чи Шопена – будуть брати ці твори: дуже часто це їм не підходить з естетичних міркувань, бо вони виховані на класичному мистецтві, і ніщо нове їх не цікавить. Я з такими музикантами не спілкуюсь в творчому плані. Ми можемо як колеги зустрітись, про щось поговорити, але в творчому плані ми не співпрацюємо.
Є музиканти, які грають і класику, і сучасну музику, думаю що це є правильний шлях, бо все має розвиватися. Коли в репертуарі виконавця є абсолютно різні твори – він досягає більшої майстерності. Коли музикант виконує сучасну музику, він починає краще розуміти, як раніше писали композитори, бо процес творчості завжди однаковий: просто змінюються технології та техніки. Тому артисти, які грають мої твори, естетично і технічно підготовлені та розуміють, що вони грають. Співпраця композитора і музиканта є дуже важливою і тільки тоді народжується попадання в десятку, коли виконавець готовий до виконання цієї музики, а автор може щось таке підказати, що виконавець просто не може знати тому що він не автор музики. І тоді дійсно можливий хороший художній результат.
- Як диригент, ви теж працюєте з сучасною музикою. Чи є проблеми підібрати репертуар? Чи багато є якісних композиторів та виконавців сучасної музики?
- Я справді багато диригую. Практично з самого початку своєї творчої роботи і до сьогоднішнього дня, я виступаю, як зі своїм Камерним ансамблем «Нова музика в Україні», так і в якості запрошеного диригента з різними оркестрами. Зокрема я вже другий сезон є головним запрошеним диригентом в Державному камерному оркестрі Азербайджану ім. Кара Караєва. І своєю метою перш за все я ставлю виконання сучасної симфонічної та камерної музики моїх колег, класики 20-го століття, свої твори я також диригую.
Хочу сказати, що є багато диригентів, які не розуміють сучасної музики, диригують її мало, або зовсім не диригують, або від випадку до випадку, коли вони не можуть відмовитись. Важко їх за це засуджувати, бо диригент - це є керівник оркестру, оркестр працює в залі, зал відповідно - філармонійний і він пов’язаний з продажем квитків. А на сучасну музику дуже складно розповсюдити білети. Або хтось має оплачувати зал, або робити таку гучну рекламу, що б прийшло багато слухачів, а це - складно.
Вихід з цієї ситуації я бачу такий, коли диригенти включатимуть у свій репертуар як класику, так і сучасну музику і тоді слухач, який приходить послухати твори Рахманінова чи Шопена, почує і сучасну музику. Тоді і слухачі будуть постійно в контексті того, що відбувається, і музиканти будуть підготовлені до того, що сучасна музика – це не є щось надзвичайне, а це - нормальний розвиток музичного процесу, і диригенти будуть диригувати сучасну музику не тільки в рамках авангардних фестивалів. Я це називаю «фестивальне гетто», бо на подібних фестивалях звучить тільки сучасна музика і, як результат, ми слухаємо самі себе. Це - невірний шлях. Сучасна музика не є чимось надзвичайним, просто кожен митець пише мовою свого часу і, мені здається, якби класики жили зараз, Бах, Моцарт чи Шопен, вони б писали так само геніально, але мовою цього часу.
- Ви більш відомі та визнані в Європі, ніж в Україні. Там про вас пишуть книжки, постійно запрошують на концерти… Чому так? Наша публіка не підготовлена до авангарду, чи причина у відсутності державної політики в сфері культури?
- Не мені судити про власну популярність. Сталося так, що в розвинених європейських країнах сучасне мистецтво і музика зокрема не мали ніяких перепон для свого розвитку. Писалися твори, вони виконувалися, щось залишалось, а щось відходило – це - нормально. У нас багато років забороняли виконувати щось одне, а стимулювали виконувати інше. І так вийшло, що сотні композиторів, що творили в естетиці соцреалізму не залишилися в історії музики з точки зору якості їхньої музики. А все те, що було в підпіллі тоді, що не виконували, забороняли, стає зараз класикою.
Держава не робила нічого для того, щоб тодішній музичний авангард розвивався. В результаті були проблеми з композиторами, які не знали, що відбувається у світі, писали ура-патріотичну музику, комуністичні кантати, пісні, отримували за це Шевченківські премії. Та й зараз трапляється, що ті, хто писав тоді соціалістичні кантати, пишуть сьогодні духовну музику і знову за це отримують премії від православних церков різних патріархатів.. Ця ж проблема сталася і з виконавцями, які довгий час не грали модерної музики. Багато нових способів звуковидобування, нових технічних прийомів були тут невідомими. Викладачі консерваторій та училищ і зараз нечасто включають в педагогічний репертуар нові твори сучасних композиторів, а часто навчають студентів на творах, які самі колись грали. І це - велика проблема, тому, що вони випускають собі подібних, а музична культура має постійно розвиватись, прогресувати. І поповнення репертуару сучасними творами дає цю можливість для розвитку. Насправді молоді люди готові до цього, вони їдуть у світ і бачать, що їхні колеги більш впевнено грають музичний авангард, бо на всіх міжнародних конкурсах вимагають грати твори, що написані сучасної музичною мовою. І виходить так, що розвиватись самого педагога стимулюють його ж учні, а не навпаки. Бо саме учні приносять на урок сучасні твори і викладач починає з ними вивчати цю музику.
Також подібною була проблема зі слухачами, бо вони слухали завжди або класику, і то не всю, а тільки ту, яку дозволялося слухати, або соцреалістичні опуси. Слухачі теж не звикли до того, що зі сцени звучить музичний авангард, і це не є якась абракадабра, а це написано професійними сучасними композиторами, які йдуть нестандартними шляхами в мистецтві, шукаючи власні підходи, можливо навіть помилкові, але не тупцюють на місці.
Музичне мистецтво є унікальним, бо композитор завжди потребує посередника між собою і слухачем в особі соліста, ансамблю, хору, оркестру або оперного театру. Якщо я просто покажу вам партитуру свого твору, ви не зможете оцінити його художню цінність, можливо, лише професійність автора.Твір має бути виконаним у концерті. Це те, чого немає у візуальному мистецтві, поезії, скульптурі, де митець є сам і виконавцем. Якщо картина скажімо намальована і не представлена на виставці, то так чи інакше, її можуть побачити в майстерні художника. Якщо вірш поета не надрукували, то він сам його може комусь прочитати. А композитори потребують в цьому плані посередників, а саме виконавців їхньої музики.
Звичайно ж, сучасна українська держава приділяє дуже мало уваги в цьому питанні, але це вже є дуже звичним для композиторів, оскільки, держава взагалі приділяє мало уваги всьому серйозному, що відбувається в мистецтві. Ми вже до цього призвичаїлись і радіємо, хоча б тому, що нас не забороняють і не садять за авангардизм чи космополітизм та наші новації, ми вже і від цього є щасливими. Я вважаю, що в нашій країні професії композитора не існує, хоча держава продовжує випускати з музичних вузів дипломованих композиторів, які потім не знають, як можна, пишучи сонати, симфонії чи концерти, заробити собі на шматок хліба. Вони працюють викладачами або виконавцями, і тільки у вільний від цієї роботи час, завдяки грошам, які вони зароблять в іншій сфері діяльності, пишуть музику.
- Найбільш успішні все-таки змогли про себе заявити…
- Так, але ж скільки не змогли! В процентному відношенні це незрівнянні цифри. Скільки композиторів, не реалізувавши себе в творчому плані, перейшли в інші сфери діяльності, закинули творчість або поїхали на Захід і заробляють там собі на проживання зовсім не мистецтвом. Композитор живе не тільки святим духом. Так, частина життя композитора – це святий дух, бо без нього немає запліднення його творчої матерії, яка може дати художній твір. Але в усіх інших сферах життя ми живемо так само, як інші люди – теж хочемо їсти, мусимо платити за квартиру, допомагати літнім батькам, чи малим дітям. Держава через, наприклад, Міністерство культури зараз не закуповує музичних творів. Яким би не був поганим соціалізм, але більшість композиторів за свої твори отримували гроші. Я розумію, що таким чином держава і купувала те, що вважала за потрібне, і стимулювала композиторів писати те, що їй – державі є вигідним отримати від митця. Вважаю, що потрібно знайти нормальний баланс між тим, що хоче писати композитор і тим, що хоче стимулювати держава для поповнення репертуару музичних шкіл, солістів, ансамблів чи оркестрів. Але наразі цей баланс ніхто не шукає, бо найпростіше просто відкинути композитора і сказати, що немає грошей: хочеш пиши, хочеш не пиши – це твоя проблема.
Добре, що знаходяться меценати модерної української культури, і як зразок це - Я Галерея у Дніпропетровську. Часто багаті люди вкладають гроші в абсолютно безглузді речі, в шоу-бізнес, який спокійно може себе і так прогодувати. Але це шоу дивляться сотні, тисячі, мільйони глядачів, тому спонсорувати такі заходи вигідно – рекламу бачить величезна кількість людей. Але гроші вкладаються в антихудожні речі. І тому, коли є щасливі винятки і знаходяться заможні люди, вибачте, «з мозгами», які спрямовують свої кошти в сучасне модерне українське мистецтво, то цим людям треба подякувати, побажати їм доброго здоров’я, многіє літа і сподіватися, що їх позитивний досвід буде поширюватися.
- У вас є гумористичний твір «Дайте дві Шевченківські премії тим, хто хоче мати одну». Чому таке скептичне ставлення до державних премій?
- Я завжди був опозиційним. І зараз вважаю, що митець має бути опозиційним. Це дає колосальну можливість для того, щоб його мистецтво було на вістрі часу. Бо коли митець входить в альянс з будь-якою владою, починається й певна залежність від неї. І ці зв’язки є іноді невидимими, а іноді очевидними, але вони сковують митця по рукам та ногам. Як тільки ти став на сходинку отримання звань, ти моментально перетворюєшся на всіх інших, які постійно хочуть отримувати нові премії та звання, відповідно ти вступаєш в конформізм з владою, і в якійсь мірі пишеш те, за що можна отримати ці звання. Хоча деякі мої колеги запевняють, що це не так. Хочеться тоді спитати, чому сама композиторська творчість не може бути самодостатньою? Якщо ти пишеш музику і отримуєш за неї почесні звання, то виходить що твори пишуться для того, щоб отримувати за них щось почесне. Якщо хтось скаже, що це не так, то чому сам факт творчості не має бути цілком достатнім.
Ще одне питання – чому так багато бездарних митців мають ці нагороди? В що перетворилась Шевченківська премія? Вона ще в радянські часи була конформістська – люди отримували її за те, що писали спеціально на вірші Тараса Шевченка, але в своєму житті не розмовляли українською мовою або ж писали якісь ідеологічні комуністичні речі.
Я пропрацював 15 років в системі спілки композиторів, спочатку як референт, потім як відповідальний секретар київської організації, і через мої 10 пальців пройшли буквально всі, нагородні справи тих, хто отримав почесні звання, державні премії, чи інші нагороди. Повірте мені, я знаю, про що кажу. Як буває гидко дивитись, коли митці принижуються, ходять просячи чиновників у владі, або через п’янки, тільки щоб колега за тебе десь, щось і комусь сказав чи проголосував на засіданні Комітету. Це абсолютно гидотні речі. Я давно від цього відрікся, я завжди скептично до цього ставився.
Комуністи, які давали Шевченківські премії в минулому, пішли, а демократи, які прийшли, не створили нову премію, або не очистили її у будь-який інший спосіб, від малопрофесійних, конформістських творів. Тому ставлення до цього я висловив у своєму творі «Дайте Шевченківську премію всім, хто хоче її мати».для двох саксофонів. Цей твір був виконаний і став відомим навіть тим, хто його не чув ніколи, і наступного року мені захотілось щось змінити, тож наступною вже була інша назва цього ж твору «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче мати одну».
Я розумію, що поклав голову на плаху. Бо якщо колись погоджусь на таку премію, чи почесне звання заслуженого, чи народного артиста, то мені кожен зможе сказати «Як же так, ти ж був колись проти, а зараз?». Тому, коли я пишу музику, то отримую професійний спокій і займаюсь творчістю без жодного бажання за неї щось отримувати. Я вже все отримав – мені дано жити на цій землі, мене не вбивають, як моїх попередників, мені дають писати і читати, як не давали тому ж Тарасові Шевченку. А що ще треба?
- Все-таки кожному митцю потрібна якась віддача. Що для вас є найкращою похвалою вашій творчості – книжки, які про вас видають у Європі, запрошення в журі міжнародних конкурсів, чи просто очі слухачів, яким подобається ваша музика?
- І те, і друге, і третє. В усякому разі не отримання нагород від чиновників, які твої твори ніколи не чули, навіть, якщо це чиновники найвищого державного рангу. А саме так частіше за все і відбувається. Колись мій товариш, диригент Камерного хору «Київ» Микола Гобдич під фестиваль «Золотоверхий Київ», де у мене був авторський концерт, хотів подати мене на премію мера Києва Олександра Омельченка. Я випадково в останню секунду про це дізнався і сказав – «нащо ж ти це робиш»? А він навіть не зрозумів запитання, сказавши, а що хтось може бути проти! Ну дадуть мені якийсь годинник, а нащо він мені потрібен? Омельченко ж не дасть мені цієї премії, а вручить восьмий помічник п’ятнадцятого заступника, який ніколи не чув жодного мого твору. Я би ще подумав, взяти цю премію чи не взяти від людини, яка знає мою музику, а також знає музику інших моїх колег і дійсно мене з поміж інших виділяє. Я б ще подумав – брати і від неї премію чи ні. Але я не хочу ставати на сходинку системи повної профанації, коли нагороджують люди, які не мають навіть приблизного уявлення ні про сучасне мистецтво, про творчість того, кого вони відзначають.
Відзнака для композитора – це виконання його музики, запрошення його на концерти, замовлення йому нових творів, видання творів, записи їх за диски. Сьогодні найбільшу для себе похвалу я почув від співробітника Я Галереї Дніпропетровська. Йому в офіс подзвонив по телефону хтось з дніпропетровських слухачів і спитав «А що, сам Рунчак приїде???». Для мене це було дивно, бо я рідко буваю в Дніпропетровську і не є тут знаним.
Тетяна Гонченко, для Арт-вертепа
Додав Sh.Ocean 22 квітня 2011
Про автора
Журналіст.
