Автори / Сергій Жадан / Поза форматом
Нас усіх поєднує музика, яку ми слухаємо, і книги, які ми читаємо. Вони ж нас і роз’єднують. Яка може бути спільна зовнішня політика, чи перспективна економічна програма в людей, частина з яких слухає реггі, а інша частина – блатняк?
За відсутності повноцінного музичного та літературного процесів, коли помітні музичні імпрези чи літературні події за рік можна перерахувати на пальцях однієї руки, вітчизняний "культурний продукт" давно й, здається, надовго перейшов у фестивальний формат. Фестивалі виступають певним замінником регулярних клубних виступів та масових читань, фестивалі збирають зацікавлену публіку у великих кількостях, фестивалі створюють ілюзію й лишають сподівання. Фестивалі – це загалом прекрасно. Навіть із урахуванням того, що ними переважно все і обмежується, фестивалі - це все-одно добре й корисно. Передусім для учасників, котрі мають змогу побачити зблизька свою публіку й ближче відчути її інтереси.
Схоже на те, що фестивальна культура в Україні великою мірою якщо й не стимулює, то принаймні зафіксовує тенденції, адже де як не на всіх цих численних фестивалях, що тривають Україною від травня до вересня, зацікавлений слухач (а особливо – зацікавлений слухач зі Сходу чи Півдня країни) має змогу побачити й почути всіх тих виконавців чи поетів, котрі визначаються найбільшою активністю та, відповідно, найбільшою відомістю. Ну і, звісно, справжній фестиваль – це ще й спроба витворити на кілька днів цілком незвичне середовище, специфічну атмосферу, насичену братанням, порозумінням та взаємними уподобаннями. Бо, за великим рахунком, порозуміння – поняття загалом не ринкове, і крім як у таких польових умовах, його сьогодні взагалі годі знайти.
Цьогорічний фестиваль "Артполе", що відбувся минулого тижня в селі Уніж, зібрав десь коло двох тисяч відвідувачів. Можливо навіть трішки менше. Чи багато це? Очевидно, що ні. Особливо, з огляду на програму дійства – майже без проколів, з деякими неймовірними потрапляннями (чого варті лише австралійці та британці, присутні у фестивальній програмі!), протягом усіх п’яти фестивальних днів, на кількох майданчиках, в неймовірному місці на березі Дністра (за що окрема подяка агенції "Наш формат"). З іншого боку – чия це проблема? Очевидно, знову ж таки, тих, хто до "Артполя" не доїхав. Проґавити таку кількість якісного музла – шкідливо для карми, чесне слово.
Але, дивлячись на строкато й барвисто одягнену публіку, спілкуючись із досвідченими "фестивальниками", чи тими, хто потрапив на подібний захід уперше, я ловив себе на думці, що фестивалі – екологічні, музичні, патріотичні, чи будь-які інші – насправді дуже добре характеризують чи не найголовнішу проблему існування та розвитку вітчизняного культурного простору – проблему тотального форматного неспівпадіння. Адже, якщо говорити про культурний простір, нас усіх розділяє, на моє глибоке переконання, не мова, не ідеологія, і не ментальність.
На фестивальних майданчиках в Унежі вільно й безпроблемно уживалися як фантастично-космополітичні растамани в дредах, так і цілком тверді в своїх переконаннях патріоти у вишиванках, російської було багато, і жодних проблем ні в кого це не викликало – фестиваль зібрав на диво позитивних людей, здатних слухати різну музику, за єдиної умови – аби ця музика була чесною і щирою. Натомість, якщо де-не-де й можна було почути стару-добру російську попсню, то хіба що в радіоприймачах місцевого населення, яке теж приїздило на фестиваль із метою щось продати. Такий дивний парадокс – які-небудь студенти з Одеси чи Донецька приїздять на Франківщину, аби послухати місцеві народні колективи, а мешканці цієї самої Франківщини з куди більшим задоволенням крутять усі ці безнадійні ефемки, наповнені одноманітним відформатованим лайном. І скажіть, до чого тут мова чи ментальні особливості регіону?
Нас усіх поєднує музика, яку ми слухаємо, і книги, які ми читаємо. Вони ж нас і роз’єднують. Причому – роз’єднують куди потужніше за політику чи історію. За великим рахунком люди, позбавлені ідеологічного фанатизму, збираються саме навколо сцени, з якої лунають позитивні для них вібрації. І те, що в кожного з нас вони, ці вібрації, свої й ні на що не схожі, і робить нас неймовірно близькими один до одного, чи так само безкінечно чужими. Тому що яка може бути спільна зовнішня політика, чи перспективна економічна програма в людей, частина з яких слухає реггі, а інша частина – блатняк? Причому, я зовсім не хочу розставляти акценти й агітувати когось за реггі. Тим більше – за блатняк.
Але так чи інакше – щоби послухати справжній неформат на великій сцені з гарним звуком, ти маєш щонайменше вибратися кудись подалі за місто, на який-небудь найближчий фестиваль. Причому, доки ти будеш туди їхати, по дорозі ти просто приречений будеш слухати щось дуже конкретно заточене під "вітчизняного масового слухача". І те, що в одному місці можуть зібратися близько двох тисяч громадян (хай навіть малолітніх), котрі масовими слухачами не є – вже надихає та сповнює надією. Тому що так чи інакше ми всі дуже різні. Ми по-різному проживаємо наші життя, ми по-різному спілкуємося один із одним, ми по-різному один одного любимо й ненавидимо. Ми слухаємо різну музику, ми читаємо різні літери, ми носимо різний одяг. І тому важливо вирізняти поміж співвітчизників тих, хто тобі близький і зрозумілий, пізнаючи їх за позитивними вібраціями їхніх сердець. Важливо знати про їхнє існування й підтримувати з ними зв’язок. Хоча би для того, аби обмінюватися з ними неформатною музикою.
http://tsn.ua
Додав Art-Vertep 21 липня 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
