Учасники

Перше, що вражало учасників та відвідувачів 40-го Лондонського книжкового ярмарку (одного з найбільших книжкових форумів у світі), – це гігантський портрет Юрія Гагаріна, що висів під склепінням просторого павільйону. Чому космонавт став символом російського стенда, здогадатися неважко, адже саме Росія цього року була почесним гостем заходу. Визначна подія в книжковому світі збіглася з 50-ю річницею радянського прориву в міжзоряний простір (виставка тривала з 11 до 13 квітня), і кмітливі російські PR-менеджери, ясна річ, не могли не скористатися цією нагодою.

Загалом свої книжки представили видавництва 112 країн світу, і їхня тематика була найрізноманітнішою: від книжок-іграшок для найменших до розкішних мистецьких альбомів, наукових трактатів і, звісно, бестселерів на будь-який смак. Можна було заблукати серед великих та малих стендів, прикрашених вигадливо й дотепно, але карта-схема ярмарку, яку дали на вході, прискіпливо перевіривши гостьовий бейджик, допомагала вибирати точний курс.

Агенти під куполом

На Лондонському книжковому ярмарку (на відміну від українських) купують не окремі книжки, а права на їх видання. Тому головні події відбувалися не на першому поверсі, серед стендів, а нагорі, під високим куполом, де тривали переговори й підписання угод. Тут працюють літературні агенти – ті, хто, на думку обивателя, паразитує на сердешних письменниках, часом отримуючи аж чверть прибутку від їхніх гонорарів. Однак, якби у нас в Україні з’явилися такі професійні посередники між авторами та видавцями, я впевнена, що це пішло б на користь і одним, і іншим, а головне, тим, заради кого й відбуваються усі книжкові ярмарки, виставки та форуми, – читачам. Незліченна кількість книжок на будь-який вік, смак, рівень освіти та культури є в кожній із безлічі лондонських старовинних і надсучасних книгарень, де можна їх придбати, проконсультувавшись із уважним та компетентним продавцем, котрий охоче зорієнтує вас у цьому неозорому книжковому морі.

Представники 112 країн-учасниць Лондонського книжкового ярмарку намагалися використати кожну хвилину перебування для контакту з видавцями, письменниками та літературними агентами. Бо часом їхали вони сюди просто з аеропорту, й дехто так і ходив, тягаючи за собою валізку на колесах. Вражала й абсолютно злагоджена й завдяки цьому непомітна робота ярмаркового персоналу.

«Тіхо, ідьот Табачнік!»

Я полегшено зітхнула, коли довідалася, що цього разу в Лондоні не було представлено жодного українського видавництва, ба навіть наші чиновники від культури не ощасливили столицю Великої Британії своєю присутністю. Пригадую, як видавець Петро Мацкевич із жахом описував сцену, яка на його очах відбулася біля стенда Державного комітету телебачення та радіомовлення. Було це на книжковій виставці в Парижі кілька років тому. Окрім того, що на стенді Комітету, який опікується видавничою справою в Україні, виставили книжки (до речі, вельми посередні і щодо змісту, і щодо якості оформлення та друку), дами з української офіційної делегації вирішили прикрасити нашу ятку: розвісили вишиті рушнички й розставили по всьому периметру невеличкі, завбільшки з долоню, бюстики Шевченка. На їхню думку, це мало привернути особливу увагу до наших книжкових здобутків. Так і сталося, до стенда підійшла допитлива тітонька з російської делегації і захоплено запитала:

– Ой, а сколько стоит этот очаровательный котик?

На що наша функціонерка терпляче пояснила:

– Это не котик – это Тарас Григорьевич Шевченко! Великий украинский поет! Цена – два евро!

– Ну все равно! Он такой прикольный… Заверните мне три штучки!

Підозрюю, що це була єдина вигідна оборудка, здійснена нашою делегацією на тому представницькому книжковому ярмарку.

У пам’яті зринає й Варшавський книжковий ярмарок у травні 2007-го, де Україна, так само як цього року Росія в Лондоні, була почесним гостем. Нашу офіційну делегацію очолював тодішній віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник, який приїхав із чималою командою, а головною «фішкою» урочистого концерту, присвяченого особливому почесному статусу України на тодішній виставці, став виступ танцювального ансамблю імені Павла Вірського. Майстерні танцюристи спершу втнули запального гопака, потім під «Яблучко» вшкварили матроський танець, а тоді хлопці в шароварах хвацько пішли навприсядки, а дівчата у віночках задріботіли навколо них, зображуючи нелюдську радість, адже на сцені з’явилася закосичена дівчина-україночка з великим короваєм! Що ж до видавців та письменників, які, на відміну від співаків і танцюристів, приїхали до Варшави своїм коштом, то їхньої присутності державні мужі майже не помітили. Жодної інформації про презентації не було, щоправда, під час виступу Юрка Покальчука до невеличкої зали швидким кроком увійшов чоловік у штатському й суворо наказав Пако:

– Тіхо! Сюда ідьот Табачнік!

Юрко знизав плечима, усміхнувся й відповів:

– Ну то й що? Зараз призначено мою презентацію, а Табачник, якщо хоче, нехай прийде і послухає…

Не чекали

Гагарін був не єдиною принадою російської делегації на цьогорічному форумі в столиці Великої Британії. На другий день заходу, 12 квітня, відбувся телеміст між російською космічною станцією «Мир» та Лондонсь­­ким книжковим ярмарком. На гігантському екрані з’явилося зображення орбітальної станції, і космонавти звідти привітали гостей та учасників заходу.

Що ж до іншої, найефектнішої «фішки», яка мала привернути увагу до російських книжок, то нею стали численні представники Російської православної церкви у довгих чорних рясах і з високими клобуками на головах. У публіки мимоволі складалося враження, що росіяни привезли до Лондона здебільшого духовну, богословську літературу.

Насправді ж на виставку приїхали 50 провідних російських письменників, і зустрічі з ними відбувалися не лише на території ярмарку, а й по всьому Лондону, здебільшого в численних книгарнях. Щоправда, як зізналися самі організатори російського книжкового десанту, їм не пощастило реалізувати своє головне завдання – зацікавити англійських видавців книжками популярних російських авторів. Річ у тім, що англійці самодостатні. Так, безумовно, вони люблять і видають російських класиків. А ось із сучасних письменників в Англії по-справжньому популярні лише Боріс Акунін та ще (меншою мірою) Віктор Пєлєвін і Сєрґєй Лук’янєнко.

Що ж до таких зірок, як Людміла Уліцкая, Андрєй Бітов, Діна Рубіна, Дмітрій Биков, то їхні твори і спілкування з ними великого зацікавлення не викликали. Недаремно, коментуючи перебування російських митців на Лондонському ярмарку, Міхаїл Веллер зазначив, що ситуація нагадує йому сюжет відомої картини «Нє ждалі».

Відмежовані

І насамкінець згадаю про наших земляків. Напевно, можна пояснити небажання українців спілкуватися одне з одним за кордоном якимись глибинними психологічними, історичними та політичними причинами. На ярмарку в мене була можливість спостерігати за поведінкою двох молодих ботанів, які прибули на Лондонський книжковий ярмарок у складі невеличкої групи. Юнаки першого ж дня «загубилися», а потім старанно уникали зустрічі зі своїми українськими колегами. Найкумеднішим було те, що вони насправді нікому не були потрібні, їх ніхто не шукав і не намагався зустрітися з ними. Ситуація нагадувала давній анекдот про Невловимого Джо. Пригадуєте? Чому він такий невловимий? Бо нікому не потрібний!

Хоч як це прикро, маю констатувати: поки що і ми, українські видавці та письменники, і наші книжки, мов той Невловимий Джо, зовсім не потрібні на зарубіжних книжкових ярмарках, а тим більше на полицях європейських книгарень. Хочеться сподіватися, що якимось дивом  ця прикра ситуація зміниться. І врешті ми перестанемо соромитися самих себе й одне одного.

Леся Воронина

Український Тиждень