Автори / Сергій Пантюк / Не шкодуйте грошей на книжку. Бо читати – це багатіти
Не шкодуйте грошей на книжку. Бо читати – це багатіти. А духовно багатий – завжди вищий за просто багатого."
Кореспондент: Пане Сергію, якою повинна бути, у Вашому розумінні, якісна література і чи є така в наш час?
Сергій Пантюк: Якість літератури – питання відносне. І дуже суб’єктивне. Кожен читач має свої критерії. Їх максимально і має враховувати письменник. Але є й критерії загальні – якісна мова, енергетика тексту, виклад матеріалу, сюжет чи певна логіка «потоку свідомості», тощо. Позитивними є також і так звані «інтелектуалізм» та «асоціативність». Словом, як казала моя бабуся, на кожен товар є свій покупець.
Але література – поняття широке. Те що є хорошою ознакою прози, може бути програшним для поезії чи драматургії. І кожен письменник має знати усі ці моменти.
А стосовно наявності сучасної якісної української літератури – то тут все гаразд. Поки хтось говорить про її відсутність – вона собі розвивається й міцніє. Найсвіжіші приклади – «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко та «Чорний ворон» Василя Шкляра. Попри різнопланову критику цих творів, наклад видань давно перетнув стотисячну позначку, чого з українською книгою давненько не бувало.
Кореспондент: Що можете сказати з приводу сучасної української літератури? На якій стадії свого розвитку вона знаходиться зараз?
Сергій Пантюк: Що стосується загального рівня розвитку української сучасної літератури, то, думаю, вона починає наближатися до свого «срібного» віку. Все найкраще у нас ще попереду. Але вже тепер можна говорити про зростанння цікавості до нашої літератури за кордоном. У Польщі, Німеччині, Австрії, Франції, Італії та інших країнах Заходу виходять переклади книжок українських авторів. Сергій Жадан був номінований на «Людину року» в Росії, одна з його книжок потрапила до їхньої топ-п’ятірки. Хіба це не показник?
Кореспондент: Хто він – наскрізний образ у письменницькій та поетичній творчості Сергія Пантюка?
Сергій Пантюк: Мабуть наскрізним образом у творчості кожного письменника має бути людина, першочергово, її духовне життя, реакції на виклики та подразники суспільства і таке інше. Просто, кожен автор нагороджує своїх персонажів більшою чи меншою частиною себе. Моя поезія – це дуже багато автора, відсотків 90. Усі, хто мене знає і як письменника, і як людину, давно помітили це. Отже, мої персонажі – це жорсткі, іноді навіть агресивні, віддані ідеї люди, які, проте, здатні на справжнє кохання, ніжність, співчуття, сентиментальніть, інші високі почуття.
Кореспондент: Що Вас надихає на творчість, чи може «хто»? Звідки черпаєте сюжети?
Сергій Пантюк: Творчість – складний процес, на перебіг якого впливає чимало різноманітних чинників. Але першим і найдієвішим була й залишається моя родина – дружина Тетянка, сини Яромир і Богодар. От навіть зараз я прагну відповідати на Ваші запитання, а вони повзаються по мені, наче мавпенята по пальмі. Хіба ж можна в такій ситуації щось робити без натхнення? (посміхається, – прим. ред.)
А щодо сюжетів, то їх і шукати не треба, саме життя підкидає. До прикладу, усі новели з книжки «Як зав’язати з бухлом і курінням» – історії, які трапилися або зі мною, або з близькими та знайомими мені людьми. Хоча дехто казав – у житті такого бути не може...
Кореспондент: Ні для кого не секрет, що Ви – затятий патріот і активний громадський діяч. Ви все ще сподіваєтеся «вибороти» Україну?
Сергій Пантюк: Що значить – сподіваюся вибороти? Україна була, є і завжди буде, це поняття духовне. Те, що переживаємо зараз – Господній урок для всіх. Бо кожен з нас однаково винен у тому, шо ми не живемо в зовсім інакшій країні. Ми не зуміли побороти в собі рецидив азійства, чекаючи, що посажений нами ж на престол новий царь-батюшка все вирішить за нас. Ми до хрипоти кричали «Ющенко – так!» і «Бандитам – тюрми!», а треба було кричати «Дайош нову країну, новий устрій, нову Конституцію!» А вся ця теперішня шушваль – лише прощальна відрижка совка, в якої попереду є два шляхи: або повністю стати на європейські рейки, або потрапити під гільйотину історії. Другий – більш імовірний.
Кореспондент: Якою бачиться Україна за двадцять років?
Сергій Пантюк: Нормальною, переважно аграрною, хоча й на великий відсоток промисловою. В міру глобалізованою, в міру – націоналістичною. Устрій бачу у вигляді піраміди, на вершині якої стоїть Людина, Особистість. Це пріоритет. Трохи нижче – родина, ще нижче – спільнота, ще нижче – конгломерат спільнот, об’єднаних спільними інтересами, або громада. Кожен чиновник – менеджер, найнятий цією громадою на визначений термін, кожен шериф, префект і суддя – теж. Адже сьогодні будь-яка громада здатна утримувати служителя культу, а нерідко й кількох, але чому вона не здатна утримати вчителя чи тих же ладоохоронців? Чому ці люди є упослідженими державою і змушені жити на дрібні подачки і трішки більші хабарі? Отже, місце держави в майбутній Україні – найнижче – вона має стати підвалиною громадянського суспільства, а не паразитарною надбудовою.
Кореспондент: Якщо Міністерство освіти і науки вирішило б залишити у шкільній програмі лише одну книгу, яку книгу Ви порадили б зробити основною?
Сергій Пантюк: Звичайно ж «Кобзар», але щоб учні його просто читали й обговорювали, а не слухали сумнівні потрактування численних критиків та методистів у виконанні не завжди фахових вчителів.
Кореспондент: На одному з Інтернет-ресурсів зустріла: «Сергій Пантюк дотичний до бардівського руху…». На скільки «дотичний» і про що саме йдеться?
Сергій Пантюк: Ще на початку 90-х років минулого століття я познайомився з бардівською формацією зі Львова, яка називала себе «Товаристо автентичної музики». Туди входили Олесь Старовойт, Андрій Гавур, Віктор Царан, Тетяна Гурська та дует «Образ» у складі Андрія Саєнка й Ігоря Тітика. Власне, з ними й розпочалася творча співпраця, яка все ще триває. Андрій Саєнко (за сумісництвом – мій кум), попри те, що сам є чудовим поетом, почав писати музику і на мої тексти. Згодом цю ініціативу підхопили інші барди та гурти, тож сьогодні я навіть не можу відстежити, скільки і чого написано і виконувалось. Знаю, що в «Образу» є цілий диск пісень на мої тексти. Низку «моїх» композицій має і неймовірно цікава автор і виконавець Лариса Бережан. Нещодавно почув себе у якійсь дико надсучасній інтерпретації від молодого, але перспективного гурту «Артіш». А добив мене Сергій Василюк із «Тіні Сонця» – вони зробили рок-композицію на текст, який, здавалося б, і прочитати важко, не те що співати.
Та найцікавіша доля у пісні Андрія Саєнка на мій текст «Арій прощається». Тільки я чув прізвища, здається, п’яти її «авторів». До речі, уперше це зробили запорізькі студенти – приписавши Сергієві Жаданові. А одного разу якийсь добряче «теплий» хлопець розповідав мені на вухо, що саме він написав цю пісню – і слова, і музику. Я йому «вірив» і обіцяв наступного дня похмелити. Але він удруге так і не прийшов.
Взагалі, українська авторська пісня – явище унікальне, його треба підтримувати і популяризувати. Той же Андрій Саєнко для цього заснував молодіжний бардівський фестиваль «Срібна підкова», Віктор Нестерук – фестиваль «Дикий мед», Петро Картавий регулярно видає електронний бюлетень про авторську пісню. Та й аз грішний ще жодного «Сліва-фесту» без бардів не провів. Нещодавно витяг на столичну сцену трьох самородків з Хмельниччини – Ігоря Білого, Олександра Зарічного та Віктора Цимбалюка і неймовірного Євгена Петлю з Кривого Рога – разом з його гуртом «Велосипед».
Кореспондент: У Вас є свій «рецепт щастя»?
Сергій Пантюк: Жити так, щоб з-під «копит» летіли, як мінімум, іскри. Пишатися минулим і не боятися майбутнього. В усьому бути оптимістом. Не робити нікому того, чого не хочеш, щоб хтось робив тобі... Що ще? Ага, ніколи не вести перемовин з ворогами. Ворогів потрібно бити.
Кореспондент: Що побажаєте запоріжцям?
Сергій Пантюк: Що може побажати лісовий мешканець нащадкам славних козаків? Мабуть, щоб кожен, у кого є шабля, не пошкодував грошей і на книжку. Бо читати – це багатіти. А духовно багатий – завжди вищий за просто багатого. І ще – усіх земних благ. Про них теж забувати не варто!(посміхається, – прим. ред)
Бліц-опитування
Головне достоїнство Сергія Пантюка: якщо скажу, що скромність, однаково не повірите (сміється, – прим. ред.)
Головний недолік: скидаю набутий негатив на найдорожчих людей. Прагну з цим багато років боротися, але нічого не виходить
Улюблені актори: Дід Панас (Павло Вескляров), Іван Миколайчук, Богдан Бенюк, Володимир Висоцький, Олексій Петренко, Ентоні Хопкінс, Брюс Віліс.
Улюблена музика: «Рутенія», «Вій», «Кому вниз», «Вперше чую», «The Вйо», «Тінь Сонця»... А ще барди, а ще світова класика, а ще європейська рок-класика, а ще європейський рок-н-рол. Простіше сказати – усе, окрім примітивної попси.
Не можу прожити без: родини, лісу, свого Сокільця – села, в якому народився, бухельця, справжніх друзів.
Найавантюрніший вчинок: добряче «взявши на груди», грали з Іваном Андрусяком в «російську рулетку». Усі шість натискань курка виявилися нерезультативними, дякувати Богові. Контрольне сьоме натискування – і постріл бабахнув у повітря.
Улюблена кухня: український борщ «До панського столу» від моєї прабабусі Марфи Франчук. Його рецепт можна знайти в Інтернеті. Рибна юшка, грибні супи, плов, деруни і мамалига з бринзою. Все це вмію готувати сам.
Девіз Сергія Пантюка: «До всього причетний, за все відповідальний!»
спілкувалася Юлія Лишенко
http://izvestiya.in.ua
Додав Art-Vertep 14 липня 2011
