Автори / Юрій Винничук / Ми не відмовляємося, що були і є русинами, але з московитами у нас мало спільного
Ми не відмовляємося, що були і є русинами, але з московитами у нас мало спільного. Тому настирливі тирликання про "єдіний народ" лише гріють душу російським імперіалістам, а насправді ідея об’єднання давно мертва.
Російське телебачення явило нам новий доказ великої любові до братнього народу. Давній принцип будь-якої імперії "розділяй і владарюй" ще й досі не вивітрився з російських голів. Там сплять і бачать нас знову у міцних братських обіймах. Правда, на перепоні стоять кляті українські націоналісти, переважна більшість яких зосереджена на Західній Україні. А тому і вона опинився під опікою імперських сил.
Спочатку взялися роздувати неіснуючий народ русинів у Закарпатті. Діло йшло мляво, злиденна зграйка авантюристів, готових поживитися на московські гроші, зуміла загітувати надто мале товариство, якого ледве на насіння набереться. Та й то при умові, що не буде перебоїв у постачанні московського гною.
Але цього виявилося мало, і кинула Москва свій яструбиний зір на Галичину. А чому б і тут не розіграти таку саму русинську карту? От із цією мутною ідеєю і вирішили зняти фільм "Трагедия Галицкой Руси".
Алєксєй Дєнісов, автор фільму, навіть спеціально до Львова приїхав, щоб на місцях розвідати: чи можливо тут засіяти хоча б невеличку нивку новітнього русинства? Знайшли й нащадка москвофільської родини – якогось Володимира Крушинського, який і нагородив такого, що ні в тин, ні в ворота. Зокрема розповів, як галицькі священики намагалися, перебуваючи в уніатстві, зберегти свою "русскую культуру" на противагу латинській, польській і австрійській. Звідки він у Галичині знайшов латинську культуру, важко сказати. Крім того не всі священики були москвофілами, а були серед них і визначні українські патріоти, які й самі писали українською і підтримували українську пресу.
Цікаво, що новітній москвофіл, цитуючи галицького селянина, говорить українською, а не російською мовою. Однак і це не насторожує Дєнісова і він доводить, що русини в ХІХ ст. "употребляли русский литературный язык". Сказати, що це шизофренія – нічого не сказати. Чи хтось може собі уявити не русина, а, скажімо, простого тамбовського мужичка, який би у ХІХ ст. розмовляв літературною мовою? Навіть ті літератори, які бавилися в москвофільство і намагалися писати російською, писали насправді макаронічною мовою. В результаті їхніх творів росіяни не перевидають, бо тоді довелося б перекладати.
Але це ще не все. Дєнісов робить наступне епохальне відкриття: "Язык галицких крестьян понятен любому русскому без перевода". От як цікаво! То може, Азарову варто було вчити не літературну мову, а "язык галицких крестьян"? А то би-сьмо мали потіху, як наш Азарич запашталакав би!
Навіть коли автор фільму заговорив про "Русскую Раду", не спало йому на думку, що тут щось не альо. Яка Рада? Чому ж не Совєт?
А загалом фільм присвячений австрійським концтаборам Талєрґоф і Терезін, до якого було запроторено москвофілів, а також тих, кого було запідозрено в російських симпатіях. Прості селяни російською мовою не володіли, а освічені – переважно священики – розмовляли нею так, що часто одні одного не розуміли. Тому й не дивно, що над склепом, де поховано дві тисячі померлих у Талергофі вибито напис лише на двох мовах: українській та німецькій. Українською написано: "Жертвам Талєргофу з Галичини в 80 роковини трагедії сини, внуки й правнуки з рідної землі, згуртовані в об’єднання лемків "Лемківщина-Грац-Талєргоф".
Як бачимо, жодної згадки ані про Галіцкую Русь, ані про русскіх. Однак Дєнісов твердить, що русини вважали себе частиною одного народу від Карпат до Камчатки і начебто саме за це їх вішали.
Розповідаючи про суд над москвофілами, який відбувся у Відні у 1915 р. Дєнісов не може не прибрехати. Зокрема він замовчує той факт, що Дмитро Марков був єдиним московофілом з-поміж 35 українських депутатів Віденського парламенту. Йому дуже хотілося б, щоб їх було більше, а оскільки з одного десять не зробиш, то просто цей факт обминає. Як і те, що Дмитро був братом Осипа Маркова, якого судили за державну зраду ще у 1882 р., коли було доведено факт отримання ним коштів для москвофільської пропаганд від російської влади.
Справді звірства під час Першої світової чинилися, здебільшого руками угорців, які не розуміли української мови і слово "русин" сприймали саме так, як зараз це роблять російські імперіалісти. Однак документи свідчать, що якраз Росія і спричинилася найбільше до цих злочинів, бо підкинула австріякам фальшиві документи, які начебто свідчили про те, що місцеві русини симпатизують Росії і готують повстання.
Яка мета появи такого за всіма канонами Геббельсівської пропаганди псевдоісторичного фільму? Вочевидь вона криється в ідеї "русского міра". Російський режисер Нікіта Міхалков колись переконував: "Ми – ніяка не Європа, а частки одного "русского мира"... Ми однієї крові, однієї лінії, однієї ніжності, впертості. Коли я приїжджаю сюди, мені ставлять штамп у паспорті – мене це мало обходить... Це не може порушити моє ставлення до цих людей і до цієї приголомшливо красивої країни".
А однак... у травні минулого року Міхалков, який брав участь у шоу Савіка Шустера, заявив, що він майже нічого не зрозумів і буде надалі приходити в ефір українських телеканалів з... перекладачем. А як же тоді одна кров? Виходить, що ми частки одного "русского мира", але розмовляємо різними мовами. І, якщо звернутися до лінгвістів, то усі вони, навіть запеклі русскіє патріоти, змушені погодитися, що українська мова має більше спільного з мовами західних і південних слов’ян, аніж із російською.
Ще Карамзін писав, що "у теперішній вдачі росіян панують риси, щеплені від монголів". А ось цитата з праць історика А. П. Щапова: "Повсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной неразвитостью, неподвижностью, тупостью, апатией, как, например, в восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях юго-восточных губерний. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам. Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Суто русские черты почти полностю сохранил украинский народ ибо он в наименшей степени смешивался с татарами" (А. П. Щапов. Сочинения. Т.ІІ. СПб., 1906).
Ми не відмовляємося, що були і є русинами, але з московитами у нас мало спільного. Тому настирливі тирликання про "єдіний народ" лише гріють душу російським імперіалістам, а насправді ідея об’єднання давно мертва. Навіть росіяни, які народилися в Україні, уже ментально інші від народжених у Росії. Так само, як і росіяни Прибалтики, які бадьоро увійшли в Євросоюз і назад до матушки Расєї не квапляться.
Додав Sh.Ocean 25 травня 2011
Про автора
Юрій Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Біографія Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В.
