Автори / Андрій Любка / Я сприймаю кохання як річ апокаліптичну
Про політику
- Розпочну, з, напевне, досить банального запитання: що для тебе співвідношення, власне, поезії і політики? Чи вони поєднувані і наскільки поєднувані?
- Якесь, насправді, вірусне запитання останніх днів, дуже багато людей його ставлять. Справа в тому, що я не займаюся політикою, я не практикуючий політик. Що таке політика? Політика – це ж великий процес, в який входять якісь підскладові, підсистеми, інші системи. Я колись займався політикою – але це було в 2004 році, коли я займався організацією революцій, страйків, мітингів, потім – студентським парламентом свого університету, потім – ще якимись подібними речами. І в році десь 2008 я з цим закінчив – мені перестало бути цікаво. І зараз я працюю в політичній сфері, але політикою не займаюсь – тобто я не ставлю перед собою політичну мету – досягнути якихось політичних висот. Це мене абсолютно не цікавить і, ну, справді – поміняти зараз свої кросівки і футболку на костюм і білу сорочку я не готовий. Я не хочу стати президентом, прем’єром, головою Верховної Ради чи, не дай Боже, міським головою якогось міста, наприклад, Києва. Я працюю в політичній сфері, тому що це те, що я добре знаю і, в принципі, маю хороший досвід. Якби можна було не працювати взагалі ніде, я не працював би ніде, але десь треба працювати (сміється).
- А якщо йдеться саме про громадянську поезію – наскільки її можливо писати в сучасній Україні і наскільки вона потрібна? Чи це те, що ти міг би писати?
- А ви читали мої вірші? (сміється) Я не написав жодного патріотичного вірша, присвяченого Україні, тому не впевнений, що це питання цілком до мене. Тому що є люди, які бачать світ по-іншому. Я не вважаю, що після Уолта Вітмена є сенс писати якось не так, як писав він, тому що він настільки все перекопав, тому що все, що було після нього… Багато хороших римованих речей, які створились в тому числі, в Україні, вже не настільки цікаві. Тому що Уолт Вітмен задав той темп, той ритм дихання, який, в принципі, є найкращим. Тобто це не те, що я міг би писати. Я не відчуваю цей нерв. Я можу відчути його слухаючи, або читаючи. Востаннє таке було, коли я лежав у лікарні, і читав різні речі, дуже багато різних книжок, тому що було нічого робити. І тоді я почав читати Тараса Шевченка – почав, і потім мене пробило. Я читав і читав, тому що мене пробило і мені дуже подобалося, тобто, грубо кажучи, я відчував ті енергетичні і нервові хвилі, які він задавав – вони просто через мене проходили. Але загалом – це не моя поезія. Це не те, що я хотів би читати. Це не те, що я читатиму ввечері, коли я хочу читати вірші і обираю собі книжку до прочитання.
- Останнє питання про політику J Де та межа, за якою поет перетворюється на функціонера, співця режиму?
- Окей, якби мені ставили питання про ядерну фізику, я все одно би відповів (сміється). Трубадури режиму. Якщо над цим задуматись, коли саме це починається, дуже яскраво це простежується в тоталітарних державах, зокрема в колишньому Радянському союзі. Через ці випробування пройшла і українська література.
От скажімо, Платон Воронько, чотиритомник віршів якого був у мене вдома. Його вважати трубадуром імперії чи вважати його просто поганим поетом? Радше, поганим поетом. Оксана Забужко, яка писала вірші, чиї перші вірші були про комунізм. (В Толіка Дністрового, до речі, є така ідея – видати книжку з комуністичними віршами на прославлення системи). Її вважати трубадуром імперії, яку вона зараз активно заперечує? Напевне, ні. Чи хороша вона поетеса?.. Радше так (шкала смаку – вона не цілком точна).
Такі чуваки, як Драч, Олійник, Павличко. Павличко, скажімо, залишився зараз з опозицією, якщо говорити про конкретні політичні реалії. Драч пішов в гуманітарну раду до Януковича, так? Колись вони були обоє добрими комуністичними поетами. Тобто, в чому зараз різниця? Вони залишилися в межах цієї політичної системи, як творчі фігури. Тому що один говорить про те, що нам треба робити щось для України, і нарешті її треба будувати, інший – про те, що нам треба відбороти Україну в цих антиукраїнських сил . Обоє виглядають кумедно, на мій погляд. Тобто, коли митець починає втручатись в політику в активному способі, починає проповідувати, «віщати» про те, як треба, як дідівські заповіти або бабина пісня нас спонукає до дії, починає замислюватись в кого українська кров, в кого неукраїнська… коли починаються всі ці базари – це сумно. Тому що, в принципі, поет має писати вірші. І якщо говорити про себе - я дуже жалкую, що я так мало пишу віршів. Я, насправді, останнім часом частіше даю інтерв’ю ніж пишу вірші. Останній вірш я написав місяць тому. Ще один в мене є в голові, але я його постійно забуваю. Але це вже останній – я зараз завершую книжку. Але загалом я негативно ставлюсь до активної політичної позиції, яку займають Павличко, Драч… Це якраз люди того покоління, які вже не могли від того відірватись. Часом, ясна річ, можна підняти голову, там, погавкати, сказати, що це не так, і те не так, я незадоволений, піду взагалі нап’юся, погрожувати, жартувати. Але коли люди постійно тривають в політичному процесі – я не думаю, що це правильно.
Про поезію
- Ок, поговоримо більше про тебе. Звідки в тобі беруться вірші? Як вони приходять?
- Завжди по-різному. Є дві штуки. Є річ, яка називається складати вірші. Складання віршиків – це, коли я сам чи мені кажуть тему – «напиши мені вірш про черешню». Треба, щоб там була якась штука червоний колір, про кохання, про те, які вони червоні, солодкі і м’які, як губи коханої дівчини. І це має бути римований вірш. Я сідаю і думаю, що я його, за пів години напишу, на чотири куплети як мінімум – і це буде, в принципі, непоганий вірш. Складання віршиків – тобі щось сподобалось – і ти комбінуєш – це гра. Тобто ти можеш іти – і це дуже цікаво, коли ти йдеш містом і від темпу твоєї ходи залежить віршований розмір, який ти обираєш і фрази тобі так і накручуються, тобто, наприклад – «я сьогодні поїхав в метро». І ти собі можеш так від нічого робити наскладати віршиків скільки хочеш. І ти собі складаєш. А може бути інший тип ходи, спокійніший і втомленіший, от «я сьогодні поїхав в метро» це такий вранішній тип ходи – з нього енергія так і б’є. А є вечірній. Від енергії ходи, від того, який настрій ходи, тобто від того, чи ти активний, чи зараз вечір чи ранок, ти попив кави, побігав, похмелився – від різних ситуацій залежить енергія і розмір вірша. І це складання віршиків. Ти собі бадяжиш. Тобто, який собі хочеш, такий і написав. Там – «ці черешні як світ, а світ – як ти». І пишеш собі далі, розвиваєш тему і все інше. Тобто є річ, яка називається «складання віршів», а є річ, яка називається «писання віршів». Ти пишеш. Прописуєш. Тут ти собі не бавишся. Бо складання це – література як гра. А тут ти пишеш – і пишеш зовсім по-різному. Тобто можна сісти і написати одразу, відчувши якусь таку штуку, це дуже важливо – зловити цей момент – тобто ти сів, ти його викатав, і ти бачиш, що потім його змінювати вже нема сенсу. Або ти його пишеш протягом якогось певного часу. Останній вірш, який я пишу, пишу вже майже тиждень. Я в четвер потрапив на дискусію, потім якийсь концерт, потім почалась знов дискусія, потім почалась якась дискотека. І я пишу вірш, який починається з того, що я просто перераховую, що ми пили протягом вечора –я почав його писати десь о п’ятій ранку. Віскі, віскі з колою, ром, маленьке пиво, як виняток, потім ми пили горілку, бо ми перейшли в інше місце. Просто йде перераховування якихось певних алкогольних напоїв – словом, все те, за що мене не люблять літературознавці. Вірш мав бути про ліричного героя, про проблему того, чого в вірші є більше – бо ясно, що в вірші є ліричний герой, але, в принципі, пишеться він про щось конкретне і кимось конкретним. І там в вірші має бути така фраза – і вона буде - «якби це був ліричний герой, то він би вже давно пішов. Але я залишаюся». І це речі, які приходять до тебе. Не ти їх собі витягуєш. Бо коли ти складаєш віршики – ти собі їх витягуєш. Можна навіть, коли не йде складання таких віршиків, а тобі треба скласти такий віршик – вибрати понятійну базу, яка має бути в цьому вірші. Тобто наприклад, треба привітати когось з днем народження. І ти йому там експромтом видаєш якийсь такий «стішок». І якщо там має бути 50 років, то ти собі 50 років шукаєш відповідник римований і потім просто додаєш слова. Це має бути схема. Це дуже легко робиться – складати віршики. Тому я майже не пишу римованих віршів – тому що я не бачу в них сенсу. Бо є такі приколи – або він тебе веде і ти не знаєш, що робити, бо ти хотів би написати… наприклад про міф. Чомусь для тебе важливо сказати про щось, що це міф, наприклад, мені важливо сказати про те, що ти добра – це міф, і в мене очі були заплющені і я нічого не бачив і я взагалі лох лохом, тому що ти насправді коза. Але ж в мене ж там наприклад, в третьому рядку (залежно від системи римування) має бути замок «іф», але ж замку «іф» там немає, бо ти коза, я – лох, оце вірш! замку «іф» там не-ма! Тому римовані вірші – це таке. Або ти собі там відповідно прописуєш якісь речі, римуєш їх, а потім наганяєш «м’ясо» вірша. В тебе є схема, ти наганяєш – оце складання віршиків. Це дуже дитяча забавка, і дуже несерйозна. І от, власне, якщо йдеться про писання… Це буде дуже банально, якщо я скажу, що ніби щось тобою веде. І це насправді так, тому що не знати звідки з’являються якісь слова, з’являються метафори… Вони можуть приходити раз на тиджень, і потім забуватися, а, наприклад, в мене є такий вірш – «головне дожити до вересня». Я написав цей вірш за хвилин дванадцять. Скільки мені треба було його від руки записувати – стільки я його і писав. Я в нього взагалі ніколи не вносив правок, і мені здається, що це один з найсильніших моїх віршів. Емоційно – так точно. Це називається – хвиля, яка тебе накрила. І все – від неї не відв’яжешся. Якщо ти сідаєш тоді писати, то все вийде – єдине, що не завжди виходить це записати.
- А коли «накриває»? Є якісь подразники чи ні з того ні з сього?
- Якщо би я знав, що є схема, наприклад, що треба, щоб була якась лажа, щоб було погано – я би шукав таких ситуацій, щоб написати побільше віршів. Якби я знав, що треба закохатися… Ну, в принципі, я пробував (сміється). Якби я знав, що має бути якийсь вияв невимовної ніжності – і це спрацьовує. Якби я знав, що треба накуритися трави, або нанюхатися коксу – і це запрацює – то окей!
Але не працює! Нема схем. Якби я знав, які конкретно подразники відповідають за написання віршів – в тому числі хороших – бо, очевидно, вірші всякі бувають, то я би взяв і, наприклад, поїхав би на стипендію кудись, закрився в кімнаті, поставив фотографію коханої дівчини, дивився на неї і писав. Досить часто якісь такі речі як сум, туга, ревнощі – вони, як сильні емоційні удари можуть дати якийсь поштовх. Але ця система не працює. Можна собі сидіти на терасі, пити каву, і відчути – він прийшов, давайте мені листок, чи, там комп’ютер – і записати. Тому… На жаль, схеми немає.
Про жінок
- Жінки. Які вони для тебе, як ти їх бачиш?
- Жінки… Є жінки як жінки, а є такі, що – піздєц. Ну, я не знаю, як це описати, але деякі з них такі, що відбирає подих. Я не знаю, як це описати. Це працює. Це працює без слів. Заходиш в картинну галерею, наприклад, заходиш на виставку. І – для мене найвищою формою враження від мистецького твору є оніміння. Коли ти просто не знаєш, що сказати: просто відкрив очі і стоїш. Отак і з жінками. В принципі, загальна більшість таких, як і ми. Але є такі екземпляри…
- Часто приходить стан закоханості?
- Раз на рік. Не знаю. Я завжди думаю, що це востаннє. Я сприймаю кохання як річ апокаліптичну. Якщо мене «дьорнуло», то ще до того, як в нас зав’язалися якісь стосунки – ну, тобто, ми собі просто спілкуємося, хоча в мені вже бушує океан – я вже собі уявляю, які в нас будуть внуки, де я хочу з нею поїхати, як ми разом будемо… там, наприклад, ловити рибу, як ми будемо кохатись в наметі в горах. Я сприймаю кожен раз як останній і прекрасний шанс. Я не сприймаю це як якусь таку штуку – типу «ну, класно, але воно проходить». В мене такого розуміння немає. Бо коли мене щось забирає, то це – все. В мене так, наприклад з бігом. Мені приходить до голови, що бігати – це дуже круто, що я давно не бігав, що класно ходити зранку на турніки і коли ти бігаєш – ти отримуєш величезні плюси. Я бігаю два тижні, купую кросівки, спортивний костюм, починаю прокидатися зранку заради цього… Через два тижні щось мене збиває з теми – наприклад, я кудись поїхав, або пішов на весілля, напився – щось мене збило і мені вже нецікаво. Так само з коханням. Я безбожно ревнивий. Тобто… Я дуже вимогливий і зі мною дуже важко. Я розумію, що, в принципі, цю важкість не всі мають витримувати. Але за цю важкість я віддячую сторицею.
- Вимогливість – до себе теж чи, в основному, до інших?
- До себе в першу чергу. Я вважаю себе організованою людиною – внутрішньо організованою. Я, в принципі, знаю чого я хотів би, я знаю як це зробити і я можу примусити себе це робити. Я хочу, там, наприклад, смаженої картоплі. Я знаю, що - якби вона була (я дуже не люблю її чистити) – мені треба через себе переступити і її почистити. Але якщо її немає – мені треба піти до супермаркету і її купити. До цього мені треба ще купити капусту, огірки, помідори – на салат. Тепер треба її почистити, посмажити – на окремій сковорідці посмажити, наприклад, біфштекс до неї. Купа логістичних процесів, купа справ, які заберуть в мене години часу, за який я міг би читати, дивитись фільми – та що завгодно робити. Але я знаю, що я цього хочу і я можу примусити себе це робити. І так зі всім, я можу себе організувати, примусити речі й процеси вилаштуватися у тій послідовності, яка потрібна мені.
Про проекти
- Загальні враження і відчуття від останніх «Київських лаврів»?
- Для мене з одного боку, було дуже приємно, бо я отримав премію. З іншого боку це фестиваль, який завжди приносить мені купу клопотів. Я його курую, і, відповідно, в мене цього року було два проекти – один московський поет, яким треба було займатися і четверо українських поетів, якими теж треба було займатися – організувати, обдзвонити, поселити, запитати, хто коли приїжджає, чи всі нормально доїхали, подивитися, щоб вони ввечері на гулянках не дуже сильно перебрали і щоб вони потрапили до готелю назад. Це купа справ. Це узгодження програми за місяць, за три місяці до фестивалю. Тобто це пов’язано ще й з клопотами. І не завжди виходить послухати собі вірші. Я взагалі не дуже добре розумію людей, які вірші слухають. В мене бажання піти слухати вірші виникає дуже рідко – можливо тому, що я їх слухаю дуже часто. Я прихильник сольних заходів, тому що коли «колгосп» і сорок чоловік читають по два вірші – вони калейдоскопом в тебе крутяться і ти не можеш запам’ятати собі, що це – ти не можеш і скласти собі об’єктивного естетичного враження. А для того, щоб отримати задоволення, дуже важливо свою естетичну картину впорядкувати. Тобто ти маєш поставити для себе на місце – мені це подобається.
А так – ти слухав один вірш поета – але він, може, один хороший вірш написав, а всі решта вірші в нього – лайно. Але він читає цей вірш вже десять років. І ти думаєш – о, який класний поет. І це правда, він класний поет, написати один хороший вірш – цього досить. Цим можна ввійти в історію, літературу, світ. Але для того, щоб скласти собі цілісне естетичне враження треба слухати тихо і спокійно – ну, або не тихо, але щось одне.
- Чи оформився вже проект з Романом Бардуном і яке його майбутнє?
- Так, є назва – я ще, правда, не узгодив її з Ромою. Але, в принципі… Є така ідея – його звати Рома, в мене прізвище Любка. І назвати проект «Роман з Любкою» - це, до речі, в одній соціальній мережі подали таку ідею. Це було б прикольно – і багатозначно, і по суті. Є в нас позиція в тому, що повинен бути ще один музикант, який міг би десь компенсувати всі джазові переходи. Ми ж не готуємось – це фрі-джаз, який має якісь заготовки, але це дуже символічні заготовки. Тобто, записані три-чотири ноти, які Роман обігрує. Фрі-джаз на переходах може мати певні мінуси. Тому має бути ще один музикант. Я за те, щоб це була скрипалька. Але саме скрипальКА. Або саксофоністКА. Або віолончелістКА. ФлейтистКа. Щось таке гарне. Щоб це був якийсь такий гарний музичний інструмент і ми зробили проект таким, що краще тримається купи. Щоб в нас не було цих пауз, коли перемикається апаратура. Побачимо, що це буде. Але обов’язково буде.
Розмовляла: Галинка Герасим
Re-magazine
Додав Art-Vertep 06 липня 2011
Про автора
Есеїст, перекладач, найбільше – поет. Автор двох поетичних збірок - «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008). Живе в Ужгороді, студіює філологію. Має 21 і досить успіху, а ще таланту, вітру, дощу, скандальності
