Автори / Сергій Жадан / Довірливість та беззахисність
Ми насправді – беззахисні й безпорадні перед будь-якими змінами нашого звичного розміреного життя. Нас не можуть захистити наші міста, нас не може захистити громадський транспорт і комунальні служби. Найменша зміна настрою в небесній поверхні робить нас нещасними й розчавленими.
Ми повністю довіряємо себе містам і домівкам, захисним спорудам, сумнівним набуткам цивілізації. Ми намагаємося захиститися побутом, ми вважаємо наші звички та прив’язаності надійною стіною, що здатна відгородити нас від зовнішніх чинників, від погроз та небезпек. Розніжені й безтурботні, ми дізнаємося про зворотній бік життя, сповнений загроз та незручностей, хіба що з телевізійних випусків новин, внутрішньо жахаючись, проте й далі лишаючись при переконанні, що нас, звісно ж, оминуть усі ці землетруси, цунамі та неврожаї.
Наші міста пристосовані для легковажного проживання, вони зручні й надійні, вони схожі на скрині з одягом, на книжкові шафи – при них почуваєш себе впевнено й спокійно, вони створюють ілюзію затишку, оскільки, стоячи перед книжковою шафою, ти завжди можеш собі сказати – ок, я все це вже прочитав, а навіть якщо я чогось не прочитав, то прочитаю пізніше, оскільки це моя книжкова шафа, і її з цього з місця не зрушить жоден землетрус.
Натомість все кожного разу складається зовсім не на нашу користь. Приходить літо, і западає спека, як завжди неочікувана й як завжди нестерпна. І всі раптом виявляють повну безпорадність – у своїй просмажених будинках, на своїх розігрітих кухнях, під пекучими небесами червня, які нависають над міськими кварталами, що лише вчора видавалися нам такими затишними та обжитими. Але ось, виявляється, варто було розпалитися небесним печам, варто було сонцю викотитись і застигнути над нашими довірливими головами, як ми вже втрачаємо рівновагу, й починаємо нервово боротися за виживання та охолодження. І справа щоразу доходить до всіх цих жахливих кондиціонерів, до ванн, наповнених холодною водою, загалом – до холодної води, до особливо загостреної та непогамованої потреби холоду й потреби води.
А вже потому, коли спека, здається, зупиняється тут назавжди, коли ти звикаєш до жару всередині власного серця, коли все це видається безкінечним та безнадійним, починаються зливи – так само неочікувано та нестерпно. Починаються так навально й потужно, що вже за годину цього переливання вологи в повітрі, ти просякаєш водою наскрізь – від волосся до легень, і нещодавній жар у твоєму серці згасає й охолоджується, і ти, поза власним бажанням, починаєш шкодувати за нещодавніми сонцем, спекою та відсутністю будь-яких опадів.
І все знову перетворюється на спроби переграти природні умови, перехитрити всіх святих на небесах, і тоді починаються пошуки тепла, пошуки сухих острівців на залитих водою вулицях, і всі з надією зазирають у небо, намагаючись поміж накопичення великих вологих хмар розгледіти хоча б якийсь натяк на покращення всіх цих безнадійних погодних умов.
Все тому, що ми насправді – беззахисні й безпорадні перед будь-якими змінами нашого звичного розміреного життя. Нас не можуть захистити наші міста, нас не може захистити громадський транспорт і комунальні служби. Найменша зміна настрою в небесній поверхні робить нас нещасними й розчавленими. І ми нарікаємо на спеку та холод, на воду й пісок, на сніг і вітер, ми виявляємо повну розгубленість та дезорієнтованість, варто обставинам навколо нас хоча б трішки змінитися.
Кожного разу все це закінчується знеструмленнями та повенями, трафіками та катаклізмами – природа ставить усіх на місце, позбавляє ілюзій і попереджує, попереджує, і ще раз попереджує, не розраховуючи особливо на те, що хтось зверне увагу на всі її знамення.
Але навіть попри всі незручності, попри затоплені хідники та відсутність зв’язку, багатоденні зливи все ж не позбавляють наші міста останньої привабливості. Особливо на вихідні, по обіді, коли вулиці майже порожні, і майже немає автівок на перехрестях, і дощ щойно закінчився, але за певний час обов’язково відновиться, можна навіть не сумніватись.
І випадкові перехожі перебігають попід деревами, з яких скрапує солодка зелена вода. І чоловіки виглядають дещо незграбно й невпевнено, а жінки – по-особливому привабливо й легко, бо дощ робить їхню шкіру холодною й світлою, а мокрий одяг обережно торкається їхніх тіл. І обов’язково хочеться дізнатись, куди вони так поспішають під низькими повільними хмарами, які вже просто не вміщаються в комунальному міському небі.
Додав Sh.Ocean 01 липня 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
