Автори / Юрій Винничук / В полоні мильних бульбашок
Фіктивні єврейські організації планують у Львові нову забаву. 9-го травня, кажуть, була генеральна репетиція. І то не надто вдала, бо кров так і не пролилася. А без крові, як казав Попандопуло, не той фасон.
Сперечатися з анонімними коментаторами моїх статей справа невдячна, але я на це дивлюся ширше. Адже часто їхніми вустами глаголить влада, ФСБ, Путін, Гундяєв і т.д. Тобто я не хочу сказати, що одна з найактивніших моїх критиків "Елена" – це агент ФСБ, Чєчєтова і Табачніка разом узятих. Але її погляди тотожні з їхніми. І людей таких ще чимало. І коли я сьогодні хочу відповісти на окремі закиди своїх читачів, то лише тому, що бачу за кожним із таких закидів не одну людину, а кількасот.
Минулого тижня Елена, не надто церемонячись з висловлюваннями, заявила: "Давно читаю статьи означенного автора, чтобы ещё раз убедиться в бесконечной глупости свидомо озабоченных". А моя "бесконечная глупость", на її думку, проявилася в тому, що "не следует сеять рознь, воспевая героев Крут, но забывая о повстанцах "Арсенала".
Хтось із читачів може закинути: і хочеться тобі опускатися до дискусії з невідомою тобі людиною? Та, бачите, оце, що висловила Елена, звучало уже не раз із вуст депутатів-регіоналів та комуністів. Герої "Арсеналу", Січневого повстання – це, мовляв, наші герої. Ну, що ж, в принципі, я не проти: якщо вони ВАШІ. Беріть собі їх, хухайте на них і плекайте. Бо ВАШІ герої – не НАШІ. Ось вам доказ: фото з харківського журналу "Глобус" (№3, 1927). Підпис під фото: "Активні учасники Січневого повстання. Зліва: Лєсов, Шумов, Фалілєєв, Ян Гамарнік, Тетерєв, Гайцан, Міхалєвський; стоять: Стомахін і Садовський".
Як бачимо, зібралася ще та компанія. Але хто з них НАШ? Га, Елено? Ви бачите тут бодай одного українця? Навіть оцей Садовський не українець.
У 1917-20-му роках відбувалася жорстока московсько-українська війна. По той бік фронту НАШИХ не було. Може, для росіян, це й була Гражданская війна, але не для нас.
Та рушимо далі. Читач Роман пильним оком помітив, що мене "заносить на якісь манівці", бо "мило з людського жиру і рукавички з людської шкіри - не міф", а "нечиста сила в людській подобі була і зі свастикою, й з червоними серпасто-молоткастими зірками, а дехто був (як це не жахливо звучить для нас) й під червоно-чорним прапором".
Інший читач тут таки й підтримав Романа, що "людське мило у нацистів таки було".
Перш ніж намилити читацькі голови людським милом, розвінчаємо міф про "червоно-чорні прапори". Неважко здогадатися, кого мав на увазі читач, коли згадав цей прапор, – бандерівців. Але от біда: не було у бандерівців такого прапора. Причому – ніколи! Були лише червоно-чорні стрічки. А червоно-чорний прапор у 1930-тих мав пластовий курінь "Лісові чорти".
Прапор червоно-чорний-то наше знамено,
Червоне – то кохання, а чорне – пекла дно,
Усі дівчата знають чарівні барви ці,
Забути їх не можуть. Чорти ми лісові!
Це рядки з їхнього гімну, який нині виконує Тарас Чубай, а автором був Тарас Крушельницькій, розстріляний у 1934 в УССР, куди він разом з родиною переїхав зі Львова.
Не мали червоно-чорного прапора ні Нахтіґаль, ні Роланд, ні дивізія "Галичина", ані загони УПА. То про які такі злочини під цим прапором мова?
Червоно-чорний прапор вигулькнув щойно наприкінці 1980-тих років і приписаний бандерівцям лише тому, що це були кольори їхніх стрічок.
А тепер займемося гігієною.
Хто сьогодні не знає знаменитого "мисливця за нацистами" Симона Візенталя (1908 – 2005), уродженця Бучача? До значних його здобутків належить і те, що він нібито виявив місце переховування Адольфа Айхмана, що між іншим заперечує сам Моссад. Але той же Симон Візенталь був творцем чималої кількості міфів, які, на жаль, і досі живуть. Живуть вони і в свідомості читачів цього сайту.
На Нюрнберзькому процесі радянська сторона стверджувала, що німці з жиру убитих робили мило. Ця страшна казка регулярно, протягом десятиліть спливала у світовій пресі. З поетичним натхненням її прикрасив Симон Візенталь:
"У березні 1946 р. у румунському містечку Фольмігені зі всією урочистістю здійснили церемонію поховання на єврейському кладовищі 20 ящиків мила. На ящиках стояв напис R.J.F. – "чистий єврейський жир"... В кінці 1942 р. вперше з'являється жахливе слово – "транспорт для мила". Це було у Варшавському воєводстві, а фабрика знаходилася в Галіції, в Бельзец.
На тій фабриці з квітня 1942 р. по травень 1943 р. перероблено 900 тис. євреїв на сировину... Культурному світові важко зрозуміти, з яким задоволенням нацисти і їх дружини дивилися на це мило. У кожному шматку вони бачили цирковий трюк, за допомогою якого туди був захований єврей, який міг би бути другим Фрейдом, Ейнштейном або Ерліхом... Поховання цього мила... виглядало як щось протиприродне".
У 1990 р. ізраїльський "експерт з Голокосту" Шмуль Краківський повідомив, що мило з євреїв вигадка. Бо та страшна абревіатура RIF означала зовсім не "Rein jüdisches Fett", а... "Reichsstelle für industrielle Fettversorgung", тобто "Управління Рейху з постачання промисловості жиром". Так що поховання мила виглядає тепер і справді протиприродно.
Після цього мильна бульбашка для поважніших авторів луснула, але, як бачимо, продовжує плавати на поверхні свідомості несвідомих мас. Як, зрештою, не менш зворушлива історія про різноманітні вироби з людської шкіри. Начебто якийсь збоченець щось таке і намагався виготовити, але ніхто ніколи ніяких рукавичок чи абажурів з людської шкіри не виробляв у такій кількості, щоб вони потрапили у продаж. Ніхто не заперечує, що серед есесівців були звірі. У кожної нації знайдеться та чи інша кількість звіроподібних. Чим енкаведисти були кращі? Але це не означає, що таким виродком була уся нація і що німецькі модниці могли без обридження такі рукавички вдягати.
Та, коли ми вже згадали веселого дядечка Візенталя, то зазначимо, що і саме його життя – суцільні вигадки не підтверджені фактами. Особливу ненависть у нього викликали українці. Адже і на тій фабриці мила, ясна річ, працювали українці.
Якось він у своєму бюлетені (№ 25, 1985) заявив, що дивізія "Галичина" знищувала євреїв, поляків, росіян і циган та що у Канаді проживає 218 колишніх офіцерів-есесівців.
Скандал! Канадський уряд схопився за голову і хутенько створив комісію під керівництвом судді Дешена. Представник Візенталя заявив перед комісією, що з приходом німців до Львова 30.06.1941 р. українці вчинили погром і протягом трьох днів вимордували 7.000 євреїв! Така нахабна вигадка досі ще не мала місця. Але її і у наш час поширюють різні провокатори на зразок Калєснічєнка та якихось липових єврейських організацій, які збираються 22 червня пом’янути не злим тихим словом оті страшні жертви.
Та от лишенько! Відразу по війні, коли в СССР були видані матеріали про військові злочини, про цей погром не було ані слова. Та й на Нюрнберзькому процесі 1946 р. ніхто про нього не згадав.
А згідно з висновком канадського Високого комісара від 5.08.1950 р. всі вояки дивізії "Галичина", які виїздили до Канади з Великої Британії, пройшли детальну перевірку, і не було жодних підстав звинувачувати їх у воєнних злочинах.
Після 22-місячної роботи комісія Дешена постановила, що не знайдено жодного (!!!) воєнного злочину скоєного будь-якою українською бойовою формацією. Безпідставне оскарження дивізії "Галичина" у воєнних злочинах завдало комісії лише зайвого клопоту.
Та це була не єдина фантазія Візенталя на адресу українців. У 1965 р. в журналі "Neue Berliner Illustrierte" (НДР) він розповідав, як його у Львові хотіли розстріляти німці. Мовляв, у липні 1941 р. українська поліція арештувала його у Львові. Есесівці зігнали арештованих чоловіків на площу Ринок і розставили їх під Ратушею поруч з порожніми трунами. А українці розстрілювали. Ополудні на церкві забили дзвони, і розстріл припинився. Черга до Візенталя не дійшла.
Тут одразу кілька побрехеньок. Жодних розстрілів під Ратушею не було, адже там знаходилася комендатура Вермахту, а площа Ринок пишалася ідеальною чистотою. Труни – це взагалі якесь фентезі, бо навіть німці часто ховали своїх солдат у плащ-палатках. А розстрілювали у Львові на піщаних кар’єрах і скидали у ями без усіляких трун. А що означає "черга не дійшла"? Якщо вона не дійшла сьогодні, то мусила б дійти завтра. Чи справді Візенталь був тоді у Львові? І що він робив далі, коли утік з концтабору? О, він був партизаном! От тільки такого партизанського загону, який він описав у мемуарах, і досі не виявлено.
Англійський журналіст Гай Волтерс у книзі "Лови на Зло" ("Hunting Evil", 2009) писав, що розповіді Візенталя рясніють помилками, а факти в усіх його трьох мемуарах суперечать одні одним та не відповідають документальним свідченням. Бен Барков, директор бібліотеки, яка займається дослідженням Голокосту, заявив, що Візенталя можна вважати блазнем і хвальком, ба навіть відвертим брехуном.
Але діло його рук живе. Фіктивні єврейські організації планують у Львові нову забаву. 9-го травня, кажуть, була генеральна репетиція. І то не надто вдала, бо кров так і не пролилася. А без крові, як казав Попандопуло, не той фасон.
http://tsn.ua
Додав Art-Vertep 24 червня 2011
Про автора
Юрій Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Біографія Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В.
